Положення, границі. Г. лежить у центр, частині балтицько-чорноморського помосту, там, де він найвужчий (лінія Данціґ — Одеса); з обома морями вона пов’язана ріками: з Чорним морем — Дністром і Прутом, з Балтицьким — Бугом і Сяном. Натомість із Придніпров’ям Г. пов’язана лише сухопутніми шляхами. Г. лежить периферично щодо України: на пограниччі з Польщею на зах., з Закарпаттям, що входило в іст. до складу Угорщини, на півд. і з Буковиною, що в 14—18 вв. становила частину Молдавії, на півд. сході. Звідси живі зв’язки Г. з цими сусідами, зокрема з Польщею й Угорщиною, і часта боротьба за володіння помостом; його посідання уможливлювало Польщі дальшу експансію на сх., а для Угорщини становило пляцдарм з півночі Висунення на зах. захищало Г. від наїздів кочовиків і полегшувало культ, вплив із зах. Після занепаду Києва і варязького шляху, в 13—14 вв. через Г. проходив шлях від Балтицького до Чорного моря, що пов’язував Г. з Візантією. Периферичне щодо степів положення давало змогу староукр. державності існувати ще ціле століття після упадку київської у формі Гал.-Волинського князівства; її життьовими артеріями були ріки Дністер і Буг. На території Г. розмістилася людність, що тікала від татар, і Г. стала резервуаром укр. населення, яке згодом знову відплило в степи. З другого боку, від часу занепаду чорноморської торгівлі (16 в.) положення Г. як помосту втратило своє значення, і в наслідок периферичного розташування щодо Придніпров’я вона опинилася в тіні подій (козаччина).

Кордони Г. лише на півд. не зазнавали зміни (Карпати). На сх. княжа Г. сягала за Збруч і губилася в степах, а часом займала і Молдавію, сягаючи по Дунай; за Польщі Г. становила Руське воєводство, а сх. частина була прилучена до Подільського воєводства; за Австрії сх. межею Г. став Збруч, а на півд. сх., як і за Польщі, Черемош. На півн. княжа Г., а згодом Руське воєводство, граничила з Волинню і Белзькою землею, не сягаючи так далеко, як згодом. Зах. межа княжої Г., а пізніше Руського воєводства переходила на зах. від р. Вислок; за межами княжої Г. залишилася більша частина Лемківщини. За австр. часів, коли «Королівство Галичини і Льодомерії» обіймало і зах. чисто поль. Г., зах. межу т. зв. Сх. Галичини становила границя Львівського й Краківського апеляційних судів, що проходила зах. межею повітів: Сяніцького — Березівського — Перемиського — Ярославського. Г. в межах Австрії 1772—1918 обіймала майже все кол. Руське воєводство, півд. частину Белзького і невеликі частини Подільського (Чортківщина) та Волинського (Збаражчина), нарешті, чисто поль. зах. Г.; в 1809—15 Австрія відступила Тернопільщину Росії, в 1787—1849 до Г. належала Буковина. ЗУНР обіймала всю укр. Г., а короткочасно також укр. Буковину й Закарпаття. За часів поль. окупації Г. не становила окремої адміністративної одиниці і входила до складу 3 воєводств: Львівського, Станиславівського й Тернопільського. За нім. окупації 1941—44 вона являла т. зв. Гал. Дистрикт. Тепер її зах. і півн.-зах. окраїни влучені до Польщі, і з них виселено все укр. населення; територія Г. поділена на 4 області: Львівську, Дрогобицьку, Станиславівську й Тернопільську (разом із Крем’янеччиною). Г. без частин, що належать нині до Польщі, обіймає 47 500 км² з 5 100 000 населення (1939).

Природа. Г. не становить природної одиниці, але складається з низки геогр. країв, що чергуються в напрямі з півд. на півн. чи з півд. зах. на півн. сх.: 1. Карпати, 2. положені при їх під-ніжжі Надсянський низ і Підкарпаття, 3. смуга височин, яка розпадається на а) Розточчя, Опілля, Поділля й Покутську височину, відділені б) Надбужанською котловиною від в) півд. окрайків Волинсько-Холмської височини (докладний опис цих країв — див. ЕУ 1, стор. 66, 72-75, 79-81, мал. 28 і поодинокі гасла в ЕУ П). Ні в якій ін. частині України не скупчені на малому просторі такі різні одиниці краєвиду (гірський, підгірський, плитовий, льодовиковий). На території Г. відбувається повільний перехід від більш океанічного підсоння на півн. зах. до континентального на сх. й гірського на півд.; півд. сх. зайнятий уже смугою чорноморського підсоння. Відповідно до цього в Г. виступають три рослинні області: гірська в Карпатах, зах. з буковими й сосновими лісами і сх. з грабово-дубово-лісостепом і степовими травами. Через Г. проходить сх. межа поширення ялиці і бука; в найтеплішій, півд.-сх. частині (Тепле Поділля) ростуть виноград, мореля й бросква. [В. Кубійович]

Праісторія. Найдавніше населення Г. прийшло вгору Дністром з півд. України. Із старішого палеоліту (мустьєр) відомі тепер лише кілька слідів стоянок (Більче Золоте, Заліщики-Печерна, Касперівці), але в молодшому палеоліті (оріньяк) Подністров’я, між нинішніми Станиславовом та Буковиною, і зах. Поділля були заселені вже досить густо й становили разом із сх. частиною сер. Подністров’я одну подільсько-бесарабську культ, провінцію (Ю. Полянський).

У мезоліті були зрідка заселені піскові дюни в півн. частині краю між: Сяном та Бугом, а в неоліті й енеоліті півн. схід: частину краю займало хліборобське плем’я з надбузькою культурою; Подністров’я (по Станиславів) та частини зах. Поділля належали до території трипільців. Із Шлезьку на врожайні землі прийшли перші емігранти, спершу хлібороби з лінійно-стрічковою керамікою, згодом півкочовики з нордійською та шнуровою керамікою; вздовж Бугу на зах. Поділля просувалося нордійське плем’я з кам’яними скриньковими гробами.

У бронзовій добі півкочовики з зах. витиснули частину надбужанців на Полісся, далі між Дністром і Карпатами вони знайшли зв’язок із закарп. торговцями бронзових виробів і утворили мішану культуру комарівського типу. Сер. Подністров’я далі займали трипільці. Під кін. із Шлезьку в дол. Посяння надійшла перша хвиля предків зах. праслов’ян із лужицькою культурою і зайняла зах. берег ріки до впадіння р. Танви на півд.

У залізній добі хліборобські племена повернулися з Полісся в гор. Побужжя і створили так зв. висоцьку культуру (неври Геродота ?). В Подністров’ї трипільці засвоїли деякі матеріяльні досягнення гальштатської доби, як чорну блискучу кераміку (білогрудівська культура), на зах. Поділлі з’явилися «скити-орачі» (тілопальні могили без кінських поховань).

В кін. (лятен) з зах. вдерлася друга хвиля зах. праслов’ян — войовничі венеди, що протягом перших вв. по Хр. розбрелися на Подністров’ї та зах. Поділлі, а вгорі Дністром, гол. після завоювання Траяном Дакії”, прийшли у Подністров’я праслов. еміґранти-ґети з липицькою культурою. Місц. хліборобське населення того часу археологічно ще не охоплене.

З доби переселення народів в Г. відомі досі лише праслов. селища із сивою, точеною на колі керамікою та тілопальні могили предків тиверців у Подністров’ї.

Археологічні пам’ятки княжої доби — це багато городищ, селищ, погребищ, архітектурні пам’ятки (гол. залишки Успенського собору та ін. церков у Галичі-Крилосі), кам’яна статуя Світовида зі Збруча та окремі знаходи.

Чужоплемінні пам’ятки — староугорські могили б. Крилоса, варязькі могили на Пліснеську, окремі знаходи варязької зброї, середньовічні чужі монети та половецькі «кам’яні баби» в різних місцевостях Г. [Я. Пастернак]

Історія. Племінні землі сх.-слов. бужан (дулібів), тиверців і карп. хорватів понад Бугом, Сяном і Дністром виразно виступили на іст. арену в кін. 10 в., коли їх городи приєднав до Київської Руси-України Володимир В. (981 — Перемишль і Червень, 993 — гірське пограниччя). Після смерти Ярослава Мудрого земля ця дісталася в уділ його правнукам Ростиславичам; від м. Галича над Дністром, яке 1141 р. стало столичним, вона зветься Галицькою. Найвидатніший представник династії Ростиславичів Ярослав Осмомисл (1153—87) поширив свою владу по Дунай. Після смерти його сина Володимира (1199), що не мав спадкоємців, волинський кн. Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню в спільну Галицько-волинську Державу. Династія Романовичів (1199—1340) піднесла політ, значення Гал.-Волинського князівства як заборола христ. світу на сх. Европи, коли Київ занепав. Найвидатніший представник династії Данило Романович (1238—64) використав для оборони й для госп. розвитку стратегічне положення Гал.-Волинської держави на шляху, який сполучав Чорне море з Балтицьким. Династичними зв’язками-і заходами приєднати до хрестового походу на татар папу римського і декого з зах.-евр. володарів він намагався спинити експансію татар. Розбудовою міст і забезпеченням торг. шляхів Данило підніс добробут країни і, спираючись на нові, підтримувані ним суспільні сили, приборкав гал. бояр. Його спадкоємці продовжували визначену ним зовн. і внутр. політику. Впорядкована і зміцнена союзами Гал.-Волинська держава об’єднала велику частину території давнішої Київської Руси-України й понад 100 рр. продовжувала її держ. і культ, традицію.

Після смерти Юрія II, останнього з династії Романовичів, в 1340 почалася боротьба за гал.-волинські землі між Польщею, Угорщиною, лит. князем Любартом і татарами. Поль. король Казімір в 1340 напав на Львів і перебрав клейноди гал.-волинських володарів. Спроба гал. бояр під проводом перемиського воєводи Дмитра утримати управління держави в своїх руках не тривала довго. 1387, за порозумінням Польщі, Угорщини й Литви, Галичина з Холмщиною були прилучені до Польщі, а Волинь увійшла до складу В. Лит. Князівства. В Галичині, поділеній на воєводства руське і белзьке, королі стали роздавати уряди і землі поль. вельможам і дрібній шляхті; великі маєтки одержали новозасновані латинські єпископства в Перамишлі, Галичі й Холмі. Заведений тут з 1435 поль. устрій віддавав усю землю шляхті, що розбудовувала великі маєтки й прикріпляла до них селян, які діставали в користування лише дрібні наділи.

Гал. боярство, яке не підкорилося новій владі й не прийняло римо-кат. віри, перенеслося до Лит.-Руського Князівства або зубожіло, зійшло до стану дрібної шляхти й змішалося з народом. Давне гал. міщанство втратило свої «старожитні» права, бо протеґоване римо-кат. міщанство утруднювало місц. купцям і ремісникам доступ до посад і привілеїв, покликаючись на магдебурзькі статути, з яких могли користатися тільки латинники.

В цей час зросла роля «руської» церкви як нац. орг-ції, яка об’єднувала всіх, вірних своєму обрядові. Митрополити й єпископи стали найвищими репрезентантами народу; загрожені латинським наступом, вони шукали також захисту в народі. В своїх змаганнях вони покликалися на «старожитні» права, і ця обставина спонукала їх зберігати пам’ять про держ. традиції і власну культуру.

Провід у самообороні, заснованій на цій ідеології, перебрало найенерґійніше міщанство, організуючись у братства при церквах. З найстарішого Львівського Братства при церкві св. Успення (з 1463) цей рух згодом поширився на Галичину, Волинь і дійшов до Києва. Із Львівського Братства вийшли Петро Конашевич Сагайдачний (1613—22), Йов Борецький, пізніший київський митр., учені й організатори Богоявленського Братства в Києві (1616 р.) Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Касіян Сакович та ін., які творили ідеологічні підстави змагань козацтва, що із степових промисловців-здобичників ставало провідним речником нових нац. стремлінь. Але сама Г. залишалася в тіні коз. періоду укр. історії, за винятком деяких виявів прагнень політ. єдности, як повстання Височана на Підгір’ї під час походу Хмельницького на Польщу й приєднання до його військ населення з ряду міст і сіл, як переговори львівського владики Шумлянського з гетьманом Дорошенком, таємні зв’язки з Мазепою й ін.

В ці часи Г. часто була тереном боїв, пляцдармом готування королівських військ до воєн із козаками; «стації» королівських і магнатських військ нищили села під час конфедерацій та шляхетських «заїздів». Під час відступу коз. військ багато укр. населення емігрувало з ними на сх. і посилило колонізацію Лівобережної України — Гетьманщини і Слобожанщини.

Після першого розбору Польщі 1772 р. австр. уряд включив Г. в адміністраційну цілість нової провінції — «Королівства Галичини і Льодомерії», поряд великої частини чисто поль. воєводств краківського і сандомирського. Таке поєднання і те, що на території іст. Г. велика зем. власність, сполучена із становими привілеями, до кін. Австр.-Угор. монархії (1918) була в поль. руках і давала їм політ, перевагу, спричинилося до довголітньої нац. і соц. боротьби українців із поляками в Австрії. Спочатку австр. володарі Марія Терезія і Йосиф II почали заходи для злагіднення підданства селян і піднесення стану укр. духівництва: відновлено львівську укр. кат. митрополію (1808), у Відні була заснована гр.-кат. теологічна школа “Barbareum” (1774), Studium Ruthenum при Львівському Ун-ті (1787) (див. ЕУ І, стор. 484—89). Однак скасування панщини 1848 не ліквідувало цілком старих соц.-аґрарних відносин (див. ЕУ І, стор. 1046—48 і 1052—54). Укр. духівництво, єдиний у той час репрезентант освіченої верстви народу, почало орг-цію нар. освіти (перемиський гурток священиків під проводом єп. М. Левицького). Під впливом ідей романтизму воно ж почало і гал. літ. відродження («Руська Трійця» 1837). Під час «весни народів» в Европі 1848 виникла Гол. Руська Рада, що проголосила свою нац. єдність із братами над Дніпром, а в межах Австрії приєдналася до федеративних змагань ін. народів, обстоюючи вимогу до уряду відлучити поль. землі від іст. Г. й об’єднати їх з укр. Буковиною та Закарпаттям в окремий коронний край. Проте в наслідок порозуміння габсбурзької династії з поль. аристократією (1867), що обіцяла підтримувати цісарський уряд у багатонац. державі, поляки дістали перевагу в адміністрації Г. Це пригнобило частину укр. інтелігенції, і вона схилилася під вплив пропаганди русофільства, яке увесь час підтримувала поль. адміністрація, щоб загальмувати ріст укр. нац. стремлінь. Але перемогла молодша гал. ґенерація, яка перейняла ідеологію Кирило-Методіївського Братства, Шевченка і укр. «громад». Коли царський уряд намагався задушити укр. слово (наказами 1863 і 1876 р.), провідні кола укр. інтеліґенції (перев. з Київської Громади) заснували спільно з молодими гал. народовцями літ.-наук. журн. «Правоа» у Львові. Соборна співпраця виявилася в заснуванні (1873) Т-ва ім. Шевченка у Львові (кошти для його розбудови склалися з грошових пожертв київського промисловця В. Симиренка, петербурзького хірурга П. Пелехина, полтавської поміщиці Є. Милорадович та ін.). Великий вплив на гал. народовців мали вчені й письменники з Центр. України О. Кониський, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманів і найбільше — М. Грушевський, який 1898 переїхав із Києва до Львова, зайнявши катедру сх.-евр. історії в ун-ті, й перейняв провід у Т-ві ім. Шевченка. Реорганізоване як наук. установа, НТШ спільними силами укр. учених із різних земель піднеслося до рівня академії наук.

Велику ролю в ширенні нац. свідомости серед гал. громадянства відіграло засноване в 1868 р. т-во «Просвіта», що мережею читалень вкрила Г.; з її ініціятиви виникли укр. кооп. й ін. гром.-екон. орг-ції, молодечі руханкові т-ва «Січі», «Соколи», які разом із осв. роботою піднесли госп. поступ населення й підготували його до політ, подій 1914—18 рр.

Укр. громадянство в Г., під проводом своєї репрезентації в австр. парляменті й гал. соймі, зорганізувало 1914 на боці Австрії (де українці мали більше конституційних прав) проти Росії власну військ, формацію — Леґіон Українських Січових Стрільців (див. ЕУІ, стор. 492— 94). Ця формація стала зав’язком укр. армії, коли після революції в Росії (1917) і Австрії (1918) прийшла нагода обороняти укр. держ. самостійність.

18.10.1918 представники Г. й Буковини, зібравшись на конституанту у Львові, проголосили ЗУНР. 1.11.1918 Українська Національна Рада перебрала владу у Львові, але в оборону відродженої укр. державности в Г. довелося вести важку війну з Польщею. 3.1.1919 Укр. Нац. Рада в Станиславові ухвалила закон про злуку Зах. Укр. Земель із УНР в одній соборній державі. Постанову цю потвердив Трудовий Конгрес у Києві й урочисто проголосив 22 січня 1919 р. В боротьбі на кілька фронтів: проти Польщі і рос. большевиків, коли Буковину захопили румуни, а в укр. Закарпаття вдерлися угорці, Укр. Гал. Армія не змогла втриматися, не зважаючи на героїчні жертви вояцтва і патріотизм громадянства. Вона зміцнила сили війська УНР у війні проти большевиків, перешкоджаючи їм прорватися в Зах. Европу й подати руку ком. революціям в Угорщині й Німеччині.

14.3.1923 конференція амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Г. до Польщі з умовою дати їй автономні права, але прийнятий перед тим (1922) поль. сеймом статут для Г. ніколи не був запроваджений у життя. Окупувавши Г., поль. уряд посилив заходи, щоб припинити укр. нац. розвиток, польонізуючи школи (з 2417 укр. шкіл, які існували за Австрії, залишилося в 1937 р. — 352), обмежив вступ укр. молоді до ун-тів, майже виключив доступ українцям на службу в держ. адміністрації, але найважчий стан створив для укр. селянства, насаджуючи колоністів із корінних поль. земель на частинно розпарцельовані землі великої власности.

Уряд не тільки не відбудовував знищений війною край, але й створював перешкоди в діяльності гром. самодопомозі укр. орг-цій. Не легкі були леґальні форми змагань гал. українців за свої права в межах поль. конституції й оборона їх нечисельною укр. репрезентацією в поль. соймі й сенаті. В нелегальних формах виявилася боротьба Укр. Військ. Орг-ції — УВО, яка згодом розгорнулася в масову підпільну Орг-цію Укр. Націоналістів. Репресії з боку поль. уряду посилилися, особливо від 1930, в формі поліційно-військ. пацифікацій. Але і в таких умовах укр. громадянство в Галичині спромоглося, не зважаючи на переслідування, утримати й розбудувати солідарною співпрацею свої установи: «Просвіту», «Рідну Школу», «Сіль. Господар», Т-во Купців і Промисловців та ін. і розвинути укр. кооп. рух (див. ЕУІ, стор. 1118—22).

17.9.1939 на підставі таємної умови між СССР і Німеччиною, большевики окупували Г.; за наказом сов. командувача фронтом Тимошенка 22.10.1939 відбулися вибори до нар. зборів Зах. України, які в умовах терору 26.10. схвалили включення Г. до УССР. За першої окупації большевики не встигли зробити в Г. великих змін. Вивезення на заслання були перервані війною з німцями влітку 1941. При відступі большевики винищили в тюрмах Г. понад 10 000 в’язнів. Незабаром після зайняття нім. військами, Г. з наказу Гітлера 1.8.1941 була влучена до Ген. Губернії, до якої від поч. війни 1939 вже належали її зах. окраїни; з Г. був створений Гал. Дистрикт. Хоч Г. порівняно з ін. укр. територіями була за нім. окупації в далеко кращих умовах, однак режим був дуже суворий; гром. і культ, життя знаходило вияв у діяльності дозволеного нім. владою Українського Центрального Комітету. Укр. резистанс знайшов вияв у діях УПА, скерованих проти німців і червоних партизанів, а після відступу німців — проти сов. військ та адміністрації (докладніше див. ЕУ І. стор. 578—82 і 587—89).

Сов.-поль. угодами 1945 і 1951 визначено кордон між Польщею і Україною приблизно по т. зв. лінії Керзона, відступаючи з території Галичини Посяння і Лемківщину. Поль. населення перенесено на зах., укр. — на сх. від цієї лінії. Г. в складі УССР поділена на 4 області: Львівську, Станиславівську, Дрогобицьку і Тернопільську.

Від цього часу Г. цілковито включена в сов. систему і об’єднана спільною долею з основною масою населення України (про події після 1945 р. див. ЕУ І, стор. 592—96). [І. Витанович]

Людність. Г. є віддавна найгустіше заселеною частиною України, її територія до 1939 становила ледве 6% укр. етногр. території, але на ній жило 10,5% всієї людности України і бл. 10% українців, що жили на Україні. Г. була густо заселена ще в княжі часи, зокрема від 13 в.; найгустіше були заселені околиці Перемишля, Львова й Галича. В 13—16 вв. населення Г. збільшилося напливом із Придніпров’я, а також колоністами з Польщі; в 15—18 вв. відбувався відплив населення на сх. — перев. втеча від панщини. Після прилучення Г. до Австрії населення не мало куди відпливати, і тому густота зростала; лише з 1890 почалася еміграція до Америки. В 1939 густота населення була 104, в смузі від Перемишля до Покуття доходячи до 150. Міське населення становить 23% (1931), поступ урбанізації повільний (в 1900 р. 19%); сильніший ріст виявляли лише Львів і міста нафтового басейну. Міста понад 20000 меш. (1931): Львів — 316 000 (у 1956 р. — 387000), Станиславів — 60 000, Перемишль — 51000, Борислав — 42 000, Тернопіль — 36 000, Коломия — 33 000, Дрогобич — 33 000. Стрий — 31 000, Самбір — 22 000. Г. була до другої світової війни однією з найбільш аґрарно перенаселених країн в Европі: на 100 га використаної в хліборобстві землі жило 101 хліборобів (по всій Україні — 54, в Німеччині — 51, в Голляндії — 70). Наслідком аграрного перенаселення була висока смертність і еміграція. За останні 100 рр. можна визначити в Г. такі періоди розвитку людности: а) до 1890 р. невеликий приріст (1,1% щорічно) через велику смертність, еміґрації в той час іще не було; б) в 1890—1914 рр. пересічний річний природний приріст населення 14—15°/оо (в 1911—13 рр. народження — 40,3°/оо, смертність 25,9°/оо), сильна еміґрація за океан (380 000 осіб за весь час) і досить сильна сезонова (до 100000 щорічно); одночасно допливало деяке ч. поль. населення до міст і як сіль. колоністи; в) в 1914—21 рр. населення Г. зменшилося на 12%; г) в 1920— 39 рр. сильне спадання природного приросту, зокрема народжень (в 1938 р. — 23,9%о народжень і 15,6°/оо смертей), зменшена еміграція (120 000 душ) і іміграція поль. елементу; ґ) в 1939—46 рр. зменшення природного приросту, винищення майже всього жид. населення, обмін укр. і поль. населення з обох боків нового кордону Польщі і УССР, еміґрація понад 100 000 українців на зах. і заслання большевиками точно невідомого числа; д) післявоєнні умови з майже нормальним природним приростом, відплив частини населення до ін. р-нів СССР (зокрема в Донбас і на цілинні землі в Азії), сильна урбанізація, доплив рос. елементу (докладніше див. ЕУ І, стор. 142).

У висліді поль. експансії Г. скоріше, ніж: ін. частини України, втратила чисто укр. етнічний характер — спочатку місто, згодом, почасти, і село. Поль. елемент допливав до міст і до найурожайнішої смуги краю. Відсоток поляків, чи то римо-католиків, збільшився в новіший час у наслідок допливу поляків і одночасної інтенсивної еміграції українців за океан (за 1880—1939 рр. ч. римо-католиків зросло з 19,9% до 25,0%, греко-католиків — упало з 66,8% до 64,4%, жидів — з 12,3% до 9,8%). Посередньою етнічною групою були т. зв. латинники: римо-католики з укр. розмовною мовою, за походженням почасти кол. греко-католики, чи то правос., перетягнені на римо-кат. обряд, почасти кол. поль. колоністи, які серед укр. оточення зазнали й побутової українізації. Невелику перехідну групу становили греко-католики, які під впливом поль. сусідства мовно польонізувалися (на зах. пограниччі і у Львові). Жиди становили бл. 10%, німці (зайшлі на поч. австр. панування) неповний 1%.

Подаємо величину поодиноких етнічних груп Г. на 1.1.1939 (обчислення В. Кубійовича):

Українці 3 727 (тис.) — 64,1%

Гр.-католики з поль. мовою 16 (тис.) — 0,3%

Поляки 948 (тис.) — 16,2%

(в тому ч. колоністи з 1920—39 рр.) (тис.) — (73) (1,2)%

Латинники 514 (тис.) — 8,8%

Жиди 570 (тис.) — 9,8%

Німці й інші 49 (тис.) — 0,8%

Разом 5 824 (тис.) — 100,0%

Під час другої світової війни й після неї етнічне обличчя Г. зазнало цілковитої зміни. Після відірвання від Г. Посяння, Лемківщини, Любачівського пов. і півн. частин Равського та Сокальського і приділення їх до Польщі та взаємного обміну населення, а перед тим ще виїзду німців і знищення жидів німцями, Г. в нових межах майже повністю втратила кол. нац. меншості, а латинники українізувалися; з другого боку, доплинув, зокрема до міст, чужий елемент, насамперед росіяни (докладніше див. ЕУ І, стор. 156—77, зокрема 170).

Народне господарств о. За княжих часів відбувався повільний перехід від ловецько-лісового госп-ва до хліборобства. Крім шкір, воску, вивозилося в той час навіть збіжжя до Візантії; заг.-укр. значення мав вивіз соли з Підкарпаття (Сяном на зах., суходільним — чумацьким шляхом до Києва). З 12 в. Г. посередничала в торгівлі між Заходом і Чорним морем. На 15—16 вв. припадає розвиток фільварочного госп-ва й вивіз до Зах. Европи збіжжя, а також волів, воску й лісових продуктів; тоді ж, крім соляної пром-сти, розвинулося ґуральництво, броварство, виробництво зброї (Львів). В 16 в. торгівля із Сходом стала важчою, політика поль. шляхти була скерована проти інтересів міст, і міста повільно занепадали. Дальші безнастанні війни, соц. утиски сел. мас і міщанства призвели до великого зубожіння населення, так що Г. перейшла під владу Австрії в 1772 р. вбогим, аґрарно перенаселеним краєм.

Перехід під Австрію лише частково підніс Г. з екон. занепаду; перешкодою цьому був вкрай нездоровий аґрарний устрій, якого не змінило знесення панщини, а з другого боку — екон. політика Австрії, що намагалася утримати Г. хліборобським краєм, який постачав зах.-австр. краям дешеві харч. продукти й дерево і був місцем збуту для пром-сти, зокрема текстильної. Дрібні пром. заклади (перев. в руках поміщиків), як фабрики сукна, ливарні, гути, соляна пром-сть, фабрики паперу й частина цукроварень, що діяли в першій пол. 19 в., здебільша загинули, не витримавши конкуренції зах.-австр. країв, а модерна пром-сть через брак капіталу не розвинулася. Вплинули на це також брак вугілля й залізної руди, велика віддаль від пром. осередків Австрії й брак добрих торг. і комунікаційних зв’язків із Центр, й Сх. Землями. З різних галузей пром-сти розвинулися, крім харч. (ґуральні, млини тощо були малими підприємствами), лише нафтова пром-сть (з 1850-их рр.), яка єдина притягала до себе чужий капітал. З другого боку, неможлива була широка інтенсифікація сіль. госп-ва: у селян — через малоземелля, роздрібнення землі й брак капіталу, у великих власників — через їх госп. пасивність (див. ЕУ І, стор. 1046—48). Від крайнього зубожіння укр. селянин рятувався еміґрацією, сильнішою, ніж на ін. укр. землях, за винятком Закарпаття.

За Польщі екон. стан краю ще погіршав; бо збільшилося аґрарне перенаселення через зменшення еміграції і доплив поль. колоністів, а пром-сть ще більше підупала. Зокрема погіршала доля укр. населення, яке не могло працювати ні в урядових установах, ні на підприємствах, які були під поль. впливом. Засобом проти зубожіння укр. госп-ву служила самоорганізація, особливо в кооперації (див. ЕУІ, стор. 1120—22).

Прилучення Г. до УССР принесло госп. зрівняння з Центр, і Сх. Землями. В сіль. госп-ві це — насамперед колективізація й поширення техн. культур (зокрема цукрового буряка) та кукурудзи. Далеко більші зміни сталися в ділянці індустріялізації шляхом широкого використання джерел енергії й розвитку таких галузей пром-сти, яких раніше не було, як металообробної.

Взагалі госп-во Г. було століттями занедбане й госп. можливості краю розвинені лише частково. Госп. ресурсами краю є добрі перев. ґрунти й корисне для сіль. госп-ва підсоння (лагідніше й вологіше, ніж на ін. укр. землях), джерела енергії (ріки, нафта, природні гази, дрова, торф, буре й відкрите за останні рр. кам’яне вугілля), нарешті, густа працьовита людність із великими орг. здібностями. Доказом односторонности госп-ва був проф. розподіл людности: на 100 осіб працювало в сіль. госп-ві 74,6 (українців 88,1), в пром-сті 10,9 (5,8), в торгівлі й транспорті 4,7 (1,7), в ін. професіях 9,8 (4,4) — чч. на 1931 р.

Рілля і садиби займають 52% усієї площі, сіножаті й пасовища — 18%, ліс — 25%, ін. землі — 5%. У Карпатах переважають ліси (43%) та сіножаті й пасовища (35%), тоді як мало ріллі (16%). На сх. гал. Поділлі й Покутті рілля становить 77%, на Розточчі, зах. Поділлі й Підкарпатті — пол. заг. площі (1,4 становить ліс, 1/5 сіножаті і пасовища). Засівна площа займала до війни 2 540 000 га, в тому ч. пшениця 470 000 га (18,5%), жито 520000 га (20,4%), ячмінь 220000 га (8,7%), овес 390 000 га (15,4%), кукурудза 80 000 (3,2%), гречка 60 000 га (2,4%), просо 20 000 га (0,8%), картопля 440 000 га (17,3%), кормові 260000 га (11,2%); пром. рослини 50 000 га (2,0%), з них цукровий буряк 11000 га, льон 13 000, коноплі 15 000, ріпак 5 000. Після війни збільшилася площа пром. рослин, гол. цукрового буряка й кукурудзи. В Карпатах переважають овес і картопля, кукурудза становить поважніший відсоток на Покутті і на півд.-сх. Поділлі, пшениця має перевагу над житом на Покутті, сх. Поділлі й Сокальщині.

Про безземелля й малоземелля населення свідчить те, що селянам у 1930-их рр. належало лише 55% всієї площі (80% рільничої) і ще більше те, що 60% сел. госп-в не мало й 2 га землі, 18% — від 2 до 5 га, і лише 22°/о — понад 5 га; малоземелля укр. селянина було ще більше і воно постійно зростало. Через це була неможлива інтенсифікація сіль. госп-ва й урожайність була дуже низька: пересічно 10 центнерів збіжжя і 110 центнерів картоплі з 1 га. Не зважаючи на невелике забезпечення населення збіжжям (до війни на 1 душу населення припадало 1,8 центнерів пшениці і жита, 1,4 ін. зернових і 7,9 картоплі), Г. вивозила до війни щороку пересічно 200 000 т. пшениці і ячменю, а довозила дещо житньої муки. Інтенсивнішим було тваринництво і птахівництво, яке було підставою сел. бюджету (зокрема молочні продукти, свині й яйця). В 1936 р. в Г. було (в тис., в дужках на 100 га хліборобської площі і на 100 осіб): коней 649 (17, 11), рогатої худоби 1602 (42, 28), в тому ч. корів 1116, свиней 648 (17, 11), овець і кіз 387 (10,7). Загалом густота тварин на хліборобську площу більша, ніж по ін. укр. землях, забезпечення населення тваринами середнє. Допоміжне значення мають городництво, садівництво (гол. півд.-сх. Поділля, там також виноградництво), бджільництво і, зокрема, птахівництво.

Пром-сть Г. була до війни слабше розвинена, ніж: на ін. укр. землях. До війни це були лише ті роди пром-сти, які переробляли місцеву сировину, а саме: с.-г. продукти (млинарство, ґуральництво), дерево (гол. тартаки), нафту, калієві солі, натомість майже не було текстильної й металообробної. Тому ч. пром. робітників доходило до війни ледве до 26000, водна енергія була використана лише на 2,2%, електрифікація була дуже слаба. Водна енерґія і досі використана слабо (останнім часом постали невеликі гідроелектростанції для потреб колгоспів), але розбудовано буровугільну пром-сть (околиці Коломиї, Рави Руської, Жовкви, Золочева), яка до війни не розвивалася через конкуренцію кам’яного вугілля із Шлезьку. Великі перспективи зв’язані з розбудовою недавно відкритого Львівсько-волинського кам’яновугільного басейну б. Мостів Великих і Сокаля. Добування нафти (Борислав, Східниця, Битьків), яке досягло найбільшого видобутку в 1909 р. (2 000 000 т, або 5% світової продукції), упало до 371 000 т в 1938 р. і тепер мало знову піднестися. Зате сильно розбудована газова пром-сть, гол. в Дашаві, яка постачає газ для міст Шдкарпаття, Львова, Києва і навіть Москви, Мєнську й Ленінграду. Не має тепер великого значення добування виварної соли (Дрогобич, Добромиль, Болехів, Долина — на Підкарпатті; довоєнна продукція 40000 т, або 2% заг.-укр.), ні озокериту (б. Борислава, Трускавця, Стару ні, Дзвиняча; в 1885 р. продукція 12 300 т, 1938 р. — 600 т), натомість збільшилося добування калієвих солей (Стебник, Калуш; продукція 567 000 т в 1938 р.). Важливе експортне значення має деревообробна пром-сть (Підкарпаття; гол. тартаки). З харчової пром-сти, побіч млинарської, колись сильно розвиненої, спиртової й броварної, сильно зростає цукрова, перев. на Поділлі (до війни 3 цукроварні, тепер понад 10). З будівельної пром-сти треба згадати про скляну (Львів, Стрий), гіпсову й вапнякову (Придністров’я) та цегельну й черепичну. Як до війни, так і тепер не має великого значення легка, зокрема текстильна, пром-сть (гол. Львів). Але слабо розвинена до війни машинобудівельна пром-сть (Сянік, Львів) виходить тепер на перше місце; її осередком є Львів. До війни чималу ролю відігравала реміснича й кустарна промсть, зокрема на Гуцульщині і Яворівщині; за сов. часів має значення ще мист. ремесло (особливо на Гуцульщині — килимарство, вишивкарство, кераміка та ін.). Гол. осередками пром-сти в Г. є Львів і Дрогобицько-Бориславський р-н, другорядними є міста на Підкарпатті — Стрий, Станиславів, Коломия, на Поділлі — Тернопіль.

Чимале екон. значення для Г. мають її курорти, які притягають сотні тис. людей. Вони положені, зокрема, в Карпатах, як Ворохта, Яремче, Дора (всі в долині Пруту), Тухля, Гребенів у долині Опора, Косів, менше їх в яровій долині Дністра (Заліщики й ін.) і під Львовом (Брюховичі). Мінеральні джерела мають Трускавець, Моршин, а з менших — Немирів, Любінь Великий, Шкло, Черче й ін.

Зал. мережа густіша, ніж на ін. укр. землях (5,3 км на 100 км², також густа мережа битих шляхів (18,7 км), але вони занедбані; не використані річкові шляхи (за винятком сплаву дерева), зокрема Дністер. [В. Кубійович]

Література: а) Заг. нариси: Osterreichisch-Ungarische Monarchie in Wort u. Bild, XII. Galizien.Відень 1898; Bujak F. Galicya, І-ІІ. Л. 1908—10; Шимович Й. Галичина. К. 1928; Die Westukraine. Ukr. Kulturberichte, 39—44. Берлін 1939; б) Історія: див. ЕУ І, стор. 430, 442, 465, 498, 542, 577 і Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.-Л. 1950; в) Людність: див. ЕУІ, стор. 132, 177 і Кубійович В. Етнічні групи Півд.-Зах. України (Галичини) на 1.1.1939, І-ІІ. Мюнхен-Париж 1953—56; г) Народне госп-во: див. ЕУ І, стор. 1040, 1067 1 Нариси екон. географії Української РСР, II. К. 1952.