Антанта
, союз держав учасниць першої світової війни: Англія, Франція, ЗДА (з 1917), Росія, Італія, Бельгія, Сербія, Греція, півд.-амер. республіки, що протиставився почвірному союзові Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини й Болгарії. Веде поч. з англо-франц. угоди 1904 р. Держави А. до революції 1917 укр. справу іґнорували. Влітку 1917, після І Універсалу, франц. амбасада в Петербурзі висилала до Києва публіциста Жана Пелісьє по інформації. Після больш. революції в листопаді 1917 і перших спроб сов. уряду навязати контакт із центр, державами до Києва прибула франц. військ, місія на чолі з ген. Табуї, який 3. 1. 1918 офіц. повідомив Ген. Секретаріят Закордонних Справ УНР про призначення його комісаром Франц. Республіки при Укр. Уряді; 4.1.1918 представник Франц. Республіки був прийнятий гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченком; слідом за ним заявив про своє призначення представник англ. уряду Д. П. Беґґе. У своїх переговорах із укр. урядом вони мали на меті дістати запевнення, що укр. уряд не укладе миру з центр. державами й продовжуватиме війну на півд. і зах. фронтах (хоч больш. Совнарком почав уже переговори, зокрема й від імени України); при цьому А. пропонувала фінансову і техн. допомогу. Обставини змушували однак укр. уряд вести переговори з центр, державами й укласти 9.2.1918 Берестейський договір; цим самим переговори з представниками держав А. були перервані, і вони перед вступом укр. і нім. військ до Києва покинули місто.Протягом наступних місяців уряди держ. А. ставилися до Укр. Держави вороже. Після поразки центр, держав у листопаді 1918 А. взялася до обєднання протибольш. сил, виступаючи однак проти самостійности України і роблячи ставку на Денікіна та Колчака. Підписання гетьманом П. Скоропадським (14.11.1918) грамоти про федеративну злуку з Росією, з метою порозумітися з А., прискорило повстання на Україні і прихід до влади Директорії. В цей час А. повністю підтримувала рос. Добровольчу Армію, що намагалася відновити єдину неділиму Росію, і розглядала позицію укр. уряду як большевицьку. В грудні 1918 Одесу окупував десант із франц. і грецьких частин ген. Боріюса, в січні 1919 ген. ДАнсельм поширив окупацію на 60 км. навколо Одеси (див. ЕУ І, стор. 519). Переговори в лютому 1919 між командуванням десанту А. і урядом УНР (премєр С. Остапенко) успіху не мали, бо ДАнсельм, не визнаючи прав України, вимагав включення укр; армії в заг- антибольш. рос. фронт. Під тиском червоних частин, гол. отамана Григорієва, й під загрозою повстань у франц. фльоті десант А. на поч. квітня 1919 покинув півд.-укр. територію.
Від січня 1919 уряди УНР і ЗУНР зайшли в контакт із дипломатами А., надіславши на мирову конференцію в Версалі обєднану делегацію; в липні 1919 ЗУНР зформувала окрему делегацію з участю чл. спільної делегації; в листопаді 1919 представники ЗУНР вийшли із спільної делегації. Укр. делегації увесь час зустрічалися з русо- і польонофільською настановою керівних дипломатів А. (Вілсон, Ллойд-Джордж, Клемансо, Орляндо), перед якими ворожа пропаганда укр. армії увесь час представляла як больщевицькі. Після виступу поль. делегата Дмовського, що вимагав для Польщі всю Сх. Галичину, А. в лютому 1919 надіслала до Варшави місію, очолену Нулянсом, який закликав А. надіслати до Галичини поль. дивізії, а сам вислав до уряду ЗУНР у Львові місію з представників держав А. у справі перемиря з поляками з ген. Бартелемі на чолі. Місія 28.2.1919 пропонувала негайно припинити воєнні дії, відвівши укр. війська на лінію, що залишала полякам третину Сх. Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном (див. ЕУ І, стор. 53031); пропозиція не була прийнята. Після звертань до А; гол. уряду ЗУНР С. Голубовича і гол. її делегації В. Панейка та заклику Найвищої Ради з 19.3.1919 до командування обох армій, який теж не мав успіху, 26.4.1919 в Парижі стала працювати міжсоюзна комісія для перемиря з бурським ген. Л. Ботою на чолі. Пропозиції комісії ген. Боти з українського боку були прийняті, але поль. сторона кинула проти укр. військ надіслану проти большавиків армію Галлера й продовжувала успішний для неї наступ, не зважаючи на заходи Найвищої Ради 2122.5.1919. 29.6.1919 Найвища Рада уповноважила провідників Поль. Республіки продовжити операції до Збруча, одночасно забезпечивши автономію та свободи населення гал. території з тим, щоб держ. приналежність була згодом вирішена самовизначенням населення Сх. Галичини.
В серпні 1919 Черчіл і Клемансо зробили спробу схилити ген. Денікіна до порозуміння з урядом УНР, але не мали успіху, і напруження при зустрічі наступаючих проти червоної армії військ УНР і Денікіна перейшло у війну, не зважаючи на втручання амер. військ. аташе в Варшаві, що приїздив др Києва (19.9.1919).
Після поразки укр. армій в 191920 рр., не зважаючи на акцію екзильного уряду ЗУНР, .зокрема його протест проти Ризького договору перед президією мирової конференції (1920), не зважаючи на ухвали Ради Ліґи Націй 1921 про потребу унормувати правний стан у Сх. Галичині й поновне висування справи на міжнар. форум у 1922 р., 14.3.1923 конференція амбасадорів держав А. ухвалила рішення про прилучення Галичини до Польщі при застереженні для неї режиму автономії, що ніколи не було виконане.
Література: Лозинський М. Галичина в рр. 191820. Відень 1922; Марголин А. Украина и политика Антанты. Берлін 1922; Borschak E. LUkraine dans la littrature de lEurope occidentale. Париж 1935; Choulguine A. LUkraine contre Moscou. Париж 1935; Borschak E. LUkraine à la Confrence de la Paix (191923). Париж 1938. [І. Борщак]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]
|
|
|