Діялектні явища поширюються, крім стику мовців різних діялектів (на відпустах — прощах, на ярмарках, на відхожих заробітках, у війську, школі тощо), шляхом колонізації нової території (напр., поширення гуцульського Д. в Мармарощині й на Буковині в 17—19 в). Це може бути просте переймання особливості мови тих, які в очах переємців стоять політ., соц. чи культ. вище, або постання нової у висліді схрещення двох особливостей: тоді звичайно йдеться про спрощення якоїсь системи, яке сприємливіше для мовців обох схрещених говірок (напр., спрощення іменного відмінювання в укр. півд.-сх. говірках, які постали в висліді колонізаційного схрещення давніх півн. і (півд.-) зах. говірок).

Після стабілізації укр. літ. мови в 19 в. вживання діялектів характеризує гол. селянство; але протягом пол. 20 в. і серед нього — через церкву, школу, пресу, радіо — все більше втискаються елементи літ. мови, найскорше в фонетиці й морфології, повільніше в синтаксі й словництві, — а територіяльно — скоріше у підміських і пром. р-нах, особливо серед тих груп мовців, що найчастіше бувають поза своєю місцевістю (молодь, чоловіки). З другого боку, і літ. мова (сперта на півд.-сх. говірки, але в словництві й частково морфології з деякими півд.-зах. елементами) зазнає деяких змін під впливом говірок — гол. в словництві й фразеології.

Діялекти укр. мови поділяються тепер на: півн. (поліську) і півд. групи, поміж якими тягнеться широка смуга півд. говірок на півн. основі (себто істор. північних, асимільованих південними). Півн. межа цих перехідних говірок: лінія міст — Володава — Камінь Коширський — Степань — Київ — Ніжен — Глухів; півд. метка: лінія міст — Грубешів — Житомир — Переяслав — Дубні — Ромен — Суми. Основна різниця між цими обома групами — це роля наголосу при перезвуці давніх голосних -Ь, о, е в напрямі до і (дід — дЬдъ; дім — домъ; лід — ледъ); на півдні цей перехід відбувався незалежно від наголосу (льіс — льіси; дім — дімки), а на півночі — тільки під наголосом (льі^ес — льэси; мuст, муост — мосткі); те саме стосується й до голосного ‘а із праслов. е (на півн. — наголошене ‘а, йа: зьать; ненаголошене е: мі^есец «місяць»). В дальшому — півн. Д. розпадається на: сх.-поліський (до Дніпра), сер.-поліський (між Дніпром і Горинню), зах.-поліський (між Горинню та Бугом-Лісною) і підляський. Головні різниці між ними полягають у різному розвитку дифтонгів на місці Ь, о, е, в появі акання (у сх.-поліськім), дзекання й частково укання (в сер.-поліськім) або в морфологічних спільностях із півд.-зах. діялектами (зах.-поліські).

Півд. група діялектів розпадається на мало диференційований півд.-сх. Д. (говірки сер.-наддніпрянські, слобожанські й степові) і сильно розчленовану півд.-зах. групу говірок (приблизна межа: лінія міст Хвастів — Умань — Балта). У півд.-зах. групі розрізняються діялекти: півд.-волинський, подільський, наддністрянський (опільський), надсянський (долівський), покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, сер.-закарпатський, і лемківський. Різниці між ними полягають у збереженні низки архаїзмів у фонетиці й словозміні в трьох останніх (карпатських) діялектах та в ряді фонетичних і морфологічних іновацій в ін. діялектах. Особливі умови життя в горах і прадавні племінні відмінності (що вказують на зв’язки з півд. слов’янами), а також різні іншомовні домішки (рум., словацько-угор., поль. та нім.) вплинули на утворення різних особливостей у лексиці й фразеології саме карпатських говірок.

Іст. укр. мовна територія складалася з двох груп говірок: (сх.-) північної й (зах.-) південної, їх межі зазнали поважних пересунень в наслідок міграційних рухів: відпливу степового населення хвилями на півн. зах. перед кочовиками (печенігами, половцями, татарами в 10—13 й 15 вв.) та поворотних колонізаційних просувань на півд. схід (14, 16—19 вв.); менші колонізаційні рухи відбувалися на Підляшші (13 в. на північ), в Карпатах (хребтами на захід 14—15 в.), на Закарпатті (лемки на півд. схід 18 в.; гуцули на південь у 17—19 в.).

Література: ЕУ І, стор. 344—15; Жилко Ф. Нариси з діалектології української мови. К. 1955. [О. Горбач]