Гайдамаччина
(від гайдамака з тур., що означає неспокійну, бунтівливу людину), стихійні нар. заворушення на соц. ґрунті в 18 в. на Правобережній Україні (назва гайдамака вперше зустрічається 1712). В умовах поль. магнатського й шляхетського панування, дедалі важчої кріпаччини на Правобережжі було чимало селян-втікачів, дрібних промисловців, переселенців тощо, настроєних проти панів, кат. духівництва й жидів. Вони збиралися в гайдамацькі ватаги, які користалися співчуттям селянства; тому незначне поль. військо й двірська магнатська міліція (яка складалася теж з укр. селян) не могли успішно боротися з гайдамаками, тим більше, що вони часто переховувалися в недалеких запор. степах. Окремі напади стали хронічним явищем. Але були моменти, коли виступи гайдамаків на Правобережжі перетворювалися на заг. нар. повстання. 1734, використовуючи війну за поль. трон і появу рос. війська, на яке місцеве населення покладало надії, сподіваючись визволення від поляків, селянство Київщини зняло повстання, яке незабаром перекинулося на Поділля і частину Волині, де воно було особливо сильне. Гол. ватажком гайдамаків став сотник надвірної міліції кн. Любомирського Верлан; діяли загони Гриви, Медведя, Моторного, Писаренка й ін. Повстання було придушене перев. рос. військом. Друге повстання 1750 вибухло без зовн. приводу, як наслідок розвитку гайдамацького руху, що його все сильніше підтримувала нар. маса, яка ненавиділа поль. нац. і соц. гніт. Зорганізувавшись на запор, території, гайдамаки почали свої дії в півд. частині Київського воєводства. Піднявши селянство, гайдамаки (на чолі їх були Мочула, Письменний, Тесля та ін.) поставили на ноги майже всю Правобережну Україну і зайняли Умань, Вінницю, Чигирин, Лятичів, Фастів. Приборкати повстанців удалося тільки мобілізувавши шляхетство Київського, Подільського й Волинського воєводств.Найбільше гайдамацьке повстання, зване Коліївщиною (від кіл, якими були озброєні повстанці), відбулося 1768 р., коли гайдамаки й селяни сподівалися допомоги від рос. війська, що йшло для боротьби з поль. барською конфедерацією (1768). Гайдамацькі дії почалися у травні 1768 з півд. Київщини, де їх підготував Максим Залізняк, запорожець із Медведівки б. Чигирина, всюди знаходячи підтримку селян. Жертвою повстання була поль. шляхта, кат. духівництво й жидівство. Зайнявши Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав і Лисянку, Залізняк опинився б. торг. центру Правобережної України Умані. Там на його бік перейшов Іван Ґонти, сотн. надвірної міліції власника Умані Ф. Потоцького. Захопивши 9.6. ст. ст. (20. 6. н. ст.) Умань, повстанці організували територію за козацьким зразком із поділом на традиційні сотні й т. д. Гайдамацькі загони С. Неживого, М. Швачки, А. Журби, І. Бондаренка, М. Москаля й ін. діяли на Київщині, Поділлі, Брацлавщині, Волині. Але рос. уряд, боячись ускладнень із Туреччиною, що на її територію перейшов один із гайдамацьких загонів, наказав ген. Кречетнікову придушити повстання. В червні-липні 1768 гайдамаки були розбиті. В Кодні, б. Житомира, закатовано сотні повстанців; постраждало і чимало людей, що в повстанні не брали участи. Після 1768 р. повстання на Правобережній Україні припинилися, хоч поляки ще побоювалися нових виступів. Нар. память довго зберігала спогади про гайдамаків. Відгуком Г. були пізніші виступи У. Кармалюка й ін., що нападали на панські маєтки. Літ. традиція (Шевченко, укр. школа в поль. письменстві) опоетизувала гайдамаків, зокрема коліївщину. Певна ідеалізація гайдамаків, властива в 19 в. укр. народникам-історикам, виявилася і в добу визвольних змагань, коли військ, частини прибирали назви гайдамацьких. (Див. ЕУ І, стор. 1176). [Б. Крупницький]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]
|
|
|
|
|
|