Вівчарство
, становить екстенсивну галузь тваринництва, поширену на Україні ще з неоліту. В. постачає цінні продукти й дає змогу якнайкраще використовувати малопридатні землі. В. було дуже поширене на Україні до 1870-их рр., зокрема в р-нах, багатих на пасовища, в степах, поки вони не були розорані, в Карпатах (полонини), в лісовій смузі, де багато сіножатей і лісової паші; натомість В. занепало в лісостепу, особливо на Правобережжі й у Галичині, в наслідок поширення ріллі. Взагалі базою В. на Україні були сел. госп-ва (напр., під кін. 19 в. на Лівобережжі селянам належало 87% усіх овець); селяни плекали грубововні породи овець, які мали не стільки пром. характер, скільки задовольняли їх потреби: давали грубу вовну для виробництва домашнього сукна, мясо, жир, молочні продукти й угноєння. До цінних грубововних порід належали довгохвості смушково-молочні вівці Полтавщини сірі сокільські і чорні решетилівські, смушки з яких ішли на виготовлення шапок і комірів; волоські вівці (або валаські, також пирнай), особливо поширені в Карпатах, Бесарабії й на Херсонщині, витривалі, з грубою, буйною, довгою вовною, що постачали бриндзу, один із основних продуктів харчування населення, зокрема в горах і в Бесарабії; споріднені з волоською вівцею породи малич (перев. в Криму, з цінним мясом і білим смушком) і чушка (в Бесарабії); переходом до тонкорунних овець є цигайська порода мясо-вовняна, найбільше поширена на півд.-зах. Україні.Ринкового характеру набрало В. на півд. Україні, де його поширив рос. уряд у кін. 18 й на поч. 19 в,, довозячи з-за кордону тонкорунних мериносів і роздаючи великі простори держ. земель із зобовязанням розводити овець. Кількість овець, особливо мериносів, швидко зросла; ч. мериносів у 3 укр. степових губерніях становило в мільйонах: 1823 р. 0,4, 1837 1,9, 1848 3,0, 1866 7,1. Укр. вовна здобула тривку позицію на світовому ринку (вивіз вовни за кордони Росії досягав 1400 т, у 1831 р., 10 000 в 1860-их рр.). Плекали мериносів майже виключно по великих маєтках, при чому були отари, що налічували понад 100 000 овець.
З 1870-их рр. В. України стало підупадати у .звязку з розорюванням степів, що спричинило брак паші, а ще більше через падіння цін на вовну в наслідок конкуренції дешевої австрал. й арґентінської вовни. Особливо різко зменшилося число тонкорунних овець, вовна яких експортувалася: в 3 степових губерніях України з 7 000 000 в 1860-их рр. до 1200000 у 191112 р., число всіх овець з 9 000 000 у 1883 р. до 2 000 000 у 1912 р. Далеко меншим було падіння числа овець в ін. укр. губерніях (в 1883 р. 6000000, 1911 4000000), де були поширені грубововні породи для внутр. вжитку, хоч і тут вплинуло зменшення пасовищ і вигонів та витиснення продуктів домашнього ткацтва фабричною мануфактурою; зокрема трималося В. на Чернігівщині (в 1883 р. 948 000 овець, в 1912 р. 994 000). В Галичині ч. овець зменшилося з 650 000 в 1860-их Рр. до 300 000 в 1910 р. В степах пасли овець більшу частину року великими отарами далеко від постійних осель під опікою пастухів чабанів, у горах на полонинах протягом 35 літніх місяців (див. ЕУ І, стор. 204, і Пастуше життя). Заг. ч. овець у межах сучасної УССР 1883 р. становило приблизно 16 000 000 (або 12% всієї домашньої худоби в перечисленні на рогату худобу), в 1912 р. лише 7 000 000 (4%); на Півн. Кавказі було в 1916 р. 8 000 000 овець. Війна і, особливо, революція вплинула на зменшення ч. овець, але незабаром воно сильно збільшилося, зокрема з огляду на брак мануфактури. В 1928 на Україні в сучасних межах було 10 000 000 овець (4% теоретичної рогатої худоби), на всіх укр. землях 13 500 000. Як і до війни, найбільше значення мало В. в р-нах: карпатсько-басарабському, поліському (зокрема чернігівському), кримському і на Сх. Передкавказзі.
Колективізація спричинила катастрофічне падіння ч. овець, що супроводилося повільним зростанням (УССР в межах 1938 р.: 1928 р. 8100000, 1933 2 000 000, 1940 4 700 000). Друга світова війна принесла нове падіння, після якого настав досить швидкий приріст (УССР в сучасних межах: 1941 р. 6400000, 19452800000, 19538300000, 1955 9 500 000). Сучасне В. зосереджене в колгоспах (бл. 80% всього ч. овець); воно наставлене не на задоволення потреб селянина, а на ринок і тому знову найбільше поширене в степовій смузі. Чимало зроблено для поліпшення порід овець. У результаті схрещування місцевих укр. порід із тонкорунними баранами та селекційної роботи, В. України перетворюється з грубововного на тонкорунне й напівгрубововне; одночасно збільшилася вага вовни поодинокої вівці. Тепер в УССР поширені перев. такі породи овець: із тонкорунних асканійський рамбульє, виведений в Асканії Новій акад. М. Івановим і розведений в сх. степу, порода прекос, привезена з-за кордону, і сов. меринос; із смушкових імпортована каракульська і місцева сокільська, з півтонкорунних цигайська; на Кубанщині і Сх. Передкавказзі поширені тонкорунні породи ставропільська й сальська.
Піднесення В. в останній період однак не впливає на добробут укр. селянства, бо всю вовну відбирають держ. заготівлі за мінімальну ціну. З другого боку, в світовій продукції вовни Україна не відіграє важливої ролі (ч. овець у цілому світі в 1950-их рр. становить в мільйонах 760, в тому ч. Австралія 130, СССР 125, Арґентіна 55). [В. Кубійович]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]
|
|
|