На території БССР білорусів — до 80% (себто 8 000 000), на півдні живе до 1 000 000 українців, по всій країні, гол. по містах, розпорошені росіяни; невеликий % становлять нині поляки й жиди (до війни по 10%). Уся білор. етногр. територія обіймає за різними оцінками 240—300 000 км², число білорусів 9—13 000 000.

Білор. народність склалася в основному із сх.-слов. племен кривичів, дреговичів і радимичів. Протягом своєї історії Б. довго перебувала в тривалих і безпосередніх зв’язках із Україною. За літописними даними, в 10 в. в Б. княжили варязькі династії, не зв’язані з київ. князями, що в цей час об’єднували сх.-слов. землі. Першими увійшли в держ. систему Київ. Руси смоленські кривичі. В кін. 10 в. Володимир В. здобув Полоцьк і пізніше лишив там князем сина від Рогніди, кн. полоцької, Із’яслава. Тоді як Турово-Пинська й Смоленська землі трималися ближче до Київ. держави, полоцько-менські князі, нащадки Із’яслава, зокрема Всеслав (1044—1101), вели політику відокремлення. Білор. землі жваво торгували з Україною і зах. країнами. Дальше роздрібнення білор. князівств при екон. і політ, ослабленні Київ. держави мало наслідком те, що Полоцька земля в першій чверті 14 в. опинилася в складі Литов. держави Ґедиміна (1316— 41), його наступник Ольґерд (1341—77) об’єднав білор. землі (в нім. хроніках 14 в. з’являється назва АІЬа Коязіа) й частину українських. Об’єднання білор. і укр. земель у Лит.-Руському князівстві відбувалося при збереженні їх самоуправління (див. ЕУ І, стор. 431—32). Складаючи дев’ять десятих території «Великого князівства литовського, руського і жмудського», білор. і укр. землі мали безперечну культурну перевагу. «Руська» мова, себто зукраїнщена старо-слов. із великою домішкою білор. лексичних і фонетичних елементів, стала до пол. 16 в. офіційно визнаною мовою держ. актів, великокняжого дипломатичного листування, суду і культ, життя (див. ЕУ І, стор. 349). Лит. князі користувалися «Руською Правдою», яка вплинула на законодавство Лит.-Руської держави (Судебник 1468 р.); Лит. Статут писаний «руською» мовою.

Про зв’язок із традиціями Київ. Руси свідчать архітектурні пам’ятки Б. 12— 13 вв., фрески полоцьких храмів, ювелірні вироби тощо. Білор. (т. зв. «литовські») літописи 15—16 вв. зв’язані з літописанням княжої Руси.

Після Кревської унії (1385), а особливо Люблинської унії (1569 р.) в Литві стали переважати поль. впливи. Хоч укр. землі в новоствореній Речі Посполитій перейшли до Польщі, тоді як білор. входили до Лит. князівства, однак укр.-білор. зв’язки в 16—17 вв. лишалися і далі міцними. Білор. братства (в Могилеві, Орші, Вітебську, Несвіжі, Новогрудку та ін.) спільно з українськими виступали проти поль. і кат. впливів. Книги з друкарень Заблудова, Вільни, Єв’я, Кутеїна, Могилева та ін. були відомі по всій Україні. В Острозі, Львівській братській школі, в Киево-Могилянській Академії вчилися численні білоруси. Спільною була і рел.-полемічна література, як з боку правос. та протестантських, так і з боку кат. авторів. На укр.-білор. ґрунті набувають поширення з кін. 15 в., а особливо в 16—17 вв. твори перекладної літератури духовного характеру і світського. Через те, що в укр. і білор. культ., зокрема літ. житті, в 16—17 вв. було чимало спільного, витвореного об’єднаними зусиллями обох народів, іноді важко точно визначити належність певного твору до тієї чи ін. літератури — отже, дослідники воліють говорити про спільність багатьох літ. пам’яток.

Козацькі виступи і нар. повстання на Україні знаходили відгомін у Б.: коз. загони билися в 1590 б. Могилева й Бихова; 1596 білор. повстанці співдіяли з С. Наливайком, коз. загони оперували вкупі з білор. селянами в 1601—03 рр.; 1648 р., коли повстання проти поляків охопило майже всю Б., численні загони були під командою білорусів — запор. козаків; боротьба тривала в 1649 (дії І. Голоти, С. Подбайла й М. Кричевського) і в 1650-их рр., поки не скінчилася війна з поляками.

За умовами Андрусівського перемир’я 1667 і «вічного миру» 1686 Б., за винятком Смоленщини, лишалася під поль. владою, яка посилила польонізацію (1697 заборона білор. мови; 1732 позбавлення прав правос. білор. шляхти). Культ, занепад у 18 в. якоюсь мірою спершу гальмувався зв’язком із Київ. Академією, звідки вийшло чимало правос. духівництва, що діяло в Б. (Ю. Кониський та ін.).

Після розборів Польщі 1772—95 рр. Б. увійшла до складу Рос. імперії і набула характеру її частини з дуже слабим розвитком нар. госп-ва. Протягом 19 в. зміцніли торг. зв’язки Б. з Україною, куди сплавлялося дерево й предмети лісової пром-сти.

Початковий період русифікації (за Катерини II) змінився посиленою польонізацією з кін. 18 в. до 1831 р.; зате після поль. повстання 1831 р. почався гострий русифікаційний курс (1840 р. Микола І заборонив саму назву «Білорусь»). 1839 р. ліквідовано Уніятську Церкву. Країна, що перебувала у важкому екон. стані, зазнавала дальшого великого занепаду нац. культури.

В добу білор. культ, відродження 19 — поч. 20 в. не раз виявлялися зв’язки його з укр. літ. і нац. рухом. Написана на поч. 19 в. «Энеіда навыварат» (автор невідомий) виявляє вплив «Енеїди» І. Котляревського. Є звістки про зв’язки, з 1839 р., Шевченка з літ. гуртком білор. письм. Яна Барщевського в Петербурзі. Зазнав впливів Шевченкової творчости поет Францішек Багушевіч (1840—1900), що жив деякий час на Україні й скінчив Ніженський Ліцей. В 20 в. найвидатніші білор. письм. перекладають твори Шевченка. Янка Купала (Ян Луцевіч, 1882— 1942), один із найвизначніших білор. поетів і діячів нац. культ, відродження Б., не тільки зазнав впливу поезії Шевченка, а й перший переклав його твори та присвятив кілька віршів укр. народові й Шевченкові. Деякі впливи Шевченкової творчости знаходить критика і в ін. визначного білор. письм. Якуба Коласа (Костянтина Міцкевіча, *1882); знаходять їх і в Альоїзи Пашкевіч-Цьотки (1876—1916), що в 1900-их рр. жила на еміграції в Галичині. До числа перших перекладачів належить Алесь Гурло (1892—1938); перекладав з укр. мови поет Максим Багдановіч (1891—1917). У 80-их рр. Б. вперше відвідав укр. театр — трупа М. Старицького, пізніше відбувалися виступи ін. укр. театрів; п’єси укр. драматургів часто виставляли білор. аматорські гуртки передрев. доби.

В добу перед першою світовою війною існували зв’язки в церк. ділянці: між діячем білор. відродження І. Луцкєвічем і митр. А. Шептицьким, що 1907 р. відвідав Білорусь.

Революція 1917 р. принесла створення в Мєнську Білор. Нац. Ради, яка виставила вимогу автономії, а в грудні зформувала перший уряд. Проте спочатку большевики, а потім німці, що окупували Б., не допустили до влади вибраний на з’їзді білор. уряд. В березні 1918 в Мєнську Білор. Нац. Рада проголосила вільну і незалежну Білор. Нац. Республіку, Укр. уряд перший визнав Б. як незалежну державу. По відході німців, 1.1.1919 большевики проголосили БССР. За Ризьким миром 1921 Б. була розірвана між СССР і Поль. Республікою, поки 1939 р., з больш. окупацією, Б. не була об’єднана в БССР. В Зах. Б. під Польщею укр.-білор. зв’язки знайшли, зокрема, вияв у створенні 1922 і 1928 спільних бльоків нац. меншостей (разом із жидами й німцями) при виборах до Сойму й Сенату, здобуваючи успіх. Деякий час існував створений 1928 парляментарний Укр.-білор. клюб. 1929 був організований укр.-білор. комітет для вироблення спільної тактики щодо поль. уряду і поль. партій. 1930 р. за укр. списком пройшов єдиний незалежний білор. посол Яреміч. Поза тим укр.-білор. зв’язки під Польщею найбільше виявлялися в студентських громадах у Варшаві й Вільні. В містах корінної Польщі, де білорусів було мало, вони входили до укр. гром. орг-цій. В столиці Литви Каунасі відбувалися спільні укр.-білор. мист. виступи.

Укр.-білор. зв’язки в сов. республіках виявляються за браком вільного гром. життя в мист. і літ. ділянках. З 1920-их рр. створилася практика частих гастрольних поїздок білор. театрів на Україну і укр. до Б. З того ж часу практикувалися подорожі груп письменників для взаємного зближення (1928 укр. письм. до Мєнську, 1929 білор. — по містах України, 1939 — до Києва). Перший перекладач творів Шевченка на білор. мову Я. Купала був обраний д. чл. АН УРСР. Характеристичне, що розгром білор. літ. групи «Узвишша» (1926—30, серед ідеологів — Дубовка, Пуща, Бабарека та ін.) припав на період боротьби сов. уряду з Вапліте, при чому обвинувачення проти обох літ. орг-цій були ті самі: націоналізм, орієнтація на Захід, відкидання впливу Москви. Переслідування большевиками білор. нац.-демократів і укр. діячів відбувалися в той самий період (1929—38) і мали ті самі наслідки для обох країн.

На укр. мову перекладені й видані твори Ф. Багушевіча, Я. Купали, Я. Коласа, К. Крапіви, К. Чорного, А. Кулешова, І. Шамякіна, Я. Бриля, антологія «Білор. радянська поезія» (1948—22 автори в перекладах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та ін.) та зб. оповідань. На поч. 1955 були приготовані до вид. укр. мовою твори М. Багдановіча, П. Бровки, М. Танка, В. Тавлая, П. Панченка, П. Пестрака й ін. На еміграції над перекладами з білор. поетів працюють Я. Славутич, Л. Полтава, І. Качуровський, Б. Олександрів. Білор. мовою видані (1939 і 1952) твори Т. Шевченка, із сучасних письм. — П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка, О. Гончара, С. Тудора, велика антологія «Укр. радянська поезія», кн. для дітей В. Бичка, Н. Забіли, О. Донченка та ін. Приготовані (1954 р.) до друку твори М. Бажана, Н. Рибака, В. Минка, Ю. Збанацького й ін.

Білоруси на Україні розсіяні в невеликому числі по всій республіці, зокрема в більших містах і пром. р-нах (зайшлі робітники). За переписом 1926 в УССР, у тодішніх межах, було їх 76 000 (з них половина в містах), у Криму — З800, на Швн. Кавказі — 50 000. Найбільші скупчення були в Києві (5500), Дніпропетровському (4300), Краснодарі (3000), Одесі (2500), Дніпродзержинському (2100), Харкові (1500), Сталіному (1300); в Донбасі жило 14 400. В степовій Україні було кілька білор. сіль. колоній на Миколаївщині й Дніпропетровщині. Про швидку денаціоналізацію білорусів в УССР свідчило те, що в 1926 з 76 000 білорусів лише 16 000 вживало білор. мови як розмовної. [Р. М.]