Болгарія (нині Нар. Респ. Болгарія), країна в півн.-сх. частині Балканського півострова; площа — 110 800 км²; 7 028 000 меш. (1946). Зв’язки України з Б. сягають найдавнішої іст. доби. Київ. кн. Святослав брав участь у боротьбі Візантії з Б. і 968 р. зайняв м. Переяславець у гирлі Дунаю, що відігравало значну ролю в торг. зв’язках, але напад печенігів на Київ змусив Святослава повернутися. В 971 р. військо Святослава пройшло через усю Б. і в союзі з болгарами билося, зокрема під Доростолом, проти візант. цісаря Івана Цімісхія. Особливо важливі були культ, зв’язки з кін. 10 в., після охрищення Руси. Разом із першими богослужбовими книгами з Б. до Сх. Европи прийшла ц.-слов. мова (мова півд. слов’ян Б.), ставши основою літ. мови старої України. Процес перенесення до Київ. Руси чужої літератури був зокрема стимульований близькими зв’язками України в перше 50-річчя після охрищення з болг. охрідським патріярхом. Поряд із перекладами, зробленими на Україні, ширилися зроблені вже раніше в Б.: це були богослужбові книги, чимало проповідницьких творів, «Четьї Мінеї» (в перев. частині), «Златоструй», «Богословіє» Івана Дамаскіна, «Шестодневи» (один — в обробленні Івана, екзарха болг. 9—10 вв.), «Хроніка» Івана Малали, «Збірники Святослава» 1073 і 1076 рр. Поряд із нечисленними оригінальними творами церк. болг. письм., як «Учительне Євангеліє» Костянтина Пресвітера (10 в.), відомі були апокрифи безсумнівно болг. походження, бо зв’язані з ученням поширеного в Б. в 10—11 вв. богумильства. Разом із перекладами на Україну приходили з Б. і переписувачі книг, «книжники». Втрата Б. держ. назалежности в наслідок завоювання Візантією 1018 (до кін. 12 в.) спричинила припинення болг. літ. діяльности. В Б., як і в Сербії, в 12—13 вв. з’являлися твори, перекладені в Києві, і деякі ориґінальні київ. походження. Недовготривале політ. відродження Б. в 13—14 вв. супроводилося пожвавленням літ. діяльности, зв’язаної з піднесенням христ. містицизму: гол. представником цієї течії був тирновський патріярх Євтимій (1370-і—93). Його безпосередніх впливів зазнали київ. митрополити-болгари Кипріян (+1407) і Григорій Цамблак (1415—19). Ці впливи (т. зв. тирновської школи) позначилися на укр. літ. пам’ятках 14—15 вв., з одного боку, посиленням аскетичних, містичних настроїв, з другого — реторичністю, збільшеною увагою до стилістичних прикрас. В добу важкого поневолення турками Б. діставала культ, поміч із Київ. Академії, де в 18—19 вв. училося багато болгар. У кін. 18 — на поч. 19 в. міцнішають укр.-болг. зв’язки завдяки, зокрема, появі в Одесі болг. купців. Чималу ролю в культ. відродженні нової Б. відіграв закарп. українець Юрій Гуца-Венелін (1802—39), що відбув подорож по Б., зібравши великий іст. і філол. матеріял і поклавши початок болг. етногр. студіям; 1829 він видав у Москві кн. «Древние и нынешние болгаре» і цим вплинув на пробудження болг. нац. свідомости. Незабаром в Одесі вийшла друком одна 3 перших у 19 в. кн. болг. поезії — «Стоянъ и Рада» Найдена Ґерова (1845). Болг. письменники 19 в. виявляли велике зацікавлення Шевченком, і чимало з них зазнали його виразного впливу, засвідченого болг. критикою. Райко Жінзіфов (1839—77) писав під впливом Шевченка — особливо «Кървава кошуля» 1876 — і, починаючи з 1863, опублікував ряд перекладів його творів. Так само чимало писав під Шевченковим впливом і перекладав його твори основоположник нової болг. поезії Петко Славейков (1827—95), до мотивів нар. укр. поезії та творів Шевченка звертався найвизначніший болг. письм. Іван Вазов (1850—1921). Письм. і етнограф Любен Каравелов (1835—79), що вивчав укр. фолкльор і укр. етнографів, зазнав впливу Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка і Шевченка, твори якого теж: перекладав (1870—73 рр.). Про вплив цих укр. письм. на свою творчість писав і Теодор Влайков (*1865).