На Україні в складі Рос. Імперії від кін. 18 в. В. с. відбувалася за рекрутською системою, себто примусовим набором. Час тривання В. с.: кін. 18 і перша пол. 19 в. — 25—20, від 1821 р. — 15 р., а 1874 р. зменшено до 5 р. Реформа 1874 запровадила заг. військ, повинність для всіх громадян (не позбавлених судом права на В. с.) від 21 до 43 рр. життя, з них 3—5 р. активної В. с., до 38 — в запасі і до 43 — в ополченні. Призовників поза контингентом для активної служби призначали до «ополчення 1 розряду», а призовників, звільнених від активної служби, — до 2 розряду (ЕУ І, стор. 1173—74).

В Австро-Угорщині В. с. спиралася спочатку на становий принцип — рекрутування з селян-кріпаків та наймання проф. старшин. 1868 запроваджено заг. військ, повинність, яка стосувалася до громадян у віці 20—42 рр. (активна В. с. від 2 до 3 рр., пізніше в резерві). 40% придатних служили в кадровому війську і 40% у крайовому (австр. «ляндвер» і «гонведи» в Угорщині), 20% призначалося до резерви (ЕУІ, стор. 1175).

УГА була зорганізована на засаді обов’язкової В. с. громадян ЗУНР. До В. с. в УГА набиралося за територіяльним принципом. У військ, формаціях армії 1 фльоти УНР загалом В. с. виконувалася добровільно. Гетьманський уряд 24.6.1918 затвердив закон про заг. військ. обов’язок. Час служби усталено 2 рр. В піхоті, 3 — в кінноті й артилерії і 4 — у фльоті. Служба в запасі мала тривати до 38 рр., а в ополченні — до 45. Гетьманський універсал з 16. 10. 1918 передбачав творення коз. напіввійськ. стану з-поміж заможного селянства із обов’язком В. с. в спеціяльних коз. частинах. Нова орг-ція В. с. не була здійснена (ЕУ І, стор. 1179—80). До кін. визвольних змагань В. с. в частинах армії Директорії була тільки добровільна.

В УССР і СССР до 1939 В. с. була обов’язкова для т. зв. трудового елементу; «нетрудовий елемент» виконував службу в роб. батальйонах (2 рр.); В. с. українці відбували в територіяльних дивізіях (3—6-місячний вишкіл першого р. і потім 1—2-місячні маневри влітку на протязі 3—4 рр., після чого їх зараховували до запасу 1 або 2 категорії) і в кадрових частинах, здебільша поза Україною. Кадрова В. с. тривала спочатку 2—4 рр., а від 1937 в піхоті й кавалерії 2 рр., в артилерії 1 танкових частинах — 3, в літунських — 4 і у фльоті — 5. В 1939 прийнято закон про заг. військ. обов’язок без попередніх соц. обмежень. Дійсна В. с. в сов. армії по другій світовій війні триває від 2 до 5 рр. Призовний вік —19. До В. с. у фльоті, прикордонних частинах і військах МВД добір провадиться за спеціяльним партійним критерієм. По закінченні дїйсної В. с. військовозобов’язані переходять до запасу 1 категорії; до запасу 2 категорії належать звільнені з дійсної В. с. Кожна запасна категорія ділиться на 3 вікові розряди (до 35 рр.; до 45 рр.; до 50 Рр.). Військовозобов’язані в запасі відбувають періодичний вишкіл. Дійсна В. с. командного складу, тепер — офіцерів і генералів, має граничний вік 40—60 рр., залежно від категорій і призначення служби (кадри, резерва) (ЕУ І, стор. 1184—85).

Між двома світовими війнами в Польщі, Румунії і Чехо-Словаччині українці підлягали заг. військ, повинності, однак до спеціяльних частин в поль. і рум. арміях, а в Польщі — й до старшинського вишколу їх не приймали. Час тривання активної В. с. — від 1 1/2 до 4 рр. залежно від родів зброї. В цих арміях укр. військовозобов’язані виконували службу звичайно поза укр. землями і в мішаних полках. В Польщі 1938 р. запроваджено заступну службу праці, куди приділяли українців, зокрема політ, ненадійних. [В. Маркусь]

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]