Після Берестейської унії (1596) київський митр. Й. В. Рутський у співпраці з св. Йосафатом Кунцевичем, провадячи боротьбу за зміцнення унії, 1617 р. об�єднав окремі монастирі укр.-білор. єпархій, що прийняли унію, в одну Конґреґацію св. Тройці під спільним проводом та надав їм правила. Він зробив їх незалежними від єпископів; на чолі В. став протоархимандрит. Монастирями керували ігумени, призначувані на 4 р., та архимандрити, номіновані вже тоді королем чи ін. патронами й поставлювані митр. Вони були досмертні, мали окремі привілеї та інсиґнії. Що 4 р. мали відбуватися загальні капітули. Устрій був укладений за зразками зах. чернецтва. 1624 Св. Конґреґація для Поширення Віри затвердила цей новий устрій Василіянського Чину, а 1631 і папа Урбан VIII. Чин В. перейшов у безпосередню часткову залежність від митрополита і від Риму. Досмертними протоархимандритами до 1675 були митрополити, пізніше, на 4 рр., ченці. Новіціят В. був спершу у Вільні, згодом у Битені, філос. студії в Жировицях, богословські за кордоном, де В. мали 22 місця в папських колеґіях Зах. Европи.

Осередком конгрегації, що стала важливою опорою справи поширення унії, в 17 в. була Білорусь (бо гал. дієцезії прийняли унію пізніше � бл. 1700 р.). За привілеєм 1635 р. кат. єпископами сх. обряду були лише В.

Діяльність В. проявлялася у місіях, школах і вид-ві (існувала спеціяльна метода місій В., а місіонери мали окремі привілеї). Звертали увагу на вивчення ц.-слов. мови, гол. серед молоді, що училась у поль. колеґіях і що її старались тримати при сх. обряді. Митр. Рутський 1615 дістав від папи Павла V дозвіл закладати школи; майже при кожному монастирі існувала школа В. Кобринський синод 1626 р. віддав провід єпархіяльного семінару Чинові В. (Мєнськ). Письменницьку працю вели митр. І. Потій, В. Рутський, ченці Л. Кревза, Т. Симович, П. Оранський, І. Дубович, К. Сакович та ін.

Часом найактивнішої діяльности В. був 18 в., коли Замойський синод 1720 наказав усім укр. кат. монастирям, що управлялися за давнім сх. устроєм, об�єднатися в один Чин В. У зв�язку з цим 1739 у Львові була створена нова конгрегація Покрови Матері Божої, звана Руською Коронною, побіч Св.-Троїцької, т. зв. Литовської. В 1743 р. з наказу папи Бенедикта XIV, на капітулі укр. кат. ієрархів і представників усіх монахів у Дубні, з обох конґреґацій створено один Чин В. Його протоархимандритові підлягали відтоді всі монахи з двома провінціями � Лит. (перев. білор. землі в межах В. Лит. Князівства) і Руською (укр. землі в межах Корони). В 1780 р. на ген. капітулі в Тороканях поділено Чин В. на 4 провінції: лит., білор., коронну (або Руську) і Гал. Чин В. мав тоді 144 монастирі, 1225 монахів, з них 944 священиків. Протоархимандрита вибирали по черзі з різних провінцій, спершу на 4, потім на 8 рр. Провінціями керували протоігумени, більшими монастирями � досмертні архимандрити (15), меншими � ігумени, яких призначали на 4 рр.

На цей час припадає особливо жвава виховна й вид. діяльність В. Вони мали колегії для укр. молоді в Умані, Гощі, Любарі, Шаргороді, найвідомішу у Володимирі Волинському, Бучачі, а також школи для синів зубожілих шляхтичів. В. перебрали єзуїтські школи, м. ін. відому Острозьку Колегію.

Гол. осередком вид. діяльности був Почаїв, далі Супрасль та Унів б. Львова. Почаїв 1733�1800 дав, крім лат.-поль., понад 100 видань: богослужбові книги, проповіді, �Богогласник� 1791 р. й ін. В. дбали про будівництво храмів, напр., у Почаєві, у Львові � св. Юр, у Жировицях.

Коли після розбору Польщі всі провінції В., крім Галицької, опинилися в межах Рос. імперії, почалися переслідування Гр.-Кат. Церкви, а з нею і Чину В. Катерина II зредукувала ієрархію і підпорядкувала монастирі В. полоцькому архиєпископові. Зв�язок із церк. владою за кордонами імперії заборонено. Після деяких полегшень за Павла І, Олександер І 1804 скасував уряд протоархимандрита, а Микола І 1832 � уряд протоігуменів, підпорядкувавши їх єпархіяльним консисторіям. 1839, після скасування унії на Україні й Білорусі, остаточно ліквідовано монастирі В., частину монахів заслано, ін. замкнено в монастирях. На Холмщині лишилися ще 5 монастирів В., але 1864 їх зліквідував рос. уряд; незабаром закрили й останній монастир у Варшаві.

Чин В. зберігся тільки під Австрією в Гал. провінції Св. Спасителя. За Марії Терезії ця провінція розвивалася добре, але Йосиф II закрив усі монастирі, що не займалися суспільною працею, Підпорядкувавши їх єпископам, майже скасував обіт убозтва і т. п. Це спричинило їх занепад: у 19 в. з 144 монастирів і 1225 монахів лишилося 14 монастирів у Галичині й ледве 50 монахів. Тоді 1882 папа Лев XIII погодився доручити реформу В. Єзуїтам; реформа себе виправдала. 1904 вибрано першого протоігумена � о. П. Філяса; 1931, коли Чин В. налічував уже кілька провінцій, вибрано першого архимандрита � о. Д. Ткачука, другий був � о. Т. Галущинський; з 1953 � третій, з титулом протоархимандрита о. Павло Миськів (всі вони, разом із дорадниками, резидували в Римі).

Після реформи В. відновили місійну працю, зосереджену вже тільки між українцями; в ній відзначалися о. А. Шептицький, згодом митр., П. Філяс, С. Ортинський, М. Лончина, І. Тисовський, Л. Манько, Й. Чепіль, Й. Лучинський, Я. Сеньківський, В. Байрак та ін. На молодь В. впливали через Марійські дружини (понад 20 000 укр. молоді й понад 1000 жін. інтеліґенції). Після 1918 В. вели духовну семінарію у Львові, були духовниками і викладали в духовних семінаріях у Перемишлі й Станиславові, мали початкову гімназію й ін-т у Бучачі; досі провадять папський семінар у Римі і духовну семінарію в Загребі. Вид. осередком була Жовква; виходили: місячник для народу �Місіонар�, для молоді �Наш приятель�, наук. ж. �Записки ЧСВВ�. В наук. праці відомі оо. Т. Галущинський, Й. Скрутень, Д. Головецький, Р. Лукань, Т. Коструба, А. Великий, М. Войнар, М. Соловій та ін.

Галицькі В. 1921 розгорнули діяльність на Закарпатті, реформувавши тамошні монастирі, що доти зв�язку з В. не мали; працювали оо. Є. Малицький, П. Булик, Г. Кінах, С. Решетило; з молодших � поет Зореслав � о. С. Саболь; в Ужгороді видавали �Благовісник� і �Місіонар�, мали гімназію в Ужгороді й новіціят у Мукачеві, спричинившись до пробудження нац. свідомости на Закарпатті. Не обмежуючись працею серед українців, о. Л. Долгий і ін. поширили роботу на монастирі Угорщини, а о. А. Максим працював у Румунії, де В. розвинули місії і пресу. В кін. 19 в. В. пішли обслуговувати укр. еміґрацію за океан. 1897 прибули перші В. до Бразілії (Кізима і Мартинюк). Крім обслуговування колоній у Бразілії, В., що мають осередком Прудентополіс, провадять ювенат, новіціят, почасти студії для монахів, видають �Укр. Місіонар у Бразілії� і тижневик �Праця�. 1932 тут засновано віцепровінцію, з 1948 � провінцію. З Бразілії В. перейшли 1934 до Арґентіни, де з 1948 є віцепровінція з ювенатом, новіціятом і студіями (частково) і місійна станиця у Монтевідео; виходить ж. �Життя�.

В 1902 В. почали діяльність у Канаді: оо. П. Філяс, С. Дидик, А. Строцький. Крім обслуги колоній, В. провадять новіціят і почасти студії для монахів, мають в-во в Торонто, двотижневик �Світло�, ін-т в Едмонтоні. Перший протоігумен � о. Н. Крижановський. З-поміж В. Апостольська Столиця призначила двох єпископів у Канаді: 1929 Василія Ладику (архиєп. у Вінніпезі), 1943 Ніля Саварина (єп. в Едмонтоні). У ЗДА праця В. зосередилася б. великих парохій у Нью-Йорку й Чікаґо. Першим з В. у ЗДА був еп. для українців Сотер Ортинський (1907); з 1926 працювали оо. Е. Теодорович, С. Журавецький, А. Трух, згодом А. Сенишин (з 1942 еп. помічник у ЗДА). В 1932 створено Амер.-Кан. провінцію, в 1948 поділену на дві окремі. В. мають семінар у Ґлен-Ков, кілька парохій, видають �Слово Доброго Пастиря�.

Перед другою світовою війною Чин В. мав такі 3 провінції: Гал. (378 монахів), Закарп. (163, до складу її входили монахи з Закарпаття � 100, Угорщини � 20 і Румунії � 43) й Амер.-Кан. (93) та Браз. віцепровінцію (24) із заг. ч. монахів 658. Після війни провінції на Україні опинилися під владою большевиків, що винищують Укр. Кат. Церкву і Чин В. Вільно працюють В. тільки в Америці, де тепер є три провінції: Кан., Враз. і Амер. та Арґ. віцепровінція з 250 монахами.

Література: Kulczy�ski J. Menologium Bazylia�skie. Вільна 1771; Коялович М. История Василианского Ордена. Христианское Чтение, І�IV, П. 1864; Коссак М. Шематизм Провінції св. Спасителя й короткий погляд на монашество руське. Я. 1867; Петров Н. Очерк истории Вазилианского Ордена в бывшей Польше. Труды Киевской Духовной Академии, І�IV. 1870; Iwanowicz J. �ber die historische Bedeutung des Basilianerordens in Galizien. Ляйпціґ 1885; Leggio E. L�ascetica di S. Basilio in Grande. Турін 1934; Wojnar M. OSBM. De regimme Basilianorum Ruthenorum. Analecta OSBM, II, 1. Рим 1949; Войнар М. ЧСВВ. Василіяни в укр. народі. Слово Доброго Пастиря, І, 7�8. Нью-Йорк 1950. [І. Назарко, ЧСВВ]

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]