Венеричні хвороби
, на території України відомі з 1490-их рр. Про 1618 вв. бракує точних даних. В обставинах відсталости царської Росії й браку організованої боротьби з В. х. зараження в 19 в. на села приносили перев. з міст і пром. осередків заробітчани та солдати (перед першою світовою війною в рос. армії число хворих на сифіліс досягало 13,8 на 1 000 вояків). За даними рос. дорев. мед. статистики, сифіліс на Україні був далеко менше поширений, ніж у центрі імперії (де були деякі губернії з великими ендемічними вогнищами), але небезпека для укр. населення зростала дедалі більше з розвитком пром-сти й допливом у Донбас заробітчан із півночі. В губерніях, що з 1920 увійшли до складу УССР, в 1913 р. на 10000 населення зареєстровано 37,04 хворих на сифіліс. В рр. першої світової війни з її руїною, пересуванням військ і мас знедолених біженців та зростанням проституції, а також в добу внутр. війни, тереном якої Україна лишалася дуже довго, це число в 192425 рр., за сов. офіц. даними, зросло до 46,7 на 10 000 населення. Ширенню В. х.. сприяла також дитяча безпритульність, породжена війною й політикою воєнного комунізму. За офіц. статистикою, число зареєстрованих захворінь у червоній армії досягало 1925 р. 8,7 на 1000 складу. До 1917, не зважаючи на вимоги лікарів, у Росії не існувало спеціяльних лік. закладів, мед. допомога подавалася нечисленними заг. лікарнями, а профілактика обмежувалася адміністративною реїляментацією проституції.Особливо поширені були В. х. на Україні в горах, зокрема по всій Гуцульщині, куди сифіліс був занесений у 18 в. (як гадають, вірменами з Кут і військами під час рос.-тур. воєн). Число зареєстрованих хворих у 19 в. досягало 500 на 25 000 населення (себто 2%), але в дійсності воно було більше. В 20 в., за австр. влади, там були організовані диспансери. В 191420 рр., в період війни, В. х. на Зах. Укр. Землях дуже посилилися.
На поч. 1920-их р. загроза ширення В. х. примусила владу УССР до енергійних заходів. Створена в Одесі 1917 (вперше в Рос. Імперії) поліклініка для лікування шкірних і В. х. 1922 була перетворена на Шкірно-Венерологічний Ін-т ім. Є. Ґлавче, 1923 відкрито Укр. Держ. Венерологічний Ін-т у Харкові, 1922 засновано Дерматологічне й Венерологічне Т-во в Києві і т. д. В пол. 1920-их рр., поряд керованих наук. ін-тами й т-вами н.-д. експедицій в сіль. р-ни й Донбас, створені були для практичної роботи, перев. по селах, венерологічні загони та венерологічні пункти; поза тим посилена була боротьба з В. х. і в звичайних поліклініках, амбуляторіях тощо. За прикладом Києва й Одеси, по ін. містах України створено мережу нічних профілакторіїв. 1927 в УССР було 80 венерологічних диспансерів, насамперед для міськ. населення, і 125 сіль. венерологічних пунктів. Боротьба з В. х. стала давати позитивні наслідки, особливо з 1927, коли в усіх республіках СССР ухвалені були постанови про заходи боротьби з В. х.; вони надавали органам охорони здоровя право примусово лікувати хворих на В. х. і загрожували суворою карою за свідоме зараження. Безплатне обовязкове лікування й примусова шпиталізація в заразливому періоді сполучені були з обовязковим виявленням, обліком і лікуванням осіб, що є носіями зараження, та періодичними обслідуваннями вогнищ зарази. Офіц. статистика УССР (ще без зах. областей) на 1.1.1940 подавала 458 закладів шкіро-венерологічної допомоги, з них 101 самостійних диспансерів та 172 венерологічних пунктів.
В період між двома світовими війнами боротьба з В. х. на укр. землях у складі Чехо-Словаччини й під Польщею значно посилилася; далеко гірше було під Румунією; в Галичині за даними 1934 зареєстрованих хворих, що лікувалися в лікарнях і приватне, на 10 000 меш. було 40, в дійсності значно більше. Стан на Гуцульщині й далі лишався важким: 1938 венерологічна експедиція виявила в ряді сіл бл. 20% хворих на сифіліс.
З осени 1941, у звязку з війною, число захворінь різко посилилося; за нім. окупації в умовах цілковитої руїни лікування було неможливе. Найгірший стан був у перші післявоєнні роки, коли була демобілізована чимала частина вояків. Однак гострі заходи виявлення і обліку хворих, поєднані з примусовим лікуванням В. х., а насамперед заг. поступ лікування, допомагають ефективно боротися з цим соціяльним лихом. [Г. Шульц]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]
|
|
|