Зв�язки В. з Україною сягають поч. княжої доби. Відомо, що з 10 в. вірменські торг. каравани проходили на Україну-Русь Волгою і Дніпром. Вірменські купці привозили до придніпровських міст гол. килими й шовкові вироби. 1001 р., за свідченням вірменського історика Асогіка, у Вірменії, разом із візант. військом, було 6 000 руських вояків. В 11 в. В. мали тісні торг. зносини з Тмутороканню. Доплив В. на Україну збільшувався в зв�язку з постійними нападами сусідів на Вірменію. Після нападу сельджуків 1064 багато В. осіло в Криму й на Україні. В 11�12 в. в Києві існувала чимала колонія В. (�Києво-Печерський Патерик� згадує про вірменського лікаря, що лікував Володимира Мономаха). В 13 в, з�явилося вірменською мовою �Житіє Бориса і Гліба�. З кін. 12 і на поч. 13 в. посилилися комерційні зв�язки через Чорне море і Крим. Протягом 13�15 вв., зокрема з падінням (у другій пол. 14 в.) держави В. у Кілікії, вірменські колонії в Криму настільки зросли, що Крим звали Armenia Magna або Armenia Maritima. Осередками В. були Кафа, Судак і Солхат. На думку М. Грушевського, через Крим був спрямований шлях переселення В. на Україну. Вірменські колонії постали на Поділлі й у Галичині. Львів, де В. з�явилися в другій пол. 13 в., з 1267, за Лева І, став рел. осередком В. сх. обряду, що дістали ряд привілеїв, не раз потверджуваних у 15� 16 вв. поль. королями. Важливим осередком вірменської колонізації став також Кам�янець (у 16 в. налічували там 300 вірменських родин); ін. поселення були в той час у Києві, Луцькому, Галичі, Снятині, пізніше в Станиславові, Язлівцях, Бродах, Кутах, Замості та ін. Колонії В. мали звичайно свою гром. орг-цію, своїх священиків, а часом єпископів. В., що були купцями й ремісниками, часто перекладачами та виконували різні урядові доручення, у Львові 1510 дістали від поль. короля Жигмонта І дозвіл судитися за власним правом � Вірменським Статутом, затвердженим сеймом 1519. У Кам�янці В. мали свій магістрат. До поч. 17 в. багато В. жило дуже близько з укр. населенням. 1629 львівський вірменський еп., М. Торосевич, що підлягав доти ечміядзінському католікосові, прийняв унію з Римом (із збереженням окремого обряду); у другій пол. 17 в. унія поширилася у вірменських колоніях Поділля й Галичини. Після цього В. швидко польонізувалися. У 18 в. в торгівлі їх витиснули жиди. В. стали зливатися з поль. населенням, хоча кільканадцять тис. В. зберігали свій обряд (у Львові до 1939 було вірменсько-кат. архиєпископство).

На укр. етногр. землях (разом із Передкавказзям) перед другою світовою війною В. було бл. 150 000, у тому ч. в УССР бл. 25 000 (половина з них у Криму); це перев. міське населення. Найбільші скупчення були в . Євпаторії, Симферополі, Ялті. Києві, Харкові, Одесі й у Донбасі; на Передкавказзі � в Сочі, Краснодарі, Армавірі, в околицях Майкопа й на Терщині; в Галичині � в Кутах.

В УССР культ. зв�язок із В. виявлявся перев. в перекладах на укр. мову творів видатних вірменських письменників: Хачатура Абовяна, Ованеса Туманяна, Аветіка Ісаакяна, Акопа Акопяна й ін.; зокрема, чимало з вірменської мови переклав П. Тичина. На вірменську мову перекладено твори Т. Шевченка і ряду ін. укр. письменників. У вірменських театрах були виставлені п�єси І. Франка й кількох укр. сов. драматургів. Укр. пісні обробляли X. Кара-Мурза в другій пол. 19 в., пізніше О. Спендіяров та ін. вірменські композитори. [Р. М.]

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]