Великий князь, назва носія зверхньої влади на сх.-евр. землях, зосереджених під управлінням династії князів Рюрикового роду; в договорах із Візантією Олег, Ігор і Святослав носять цей титул. В 11�13 вв. титул В. к., як правило, належав до київ. князів, з тим, що в досягненні його конкурували принципи старшинства в роді Рюриковичів та належність до місц. династії Мономаховичів. Влада київ. В. к., поза межами самої Київ. землі, мала здебільша обмежений характер, відбиваючи тим самим заг. характер ранньофевдального суспільного комплексу Руси-України. До реальних прав В. к. належали: скликання княжих з�їздів, зверхнє командування під час військ, походів, вплив на призначення єп. тощо. Влада київ. В. к. мала тенденцію до поступового звуження його привілеїв, що відповідало політ. ослабленню Київ. землі. В 13 в. титул В. к. вже не завжди зв�язаний з київ. княжим столом, а в другій пол. 13 в. київ. князі його зовсім втрачають. Титул В. к. переходить до гал.-волинських і суздальсько-володимирських півн. князів, як претендентів на очолювання комплексу сх.-слов. земель, що тоді вже виразно розкладався на відрубні поміж собою частини. В цей час назву В. к. приймають також часто старші князі ін. сх.-слов. земель. З 14�15 вв. цим титулом (поряд із титулом �господар�) користуються володарі В. Князівства Литовського. В Росії титул В. к. після ліквідації ін. великих князівств переходить до князів моск., а з їх перемогою стає титулом володарів об�єднаних рос. земель. Тут він вживався до 1547, коли В. к. Іван IV прийняв титул царя. В Рос. Імперії з 18 в. до 1917 титул В. к. мали сини, брати і внуки імператорів.

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]