Водопостачання
, сукупність техн. засобів для забезпечення водою осель, пром-сти, залізниць, сіль. госп-ва тощо. Джерелом В. є ріки, озера й підземні води. Найпростіша система, яка вживалася з давніх часів, це користування водою з рік, озер та ін. водойм. Пізніше зявилися криниці, колодязі, що з них люди діставали для користування підземну воду. Для забезпечення водою населення багатолюдних міст ще в античну добу будували спеціяльні споруди водогони. У звязку з розвитком індустрії й ростом урбанізації в 19 в. розгорнулося інтенсивніше будівництво водогонів, що супроводилося однак забрудненням джерел В. Сучасною формою В. є центр, водогін, який постачає очищену воду системою труб по районах і окремих будинках.На Україні В. в лісовій і лісостеповій смугах базується гол. на використанні підземних вод, на посушливому півдні також рік, де воду з рік за допомогою системи штучних ставків і гребель забирають до повного припинення їх течії. Місцеві водогінні споруди зявилися на Україні вперше в чорноморських грец. і рим. колоніях, згодом у Херсонесі в Криму, в Києві та кількох ін. містах Київської Руси 1112 вв. До 19 в. користувалися В. з колодязів або водовозами. Будівництво модерних центр, водогонів на Україні почалося в 1870-их рр. Водогони мали спершу Київ, Львів, Одеса, Харків, Чернігів; у 1890 р. водогони мали 9 міст УССР (у межах 1938 р.), в 1899 12, 1909 20, 1915 33, 1923 37, 1933 62. Спершу водогони використовували перев. підземні води; згодом їх уже не вистачало для задоволення величезних потреб великих міст, і водогони стали перебудовувати для використання води з рік (напр., у Києві 1939, Харкові та ін.). У містах, далеких від рік, часом доводиться будувати водогони на десятки км (напр., в Одесі до Дністра) або користуватися підземними водами (напр., Львів). В 1930-их рр. більшість міст України з населенням понад 10 000 меш. мала водогони; Україна була краще забезпечена водогонами, ніж ін. частини СССР, але далеко гірше, ніж країни Зах. Европи й ЗДА. Вода з водогонів була доведена не до всіх р-нів міст і далеко не до всіх будинків, так що забезпечення всього місц. населення водою було далеко не задовільне; найкраще було в Галичині, найгірше в Донбасі.
В 194144 рр. більшість споруд В. була знищена, але незабаром по війні відбудована. Одним із завдань післявоєнної доби було розширення мережі водогонів, зокрема в містах, і заходи до ліквідації забруднености та охорони водних джерел. Особливі труднощі з В. має Донбас, який потребує води не лише для численного населення, але насамперед для пром-сти; ґрунтових вод мало, річки, за винятком Дінця, що пливе на периферіях Донбасу, невеликі й дуже занечищені покидьками пром-сти; тому будівництво артезійських колодязів і місц. водосховищ і ставків не може відповідати потребам населення й пром-сти, що, в свою чергу, унеможливлює дальший розвиток пром-сти. В. Донбасу має бути розвязане протягом б пятирічки (т. зв. Ген. схема В. і каналізації Донбасу) створенням водосховища на р. Дінці в 550 000 000 кубічних м і будівництвом Донецького каналу на трасі 125 км від Словянського на Сталіне з низкою відгалужень (почате 1954, має бути закінчене 1958). З ін. пром. р-нів України В. недостатнє також на Криворіжжі. Для півдня степової України та Криму велике значення матиме Кахівський гідровузол, що передаватиме Дніпрові води, гол. для с.-г. цілей, за допомогою каналів (півд.-укр. і півн.-кримського) та цілої іригаційної системи й нових зрошувальних систем, як Гор.-Інгулецька, Дол.-Інгулецька й ін. (див. також Водне господарство. Зрошування). [В. Кубійович і М. Лебідь]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]
|
|
|