В 6 в. В. воювала з антами і шукала їх союзу в боротьбі з ін. племенами. Візант. джерела згадують про напади на В. Руси бл. 842 і облогу Царгороду 860. Але тоді ж розвинулися з нею у В. торг. зв�язки. Можна думати, що з візант. колоній на півн. узбережжі Чорного м. почало ширитися християнство на Україні. В 10 в. відносини між В. і Руссю стали дуже жваві: похід Олега і договори 907, 911, що регулювали торг. права Руси в В.; великі походи Ігоря � невдалий 941 і 944, що скінчився менш сприятливим для Руси договором, ніж за Олега; подорож Ольги до Царгороду 957, що мала наслідком зближення між державами (воєнний союз 961). Союз кн. Святослава з В. 968 зумовив поразку Болгарії, але В., розуміючи небезпеку від зміцнення Святослава, почала проти нього війну; лише важкі втрати змусили Святослава укласти мир .із В. й покинути Болгарію (971). Володимир В. військ, допомогою Василеві II добився згоди на одруження з його сестрою Анною; Василь II не виконав обіцянки; викликаний цим успішний похід Володимира на Корсунь (у Криму) скінчився його шлюбом із візант. царівною. Охрищення Володимира В. 989�90. і дальша зміна політ, положення припиняють військ, походи (відомий лише невдалий похід 1043 на В. Володимира, сина кн. Ярослава). Натомість жвавішають культ. й торг. зв�язки між: Україною-Руссю і В. Кн. Всеволод Ярославич (11 в.) був одружений з візант. царівною.

З охрищенням Україна увійшла в коло рел. впливів В., приєднавшись до тих народів півд.-сх. Европи, що перейняли від В. не лише християнство, але й плоди її культ, діяльности в різних ділянках. Протягом майже 700 рр. (до 1686) Укр. Правос. Церква перебувала в канонічній юрисдикції царгородського патріярха. Довгий час київ. митрополити були греки, і спроби поставити митр. українця (митр. їларіон 1051, Климент Смолятич 1147) успіху не мали. Проте вже відразу почали ставити вибраних по великих містах єпископів із місцевих людей, і загалом у формах церк. життя склалася своя укр. традиція. Укр. Церква мала певну внутр. незалежність від патріярха; не була вона підпорядкована світській владі, як церква в В. і як була підпорядкована царям у Моск. Державі. В добу рел. спорів в 16�17 вв. правос. українці увесь час підтримували зв�язок із грец. правос. ієрархією, навіть тоді, коли в укр. правос. житті в добу Петра Могили настало оновлення в цілком оригінальній формі. Разом із духівництвом із В., але перев. через посередництво півд.-слов. перекладачів, прийшла на Україну богослужбова і церк. література, а також церк. спів (побудований на �восьмиглассі�). У внутр. житті Укр. Церква керувалася �Номоканоном�, що містив не лише вироблені в В. церк. правила, а й держ. візант. закони щодо церкви. За візант. зразками були організовані монастирі; зокрема св. Теодосій в 11 в. запровадив суворі правила Студитського монастиря. Від княжих часів до найпізніших укр. чернецтво підтримувало зв�язок із монастирем на Афоні (в кін. 16 � на поч. 17 в. літ. діяльність Івана Вишенського); на монастирському житті старої України помітно відбився вплив афонського ладу.

Безпосередньо церк. ділянкою духові впливи В. не обмежувалися. Візант. література протягом ряду віків створила зразки, на яких училися письменники народів, що перейняли з В. християнство. Зокрема в старій укр. культурі лишили великий слід твори візант. церк. письменників, здавна на Україні відомих: св. Василя В., Івана Золотоустого, Григорія Богослова, Григорія Нісського та ін., збірки повчальних афоризмів, твори церк. ліриків Андрея Крітського, Івана Дамаскина, житійні збірки, зокрема патерики, й окремі повісті, як і ряд апокрифів. Світська література зазнала чималого впливу візант. хроністів Івана Малали, Георгія Амартола, Георгія Сінкела, Костянтина Манасії. З В. прямо або через посередництво півд. слов�ян прийшли перші перекладні повісті й романи, як роман про Варлаама і Йоасафа, �Олександрія�, �Слово о премудрім Акірі�, �Девгенієве діяніє�, �Історія про Стефаніта й Іхнілата� та ін. Всі ці твори не лише були улюбленим матеріялом до читання навіть в середню добу укр. письменства, але й ставали зразками, багато спричинившись до розвитку оригінальної укр. літ. творчости (див. ЕУ І, стор. 732�36). Поряд із цим треба поставити впливи візант. образотворчого мистецтва. Будівництво перших мурованих храмів на Україні провадили запрошені грец. майстрі, але вже незабаром їх мистецтво було пристосоване до місцевих умов, набравши укр.-візант.-романського характеру (див. ЕУ І, стор. 802). Так само вчителями були грец. майстрі в ділянках фрески, мозаїки, іконописного малярства, книжкової мініятюри й взагалі оформлення книжок, передаючи Україні високе візант. мистецтво й запліднюючи оригінальну укр. творчість.

Далеко слабшим був вплив В. в ділянці правних і суспільних відносин. Якщо деякі норми візант. права і набрали сили в церк. судах (див. Візантійське право), то ні в правних відносинах України, ні в її гром. житті впливи В. не формували їх обличчя. Нар. звичаєві норми і пізніші впливи з Заходу не лишали місця для прищеплення далеких своїм внутр. змістом візант. звичаїв. Взагалі впливи В., що передала багато із своєї культ, спадщини Україні в перші вв. після її охрищення, не були тут такими глибокими і міцними, як у Володимиро-Суздальському князівстві, а пізніше у Моск. Державі, де вони лягли в основу церк. і держ. життя. Причин треба шукати в міцній власній укр. нар. традиції та постійних жвавих зв�язках із Заходом (див. також ЕУ І, стор. 702� 05).

Література: див. ЕУ І, стор. 708, а також: Грушевський М. З Історії рел. думки на Україні. Л. 1925; Ostrogorski G. Geschichte des byzantinischen Staates. Мюнхен 1940; Левченко М. История Византии. М.-П. 1940; Vasiliev A: History of the Byzantine Empire. Медісон 1952; Лужницький Г. Укр. Церква між Сх. і Зах. Філадельфія 1954. [Р. М.]

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]