Жиди
(також євреї, ізраїльтяни), найстаріша нац. і рел. меншість на Україні. Вони прибули вперше до Криму й сх. побережжя Чорного м. ще в дохрист. добу. Це були боспорські й малоазійські Ж., що підпали гелленізації; по них залишилася низка гебрейських написів з 2 в. З Криму і Кавказу Ж. оселялися пізніше в долинах Волги і Дону, де в 7—10 вв. існувала Хозарська держава, заснована тюркськими племенами. Під впливом Ж. хозарський каган Булан і вища хозарська верства прийняли юдаїзм бл. 740 р. В 964 р. кн. київ. Святослав переміг хозар; незабаром після цього їхня держава перестала існувати, і Ж. розійшлися по Криму, Кавказу, а частина потрапила на Русь-Україну. Хозарські Ж. прийняли тюркський діялект «чагатай», що зберігся до останнього часу в мові Ж.-караїмів та окремої категорії кримських Ж., т. зв. кримчаків, За літописом, в 987 р. хозарські Ж. приходили до кн. Володимира В., намагаючися навернути його на юдаїзм. Київ. митр. Іларіон у своїх проповідях полемізував з жид. релігією. В 11—12 вв. Ж. в незначній кількості жили на Україні, гол. в Києві, де була окрема дільниця «Жидове» (1124) і «Жид. ворота», що вели до неї. В княжій Україні Ж. займалися торговлею й різними фінансовими операціями; вони виконували деякі адміністративно-фінансові доручення князів і користувалися їх опікою. На цьому тлі виникло невдоволення і 1113 р., під час заворушень у Києві, населення виступило також проти Ж., але масових переслідувань Ж., що були звичайними в середньовічній Европі, на Україні не було. Навпаки тут вони були фаворизовані князями. Кн. Данило Гал. користувався допомогою Ж. при реорганізації країни, а смерть кн. Володимира Васильковича (1288) Ж. оплакували як «збурення святині».14 — 16 в в. Коли Волинь, Київщина і Поділля були приєднані до Литви, Ж. на Україні дістали ті самі права, що мали їхні єдиновірці в Литві. З кін. 14 в. прибувають на укр. землі Ж. з Польщі і Німеччини. Тоді виникли чисельні жид. громади в Луцькому, Бересті й ін. м. Найбільше Ж. прийшло на укр. землі тільки з кін. 15 в., коли Польща й Литва прийняли нім. Ж., яких вигнав цісар Максиміліян І. На відміну від перших хвиль жид. колонізації на Україні, мовою «нім. Ж.» був нім. діялект, т. зв. ідиш; вони жили відрубним життям від місц. населення, носили відмінний одяг, мешкали в окремих дільницях (ґетто). В 1495 р. В. кн. Олександер наказав вигнати Ж., але незабаром обраний на поль. престол, він дозволив Ж. повернутися на укр., білор. і лит. землі. Жигмонт І 1507 р. підтвердив права Ж. па території В. Князівства, які згодом увійшли до Першого Лит. Статуту (1529). Другий Лит. Статут (1566) запровадив деякі обмеження жид. прав, але Третій Статут (1589) поновив старе законодавство. Ж. в Галичині, по приєднанні її до Польщі, користувалися статутом з 1334 р., виданим Казіміром В. За лит.-руським правом, Ж. мали власну адміністративну і суд. орг-цію; вони були організовані в окремі громади — «кагали», мали свої суди, що судили за жид. правом всі справи між Ж., включно до вбивства; для справ між християнами і Ж. існували мішані суди. Лит. Статут давав оборону Ж. нарівні з шляхтою (кара за вбивство Ж. така сама, як і за шляхтича); проте Ж. не могли користуватися невільничою працею християн. Згодом Ж. В. Князівства отримали ті самі права, що мали Ж. в Польщі. Керівним органом жидівства в Короні і В. Князівстві були «Рада Великопольщі, Малопольщі, Червоної Руси й Волині» та «Рада провінції Литви», які збиралися на щорічні т. зв. «ваади» (жид. сойми), де вирішували ряд культ., фінансових і рел. питань жидівства; тут розкладалися на жид. громади податки, розглядалися апеляції від нижчих судів, виготовлялися петиції щодо королівських привілеїв тощо.
Після Люблинської унії (1569) посилюється колонізація Ж. на укр. землях; на кін. 16 в. у всій Польщі було 75 000 Ж., а у В. Князівстві Литовському — 27 000; понад 1/3 з них мешкали на укр. землях, де занотовано Ж. в 79 оселях. Вони займалися торговлею, фінансовими операціями, орендою магнатських маєтків та пром. закладів. Папський нунцій Коммендоне 1565 писав, що Ж. на Україні мають землю, торгують, є лікарями, але гол. їхнім зайняттям є оренда і збирання податків. З торговлі Ж. швидко усунули вірмен та поважно конкурували з укр. міщанством; у фінансових справах вони стали найбільшими потентатами країни; нерідко їх боржниками були маґнати і навіть королі. В 16 в. підскарбієм В. Князівства (мін. фінансів) став жид (Абрам Єзофович Ребичкович).
17 —18 в в. Ж. продовжували перебувати на послугах чужої на Україні правлячої верстви. Збирання податків, посередництво, оренда панських маєтків, а навіть правос. церков робили їх в очах населення пособниками поль. маґнатів. Тоді самі «ваади» застерігали Ж., щоб вони були помірковані в засобах визиску населення. Через те гнів закріпаченого селянства звертався однаково проти панів і Ж.-орендарів; він виявлявся в ряді повстань на поч. і в сер. 17 в.
Перші вибухи (повстання Павлюка 1637) мали льокальний характер. Найбільшого вдару завдало Ж. повстання Б. Хмельницького (1648). Непогамована переможна сел.-коз. стихія винищувала не лише поль. армії, шляхту, адміністрацію, кат. духовенство, але й усіх тих, що їм допомагали в експлуатації і поневоленні укр. населення. В багатьох містах, зокрема на Брацлавщині, Поділлі й Волині загинула більшість жид. населення. Жид. автори нараховують кількість своїх жертв під час повстання і укр. поль. війни на 100—180 000.
Рятуючись від загибелі, деякі Ж. приймали християнство. Вони діставали всі права укр. людности. Більшість їх продовжувала займатися торговлею, промислами й різними фінансовими операціями; деякі ставали козаками й нерідко переходили до лав старшини. Жид. походження були такі визначні діячі доби І. Самойловича й І. Мазепи, як М. Борохович, полк. гадяцький (1687—1704), П. Герцик, полк. полтавський (1675—95 з перервами), дочка якого Анна була дружиною гетьмана П. Орлика. Нащадки пирятинського орендаря Марка Аврамовича — Маркевичі, починаючи з часів І. Скоропадського, який був одружений з дочкою М. Аврамовича, дали низку визначних укр. держ. і культ. діячів 18—20 вв. Укр. правний кодекс 1743 р. визнавав Ж., які добровільно приймали християнство, за шляхтичів.
Становище Ж. на Гетьманщині під рос. пануванням дещо змінилося. Рос. уряд, починаючи з часів Петра І, заборонив Ж. мешкати на Лівобережжі (укази 1721, 1727, 1738, 1740, 1742), але гетьманський уряд, під тиском коз. старшини, яка підтримувала Ж., фактично не здійснював цієї заборони. Взагалі Ж. було тут мало (1738 — бл. 600 душ). На Запоріжжі Ж. перебували, як торговці. поза Січчю; щойно 1772 їм дозволено торгувати на січ. базарі. На Слобожанщині Ж. було також мало, і займалися вони гол. торговлею (гуртовою, а деякий час і вроздріб).
На Правобережжі кількість Ж. була значно більша. Андрусівська угода 1667 відновила тут передрев. стан. Поруч із звич. торг. й фінансовими операціями та орендою панських маєтків і пром. закладів, Ж. чимраз більше займаються різними ремеслами (шевство, кравецтво, золотарство тощо) й промислами (млинарство, гутництво). На ґрунті екон. визиску селянства і в зв’язку з посиленням поль. нац.-рел. гніту, росло невдоволення місц. укр. населення проти Ж., яке виявилося під час гайдамацьких повстань, зокрема Коліївщини 1768, коли загинуло бл. 50—60 000 Ж.
Після поділів Польщі кін. 18 в., коли бл. 900 000 Ж. опинилося в межах Рос. Імперії, жид. проблема стала актуальною для рос. уряду. Традиційною політикою Росії було не допустити жид. поселення на суто рос. територію. Тому визначено смугу осілости («черту оседлости»), за якою Ж. не могли звичайно оселюватися. На укр. землях ця смуга покривалася приблизно з сх. межами кол. Польщі, включаючи деякі р-ни Лівобережжя. Катерина II 1764 р. дозволила Ж. мешкати й торгувати в півд. Україні (Новорос. губ.), а указ 1785 р. формально визнав за жид. підданими однакові права з християнами тієї ж суспільної категорії. Павло І дозволив Ж. оселюватися в Києві і Кам’янці Подільському; проте встановив подвійні податки для жид. купців.
19 в. — поч. 20 вв. На укр. землях під Росією Ж. жили гол. на Правобережжі, але 1827—61 Київ був знову закритий для них. На Лівобережжі в Полтавській і Чернігівській губ. був можливий тільки незначний приплив жид. елементу; на Слобожанщині Ж. оселювалися лише в Харкові.
Правний стан Ж. в Рос. Імперії постійно мінявся і залежав від категорії Ж. Найкраще було становище караїмів, які 1863 були цілком зрівняні в правах з христ. населенням; т. зв. поль. Ж. мали ряд обмежень в гром. і маєткових правах. Ж.-чужинцям з 1824 р. взагалі було заборонено оселятися в Росії, за винятком промисловців і фахівців, які одержували спеціяльні дозволи. Ж. займалися здебільша торговлею і ремеслами та мали право вписуватися до гільдій. Уряд заохочував Ж. до сіль. госп-ва і з цією метою сприяв, починаючи з 1804, заснуванню жид. хліборобських колоній на Півд. Україні, даючи поселенцям ряд пільг. Але Ж. воліли займатися звич. для них ділянками праці. В 1870 р. в трьох укр. губ. (Волинь, Київщина, Поділля) було 56 жид. хліборобських колоній, в яких мешкало 14 000 душ.
Заг. і фахова освіта для Ж. була в принципі приступна (укази з 1804 і 1835); в кін. 19 в. обмежено кількість Ж. в сер. і високих школах (3—6%). Ж. були приступні вільні професії, проте участь в держ. установах, зем. і міськ. самоуправліннях була значно обмежена (напр., з 1860 р. Ж. могли бути обрані до міськ. дум, але не більше 1/3 обраних). З 1827 накладено на Ж. обов’язок військ. служби (10 рекрутів на 1000 меш.). В армії Ж. могли мати тільки нижчі старшинські ранґи. Рос. уряд порушив давню внутр. автономію Ж.; 1844 кагальна орг-ція була формально заборонена (але фактично продовжувала існувати). Засновано нижчі і сер. школи для жид. дітей та школу для рабинів в Житомирі. На утримування різних закладів накладали на Ж. спеціяльні податки. Ж., які приймали християнство, діставали всі права, але кількість таких була незначна.
В 19—20 вв. серед Ж. з’явилося чимало багатих купців, фабрикантів, банкірів, вищої інтелігенції, але ця категорія становила незначну кількість. Павперизація жид. маси на Україні була наслідком не лише урядових обмежень чи конкуренції христ. підприємців, але насамперед величезного природного приросту Ж. На Україні, після початкової ізоляції у власній традиційно-рел. громаді, Ж. почали орієнтуватися одні на політ. і культ. асиміляцію в рос. суспільності, інші — на розвиток власного нац.-політ. руху (сіонізм) та піднесення жид. культури. Жид. пролетаріят, збідніла інтелігенція й напівінтеліґенція по містах заповнювали ряди рос. рев. руху. Лише окремі одиниці серед Ж. підтримували укр. нац. рух.
На кін. 19 і поч. 20 в. припадають відомі погроми Ж. в Рос. Імперії, в тому ч. і на Україні, їх спричинювала шовіністична пропаганда рос. реакційних кіл (зокрема Союз Русского Народа, Союз Двуглавого Орла тощо) при явному потуранні з боку урядових кіл і поліції. Не були вільні від антисемітизму і такі рос. опозиційні рухи, як «Нар. Воля». 1871 відбувся в Одесі перший за нових часів погром Ж., згодом погроми відбувалися в Єлисаветграді, на Київщині, Волині та ін. місцевостях. В 1903—05 відбулася чергова хвиля погромів Ж. на всій території їхнього поселення, зокрема в Житомирі, Ніжені, а також поза Україною в Кишиневі, Гомелі, Білостоці й ін. Протижид. настрої серед мас урядові кола підтримували свідомо, інспіруючи з метою компромітації Ж. різні публікації чи процеси, щоб відвернути увагу від несправедливостей існуючого політ. і соц. режиму. Провокаційний характер мав також процес М. Бейліса в Києві 1911, обвинуваченого в убивстві на ритуальному ґрунті, але виправданого судом присяжних, який складався з укр. селян.
Кількість Ж. значно зросла в 19 в. й на укр. землях під Австро-Угорщиною. Галичина, як і решта Речі Посполитої, вже в 17—18 вв. була краєм, сильно заселеним Ж. Після приєднання Галичини до Австрії гал. Ж. почали пересолюватися до ін. частин імперії, а передусім на суміжні укр. землі — Буковину і Закарпаття. На Буковині перед 1786 р. було всього 500 жид. родин «давніх поселенців» (в 1850 вже 14 600 душ, а в 1870 — 47 800). На Закарпатті (в комітатах з перев. укр. населенням) в 1783 було Ж. бл. 10000, 1840 вже 52000, а в 1857 — 86 400.
В Австро-Угорщині Ж. були зрівняні з ін. населенням щойно з 1860 р.; перед тим вони були обмежені в правах йосифінськими патентами. Гол. зайняттям Ж. на Півд.-Зах. Укр. Землях була, як і скрізь, дрібна торговля, фінансові операції і ремесло; тільки 5—10% Ж. були зайняті в сіль. госп-ві. Через відсутність укр. сер. верстви та при підтримці чужих землевласників і адміністрації Ж. опанували майже все госп., а гол. фінансове життя цих провінцій. Ж. — посередники, орендарі, й шинкарі тримали у повній залежності укр. село, зокрема в бідних гірських околицях. Лихварський визиск селянства, споювання селян (право «пропінації» в Галичині було майже виключною монополією Ж.) та нищівне господарювання орендованими ними землями, полонинами, лісами тощо були виявами жид. переваги в економіці краю. Експлуатація бориславської нафти в 1870—1900 рр. перев. жид. підприємцями виявляла ту ж саму настанову максимального зиску, зв’язану з визиском укр. власників нафтових джерел та робітників. Урядові кола мало сприяли визволенню укр. села з-під екон. залежности від Ж.; виняток становить т. зв. «верховинська акція» Е Еґана на Закарпатті. Укр. населення, одночасно з нац.-культ, розвитком, самотужки емансипувалося також господарськи, розвиваючи свій сер. стан та кооп. рух, що виявився у всій силі щойно в першій пол. 20 в.
На поч. 20 в. існувала деяка співпраця між укр. і жид. партіями; у виборах до віденського парляменту 1907 р. укр. голосами обрано двох жид. послів, які зобов’язалися підтримувати укр. вимоги.
1917—20 рр. Під час революції Ж. в Рос. Імперії не мали єдиної політ. орієнтації й не творили спільного фронту. За винятком незначної кількости багатіших і упривілейованих, Ж. належали до опозиційних груп. На Україні Ж. мали власні політ. орг-ції (сіоністи, «Поале-Ціон», «Бунд», жид. роб. партія, жид. нар. партія) або брали участь в заг.-рос. партіях, посідаючи часто керівні пости в них. В укр. партіях, за винятком кількох осіб в УПСФ (А. Марґолін, З. Марґуліс) та в УСДРП (Й. Гермайзе), Ж. не було. Разом з ін. нац. меншостями в липні 1917 до Укр. Центр. Ради увійшли також жид. партії (для яких призначено 30 місць в Центр. Раді і 5 — в Малій Раді). Так само в складі Ген. Секретаріяту, як і пізніше Ради Мін. УНР, були деякі жид. діячі: М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Ляцький, П. Красний, С. Ґольдельман й ін., а в гетьманському уряді — С. Гутник. В складі укр. мирової делегації та в дипломатичних представництвах також працювало кілька Ж. 8.1.1918 Укр. Центр. Рада прийняла закон про нац.-персональну автономію меншостей, в тому ч. і Ж., яка своїм лібералізмом для жид. населення є безпрецедентною в модерному законодавстві (див. Меншості). Було визнано офіц. жид. мову, засновано жид. школи, в Кам’янець-Подільському Держ. Ун-ті відкрито катедру жид. іст. і літератури. В складі уряду УНР було мін-во жид. справ, при якому діяла Жид. Нац. Рада. Проте жид. маси не орієнтувалися на концепцію самостійности України. Буржуазні кола були за збереження Рос. Імперії і в практиці підтримували реставраторський рух білих росіян, а більшість інтелігенції і пролетаріят пішли за большевиками. Серед ком. провідників на Україні була значна частина Ж., а зокрема вони підтримували больш. режим своєю участю в сов. госп. і адміністративному апараті.
Під час революції на території України відбулася хвиля жид. погромів. Антисемітські настрої підтримувала царська армія, яка ще до 1917 р. вславилася протижид. виступами. Рев. хаос, безвладдя, отаманія, постійно змінювані фронти сприяли цим ексцесам. Погроми відбувалися за різних режимів та їх здійснювали різні військ.-політ. формації, які перебували на Україні. Большевики нищили багатих Ж. разом з ін. капіталістами й буржуазією. Білі росіяни влаштовували погроми на зайнятих рими територіях; протижид. терор білих був найгрізнішим, бо він був не лише толерований владою, але й інспірований офіц. пропаґандою. Жахливими були погроми, вчинені анархістськими повстанцями Н. Махна. Укр. повстанські загони та деякі здеморалізовані частини укр. війська також вживали репресій проти Ж. Уряд і командування армії УНР постійно боролися з погромними настроями; видано низку наказів, звернень, винних карано військ. судом, який нерідко виносив смертні вироки погромникам. Зроблено ряд заходів для охорони Ж. та допомоги потерпілим. Уряд УНР в травні 1919 запросив чолових представників закордонного жидівства на розслідування справи погромів; він також: сприяв розслідуванню місц. жид. комісій (див. докладніше Погроми).
В Галичині Ж. були невтральні в поль.-укр. конфлікті, але лояльні до влади ЗУНР. Жид. меншості запропоновано місця в УНРаді, але вона не надіслала туди своїх представників. Деякі Ж. служили в УГА, в рамках якої навіть існувала окрема військ. формація — Жид. курінь. На території дій УГА, як і формації Січ. Стрільців не було протижид. виступів. Натомість після відступу укр. частин із Львова в листопаді 1918 поляки вчинили погром Ж.
В УССР Ж. одержали рівноправність. Проте у зв’язку з націоналізацією нар. госп-ва традиційна госп. база екзистенції Ж. значно звузилася (торговля, фінанси, пром-сть). Перев. частина Ж. з сіл і м-к перенеслася до міст і знайшла працю в різних держ., партійних і госп. установах (в 1925 р. в складі керівного партійного й урядового апарату Ж. становили 25%, в госп.-фінансових установах — 26,7%). Частина Ж. була зайнята в націоналізованій пром-сті, кооперації, а зовсім незначна в сіль. госп-ві.
Аґраризація Ж. провадилася в Степ. Україні та в півн. Криму. За сов. часів вона досягла більших розмірів, ніж в першій пол. 19 в. В 1924—30 рр. засновано в УССР 162 жид. хліборобські колонії (9526 госп-в), що разом із давніми становить 210, а в Криму бл. 40. В 1933 було зайнято в сіль. госп-ві УССР понад 80 000 Ж. Після суцільної колективізації на Україні багато Ж. залишили сіль. госп-во, а під час другої світової війни жид. хліборобські колонії перестали існувати. В 1930-их рр. існували в УССР три жид. нац. р-ни: Калініндорф на Херсонщині (32 оселі з виключно жид. меш., 8 мішаних), Новий Златопіль (Жовтневий р-н з 40 жид. і 5 укр. оселями), Сталіндорф на Криворіжжі (11 громад); в 1931 створено в півн. Криму жид. р-н Фрейдорф. В жид. р-нах і сільрадах жид. мова (ідиш) була урядова, адміністрація також перебувала в жид. руках. Деякі закордонні кола сподівалися, що в Степ. Україні здійсниться мрія Ж. про «власну батьківщину». Тому жид. орг-ції, зокрема «Agro-Joint» фінансували жид. аґраризацію (остання припинила свою діяльність в УССР в 1938). Ін. осередком жид. колонізації в СССР став Біробіджан.
На Зах. Укр. Землях під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією прав-не і соц.-госп. становище Ж. не змінилося порівняно до ситуації в Австро-Угорщині. Зате Ж. втратили монополію у торговлі, де зустріли конкуренцію з боку укр. кооперації та приватних торг. і пром. підприємств. Зусилля українців до госп. емансипації справляли враження жид.-укр. боротьби, гол. в Галичині; але ця конкуренція ніде не проявлялася у формі антисемітизму чи будь-яких ексцесів. Такі протижид. виступи були радше характеристичні для поль. суспільства (антисемітська група «Rozwoj»). Не зважаючи на зростання госп.-торг. діяльности українців, Ж. і далі користувалися відносно більшою частиною нац. прибутку Зах. Укр. Земель.
На політ. відтинку іноді існувала співпраця укр. і жид. меншостей; напр., у виборах до поль. (виборчий бльок нац. меншостей 1922, 1928), рум. і чехо-словацького парляментів. Під час автономної Карп. України Ж. були льояльними до укр. влади, але активно не ангажувалися. Взагалі Ж. виявляли лояльність до пануючих режимів на Зах. Укр. Землях і радо користувалися культурою і мовою панівних народів, яких укр. населення вважало окупантами.
Після 1939 р. Перша сов. окупація Зах. України не внесла значних змін в ситуацію Ж., за винятком того, що й до них, як і до решти населення, застосовано націоналізаційні заходи влади. Натомість величезні зміни принесла з собою нім. окупація Україьи, що була водночас трагедією укр. жидівства. На Зах. Україні німці зразу застосували дискримінаційні заходи супроти Ж., створюючи ґетто, і примусили їх носити відповідні відзначення. Великі жид. концентраційні табори були під рум. окупацією, в т. зв. Трансністрії. Нищення Ж. розпочалися вже восени 1941 р., спочатку на Наддніпрянщині, а згодом і на Зах. Україні; в одному Києві (29.9.1941) замордовано бл. 70 000 Ж. Масове нищення Ж. відбувалося по всій Україні в 1942—43 рр.; крім того, значну кількість, гол. із Зах. України, вивезено до концентраційних таборів і камер смерти в Польщі і Німеччині. Укр. населення, за винятком окремих одиниць, не брало участи в цьому народовбивстві; відомо багато фактів допомоги й рятування Ж. українцями. На захист Ж. виступив митр. А. Шептицький окремим пастирським листом та сприяв переховуванню Ж. по монастирях. В рядах УПА працювало в 1943—45 рр. кілька жид. лікарів.
Після закінчення війни Ж., що врятувалися або були евакуйовані, далі живуть на Україні. Однак їхнє число і попередня соц.-госп. роля значно зменшилися. Офіц. сов. політика супроти жид. меншости після 1945 не виявляє того лібералізму, який її відзначав на поч. больш. режиму; вона спрямована на асиміляцію. Не відновлено в УССР жид. нац р-нів і сільрад, а вияви якогось нац.-культ. чи рел. життя зведено до мінімуму. Багатьох жид. діячів обвинувачено в «буржуазному націоналізмі» і «космополітизмі». Антисемітські настрої підтримують навіть урядово, м. ін. і в пропаґанді проти сіонізму й Ізраїля.
Сьогодні роля сх. жидівства зменшилася, немає вже жид. міст і м-к, немає того середовища, в якому творилася і зберігалася жид. самобутня культура. Ролю жид. центру в світі перейняла незалежна жид. держава Ізраїль, створена і керована великою мірою Ж., що походять з України (теперішній през. Ізраїля Бен-Цві й ін.). Все ж таки Ж. на Україні становлять ще меншість (другу по росіянах), яка, не зважаючи на асиміляційні процеси, зможе ще довго зберігати свою культ.-рел. специфіку. Ці Ж. нині поділяють спільну долю з укр. народом; можна припустити, що по багатому важкому досвіді жид.-укр. взаємин в минулому, давні конфлікти і ресантименти поступаються місцем обопільному порозумінню і співжиттю.
Демографія Ж. В кін. 19 в. на всіх укр. етногр. землях жило майже 3 млн. Ж. [...]
Ж. України становили в той час бл. 30% всесвітнього жидівства, і Україна була найбільшим жид. скупченням у світі (на другому місці етногр. Польща — бл. 1,3 млн. Ж., білор.-лит. землі — бл. 1,2 млн.).
Майже 60% Ж. України жили під кін. 19 в. в містах і становили в них 1/3 населення. У зв’язку з обмеженням оселення на Лівобережжі межею сильнішого поширення Ж. був Дніпро. На Зах. Україні й Правобережжі Ж. становили перев. 10—15% всього населення, на Лівобережжі лише 4—6%. В містах Зах. України й Правобережжя Ж. мали відносну перевагу (пересічно 40%), в деяких навіть абсолютну (напр., в Бердичеві — 78%, в Умані — 58%, Білій Церкві — 53% і т. д. Див. докладніше карту).
З кін. 19 в. сильне перенаселення жид. елементу в містах і м-ках, їх господ, занепад, погроми Ж. на підрос. Україні, а з другого боку, емансипація Ж. і сильний екон. розвиток ЗДА заохочували жид. еміґрацію за океан (гол. до м. Нью-Йорку). Одночасно мав місце відплив Ж. з сіл і м-к до більших міст.
Перша світова війна, а ще більше події 1917-21 рр. на Центр. і Сх. Землях заподіяли досить великі втрати жид. елементу і відплив деякого їх числа на захід, зокрема до Німеччини (т. зв. «східні Ж.»); знесення смуги осілости дозволило на їхнє переселення до ін. частин Сх. Европи, м. ін. також на Сх. Укр. Землі й Кубань; з другого боку, еміграція до ЗДА майже припинилася. Ще більше, ніж до війни, мав місце відплив Ж. з сіл і малих міст до великих. У висліді цих процесів відсоток Ж. на укр. землях зменшився з 8,3% в 1897 р. на 5,5% в 1927 р. їхнє розміщення в поодиноких частинах укр. земель таке:
Укр. землі В СССР (1926) 1680 тис. 4,3%
в тому ч. УССР (в кордонах 1938) 1580 тис. 5,4%
В Польщі (1931) 9321) тис. 10,1%
В Румунії (1930) 1292) тис. 10,4%
В Чехо-Словаччині (1930) 89 тис. 12,1%
Всі укр. етногр. землі на 1.1.1933 2980 тис. 5,5%
УССР в нинішніх кордонах (1933) 2720 тис. 6,5%
1
) в тому ч. в Галичині 556 (10,3%), на Волині і Поліссі 307 (10,3%), на Холмщині й Підляшші 69 (9,2%).2
) в тому ч. на Буковині 55 (11,9%), в Басарабії 68 (9,1%).Найбільше зменшився відсоток Ж. на Правобережжі, збільшився на Слобожанщині (зокрема в Харкові), де Ж. могли вільно оселюватися. [...]
У зв’язку з дальшим процесом урбанізації Ж., що жили в 1926 р. по селах, становили лише 26,2% заг. числа Ж., по містах нижче 100 000 меш. і с. м. т. — 51,6%; ті, що жили в більших м., — 22,2%. Одночасно ч. Ж., які жили по селах УССР (в кордонах до 1939 р.), зменшилося за 1897—1926 рр. на 33%, в містах нижче 20 000 меш. на 22%, натомість в сер. містах зросло на 7%, а в містах понад 100 000 меш. на 106%.
Найбільшим скупченням Ж. були 1926 (1931) р. міста: Одеса (154000 або 36,5% всього населення; числа на 1897 — 140 000 або 34,8%), Київ (140 500 — 27,3%; 1897 — 31 800 або 12,8%); Львів (1931 р. — 98000, 31,9%; 1900 — 44 300, 26,5%); Харків (81 500, 19,5%; 1897 — 11 000, 6,3%); Дніпропетровське (62 000, 26,7%; 1897 — 40 000, 35,5%). До першої світової війни Одеса була по Нью-Йорку і Варшаві третім за величиною скупченням Ж. у світі. Цей процес скупчення Ж. у великих містах пішов ще далі під час п’ятирічок і занепаду дрібних міст.
Досить великий відсоток Ж. не вживав, а часто і не знав уже жид. мови, зокрема, у великих містах і серед «емансипованих» Ж. Мірою того, як Ж. виходили з свого ґетто і поширювалися по ін. дільницях міст, цей процес мовної денаціоналізації збільшувався. Брак укр. державности і мала урбанізація українців були причиною того, що Ж. вживали не мови народу, серед якого жили, але рос., поль., а раніше нім., чим ще більше спричинювалися до русифікації чи польонізації укр. міст. За переписом з 1926 р. лише 76% Ж. в УССР подало жид. мову як рідну (по селах — 95%, по містах — 70%), 23% рос., а ледве 1% укр. Про русифікацію Ж. свідчить ще більше факт, що тільки 16% Ж. УССР не вміли писати по-рос., але аж 31% не вміли писати по-жид. і 78% по-укр. З 1930-их рр. процес мовної, культ. й рел. асиміляції укр. Ж. в УССР пішов безперечно ще далі.
Безпосередньо перед другою світовою війною жило на укр. землях, мабуть, понад 3 млн. Ж., що становило 20% Ж. у всьому світі (у 1897 р. — 30%). Під час другої світової війни німці знищили майже всіх Ж. на окупованих ними землях. На Україні залишилися лише Ж., які перед нім. окупацією евакуювалися в глибину СССР і повернулися після війни, та частина Ж. на Закарпатті, Буковині й Басарабії, які не були безпосередньо зайняті німцями. Нинішнє число Ж. на Україні нам не відоме (до 1 млн.?); гол. скупченнями є м. Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці та Закарпаття й Буковина.
Жид. культура на Україні. Від часу, коли на укр. землях осіла значна частина світового жидівства (15—16 вв.), тут також буйно розвинулося жид. духове життя, насамперед в ділянці рел. літератури. Першим письм. на Україні, що писав гебрейською мовою, був київ. рабин Мойсей Габолег (1448—1529). Високо була розвинена рел. думка по талмудичних школах укр. і білор.-лит. міст. Цікавими пам’ятками жид. матеріяльної культури на Україні є архітектура мурованих божниць. Цінніші з них походять з 16—18 вв. (напр., на Волині в Дубному, Луцькому, Любомлі й ін.).
В наслідок коз. повстань 17 в. багато жид. учених втекло на зах., і відтоді виникли гол. осередки талмудистів в Голляндії; Німеччині, Чехії. Сх. жидівство впало тоді в зневіру й почало шукати вдоволення в містичних рел. вченнях. У 18 в. народилася жид. течія хасидизм, творцем якої був Ізраїль Бааль Шем. Довгий час на зах.-укр. просторі вчення хасидизму було панівним серед Ж. На поч. 19 в. зростає серед сх.-евр. жидівства раціоналістична течія «гаскаля» (по-гебрейськи — розум, пізнання) М. Мендельсона, що прагнула до синтези між жид. духовою спадщиною і вимогами модерного життя. Цей рух проклав шлях до сіонізму, який на Україні знайшов багато прихильників.
Відродження гебрейської мови і її застосування до модерного життя вийшло також від Ж. на Україні. Ахад Гаам (1856—1927), родом з Київщини, вважається основоположником нової гебрейщини, а також т. зв. культ. сіонізму. З України походять видатний гебрейський лірик Хаїм Нахман Бялік (1873—1934) та белетрист Шаул Черніховський. Культуру ідиш, що зазнала розквіту у 16—18 вв., продовжував на Україні Ш. Рабінович — Шолом Алейхем (1859—1916), який торував шлях рядові жид. письм. По 1920 р. важливим осередком боротьби за культуру ідиш стали Чернівці (Н. Бірнбавм).
З пол. 19 в. розвивається на Україні жид. преса; перші жид. органи рос. мовою і ідиш вийшли в Одесі: «Рассвет» (1860), “Zion” (1861) й ін. Жид. журналісти широко працювали в рос. пресі на Україні. На поч. 20 в. гал. Ж. заснували свій щоденник у Львові (“Chwila”) та ряд ін. періодичних вид. Жид. шкільництво почало розвиватися на Україні в 19 в.; 1826 р. створено першу жид. прилюдну школу в Одесі. Прихильники світської освіти й модерної педагогіки зустріли твердий опір серед ортодоксальних кіл. Однак, за допомогою уряду і жид. орг-цій їх шкільництво незабаром поширилося під Росією і Австро-Угорщиною, але більшість жид. дітей відвідували прилюдні школи панівних націй на укр. землях. Найкраще розвивалися жид. школи на Закарпатті в 1920—39 рр. (2 гебрейські гімназії).
В УССР Ж. користувалися в 1920—35 рр. широкими правами й можливостями в культ. ділянці. Ідиш визнано однією з офіц. мов; нею велося урядування в жид. нац. р-нах і сільрадах: видавалася жид. преса, в тому ч. щоденник “Stern” в Харкові, орган ЦК КП(б)У і Всеукр. Ради Профспілок. В 1925 р. діяло в УССР 393 трудові школи з навчальною мовою ідиш (61 400 учнів, або 1/3 всіх жид. учнів), 4 пед. технікуми і жид. відділ при Ін-ті Нар. Освіти в Одесі. З наук. установ, що займалися дослідами жид. культури, були: Гебраїстична Іст.-Археографічна Комісія ВУАН, Катедра Єврейської культури при ВУАН, перетворена в 1929 р. на Ін-т Єврейської Культури, а з 1936 — Кабінет для вивчення єврейської мови, літератури і фолкльору АН УРСР. В Одесі діяв Всеукр. Музей Єврейської Культури ім. Менделя Мойхер-Сфоріма, а в Києві — Центр. Єврейська Бібліотека.
Жид. театри на Україні займали важливе місце в мист.-театральному житті вже до революції. 1922 сов. уряд організував постійні жид. театри в Києві й Одесі, кілька пересувних та дитячих, перев. по обл. центрах; при київ. театральному технікумі в 1927 р. засновано жид. відділ.
В 1920-их рр. почав працювати цілий ряд жид. поетів і письм., публікуючи в ідиш: Л. Квітко, І. Фефер, Д. Фельдман, Д. Ністер, X. Гільдій, А. Рейзін й ін. Деякі з них брали участь у «Вапліте» і «Літ. Ярмарку», їхні твори перекладали П. Тичина, М. Рильський й ін. Так само як і українці, в 1930-их рр. зазнали переслідувань діячі жид. культури, а їхні культ. установи були здебільша закриті сов. владою. Після другої світової війни сов. політика спинила всякий вияв жид. культури на Україні. В 1950—52 рр. большевики зліквідували ряд жид. письм. і діячів культури в УССР. Між ними були Д. Берґлзон, (*1880), Д. Гофштейн (*1889), П. Маркиш (*1895), І. Фефер (*1900), Л. Квітко (*1893), П. Каганович-Нистор (*1884), Я. Кушніров (*1891). Жид. інтелектуальні діячі і письм. змушені включитися в рос. або укр. культ. процес.
Укр. тематика зустрічається в творах жид. поетів і письм., що діяли на Україні, як М. Мойхер-Сфорім (1836—1917), Шолом Алейхем, Ш. Фруґ, Ш. Аш (1880—1954), Б. Горовіц (1895—1943) та з нині ще живих в ЗДА і Канаді — М. Олифович, Ш. Бікель, Р. Корн.
Вклад Ж. в укр. культуру. Ряд літераторів жид. походження включилися в укр. літ. процес: поети — Л. Первомайський, С. Голованівський, І. Кулик, А. Копштейн, А. Кацнельсон, Р. Троянкер і ін.; прозаїки — Н. Рибак, Л. Смілянський, В. Торин; драматург — Л. Юхвід; дослідники іст. літератури і критики — Я. Айзеншток, А. Лейтес, С. Щупак, І. Стебун (Кацнельсон), Л. Юровська, О. Борщагівський, Є. Адельгейм, А. Гозенпуд й ін., історик — Й. Гермайзе, мовознавець — О. Курило й ін. Багато з них були репресовані під час наступу Москви на укр. культуру в 1930-их рр. Зокрема Ж. виповнили кадри технічної інтелігенції в УССР; з-поміж них вийшов ряд видатних учених і академіків.
Помітним явищем була ініціатива жид. еміґрантів з України в ЗДА в 1910-их рр. створити укр. театр. У Філядельфії 1910—12 існувала жид.-укр. трупа І. Ґрінберґера, в 1916—17 рр. мав свій мандрівний театр І. Ельґард (Ізидор Ельгардів), в 1917—28 мав укр.-жид. театральні трупи в ЗДА Д. Медовий. Ці трупи ставили укр. побутовий репертуар і популяризували його.
З жид. перекладачів укр. поезії відомі: Д. Гофштейн (зб. перекладів з Шевченка, 1937), А. Клейн, що опублікував у Коломиї зб. перекладів укр. нар. творчости (1936) й ін. Врешті видатну ролю в популяризації укр. книги відограв жид Я. Оренштайн, основник і власник «Української Накладні» в Коломиї і Берліні, яка на протязі 30 рр. (з 1903) видала кілька сот укр. книг.
Ж. і укр. нац.-визвольний рух. Укр. рух в 19—20 вв. не викликав особливого зацікавлення у Ж. В складі Київ. Старої Громади було кілька Ж. (В. Беренштам, Рубінштейн). В РУП були чл. кільканадцять Ж., зокрема добре організованим був жид. гурток РУП в Макарові на Київщині. Активним діячем РУП був публіцист М. Гехтер. В Галичині Ж. співпрацювали з українцями в соц. русі, як і пізніше (1920—39) також: на Закарпатті. До небагатьох закордонних Ж., які ставилися прихильно до укр. руху в своїх публіцисіичних працях, належав англ. журналіст Дж. Рафалович. В УССР кілька культ. діячів жид. походження були заанґажовані в укр. нац. опозиції, напр., Й. Гермайзе і правник З. Марґуліс (обидва засуджені в процесі СВУ, 1930).
Закордонне жидівство виявило ще менше симпатії до укр. незалежности; більшість його воліла підтримати рос. реставраторську програму або ставилася прихильно до сов. влади. Кілька жид. діячів доби укр. визвольних змагань, що опинилися на еміграції, були осамітнені у своїх заходах знайти зрозуміння до укр. справи серед світового жидівства. Чимало Ж. з України, гол. в ЗДА, працюють в рос. установах, створили земляцькі орг-ції «рос. Ж.» і далі з застереженням ставляться до укр. нац.-визвольного руху. Укр. сторона, за винятком деяких діячів в 1920-их рр., так само мало виявляла ініціятиви щодо покращення жид.-укр. взаємин. Тінь вбивства С. Петлюри і процесу Шварцбарда сильно заважила на укр.-жид. співпраці. Останнім часом виявилась ініціятива окремих людей з жид. кіл в ЗДА, в тому ч. й Ж. з України (Й. Шацке, Й. Ліхтен, Ф. Фрідман, І. Ґольдман, А. Берльштейн, Й. Шварц й ін.) знайти шлях порозуміння між обома народами. Також на укр. боці є низка людей і установ, що намагаються налагодити жид.-укр. взаємини, насамперед шляхом взаємного пізнання та усунення давніх ресантиментів. При УВАН в Нью-Йорку працює комісія вивчення укр.-жид. взаємин. В 1953 постало в Нью-Йорку жид. Т-во для збереження пам’яті укр. Ж. (Association to Perpetuate the Memory of the Ukrainian Jews) з метою видання енциклопедії Ж. на Україні в 3 тт. (гол. М. Ошерович).
Жид. тематика в укр. літературі. Особливість жид.-укр. взаємин відбилася в усній словесності. Популярна пісня весняного обрядового циклу («їде, їде Зельман») нагадує час, коли Ж. орендували церкви. Мотиви про упривілейоване становище деяких Ж. зустрічаються і в думах, а одна з т. зв. молодших дум зветься «Жид. утиски». У вертепах та інтермедіях виступає, поруч запорожця, шляхтича і цигана, симпатично-смішна постать жида. Т. Шевченко в «Гайдамаках» накреслив колоритну постать Лейби, що визискує беззахисне укр. населення, хоч і сам безборонний перед сваволею панів-поляків, які знущаються над ним. І. Франко у своїх повістях і оп. з життя бориславського робітництва представляє жид. багатіїв-експлуататорів. В його творах пробивається соц.-клясова нехіть до визискувачів, а не расові протижид. пересуди. Навпаки, в деяких творах він виявив глибоко людську симпатію до Ж. (оп. «До світла»). В іронічно-гумористичному тоні про Ж. написані сміховинки С. Руданського. Про соц. упривілейований прошарок Ж. писав Я. Щоголів. Долю жид. дівчини в чужому середовищі змалював І. Тогобочний в популярній п’єсі «Жидівка-вихрестка». Т. Бордуляк з симпатією описує долю жид. бідноти («Бідний жидок Ратиця»). Особливо тепло писав про Ж. М. Левицький, оповідаючи про епідемію в жид. хліборобській колонії. Сюжети з жид. життя зустрічаються і в таких авторів, як М. Коцюбинський, В. Винниченко, О. Олесь, А. Любченко, Л. Первомайський, М. Хвильовий, Б. Антоненко-Давидович, Я. Гримайло, Ю. Смолич і ін. Біблійні мотиви опрацьовували Т. Шевченко (у своїх переспівах псалмів), І. Франко («Мойсей»), Л. Українка («Саул», «Прокляття Рахілі», «Вавилонський полон») й ін.
Література: Драгоманов М. Еврейский вопрос на Украине, газ. «Вольное Слово», чч. 41—15, 1882; Вершадский С. Русско-еврейский архив. Документы и материалы для истории евреев в России. П. 1882; Грушевський М. Іст. України-Руси, V. Л. 1905, передрук, Нью-Йорк 1955; Гессен Ю. История евреев в Росии. II. 1914; Dubnov S. History of the Jews in Russia and Poland, I—III. Філадельфія 1916; Meisl J. Geschichte der Juden in Polen und Russland, I—III, Берлін 1921—25; Гольдельман С. Листи жид. соц.-демократа про Україну. Відень 1921; Винниченко В. Єврейське питання на Україні, журн. «Нова Україна», VII—VIII. Прага 1923; Тимофіїв М. Жиди І вар. госп-во України. Відень 1923; Чериковер Й. Антисемитизм и погромы на Украине 1917—18. Берлин 1923; Margolin A. The Jews of Eastem Europe. Нью-Йорк 1926; Кантор Е. Єврейське хліборобство на Україні. X. 1929; Мицюк О. Аграризація жидівства України. Прага 1933; Schall J. Historia ¯ydów w Polsce, na Litwie i Rusi. Л. 1934, 2 вид. 1935; Каган В. Сталіндорф — п’ять років єврейського нац. р-ну на Дніпропетровщині. К. 1935; Greenberg L. The Jews in Russia, І—II. Нью-Гейвен 1944—51; Universal Jewish Encyclopedia, Бруклін 1939—43, 2 вид. 1948; Hertz’. Di Yidn in Ukraine. Нью-Йорк 1949; Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. Сіракюзи, 1951; Pigido F. Materials concerning Ukrainian-Jewish Relations during the years of the Revolution 1917—21. Мюнхен 1956; Lichten J. L. A Study of Ukrainian-Jewish Relations, Анали УВАН, V, чч. 2—3. Нью-Йорк 1956; Кордюк В. Євреї на Україні. Мюнхен 1958. [П. М.]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 2]
|
|
|