Генерал-губернатор, високий урядовець у цивільній і військ. адміністрації царської Росії, який здійснював нагляд над кількома губерніями або виконував спеціяльні завдання. Підлягаючи безпосередньо цареві й сенатові, Г.-г. мав надзвичайно широкі компетенції. Від поч. 18 в. ген.-губернаторами названо було воєвод, що командували рос. військами на Україні, але мали, зокрема в Києві, вплив і на цивільні справи. 1764 при скасуванні гетьманату през. Малорос. Колегії і Г.-г. Малоросії був призначений П. Румянцев. Це ген.-губернаторство з центром у Києві після скасування полків на поч. 1780-их рр. охоплювало Київське, Слобідсько-Укр. (Харківське), Новгород-Сіверське і Чернігівське намісництва. 1797 створено Новорос. ген.-губернаторство, що до 1874 об�єднувало Херсонську, Таврійську й Катеринославську губ., до 1842 також Чорноморське Військо на Кубані, а в 1816�74 рр. � і Басарабію. Скасоване 1797 при заміні намісництв на губернії, Малорос. ген.-губернаторство було відновлене 1802 з осередком у Полтаві � до 1834. 1831 створено ген.-губернаторство київське, подільське й волинське. Після скасування Малорос, ген.-губернаторства на Лівобережжі 1835 створено ген.-губернаторство харківське, полтавське й чернігівське з центром у Харкові. Після недовгочасного скасування окремих ген.-губернаторств у 50�60-их рр., 1879, у зв�язку з посиленням активности революціонерів Україна знову була поділена між 3 �тимчасовими� ген.-губернаторами з правами головнокомандувачів воєнного часу � в Одесі, Харкові і Києві. Київське ген.-губернаторство залишилося до революції 1917. В 1905 і наступному рр. для боротьби з рев. рухом призначали тимчасових ген.-губернаторів, підпорядкованих командувачам військ. округ (зокрема в Катеринославі, Донбасі, Харкові, Одесі).

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]