Границі Волинської землі зазнавали змін. Княжа Волинь на зах. сягала по р. Вепр, на півн.-зах. по Наров і Ясьолду, обіймаючи всю сучасну Холмщину й Підляшшя та Берестейщину, на півд. до 1170 р. обіймала також Волзьку землю. Волинське воєводство за Польщі 1569—1793 на зах. доходило лише до Бугу, але обіймало чималі нові простори на сх. 1 півд. сх.; Волинська губ. в межах Рос. Імперії займала приблизно ті самі простори (Збаражчина відійшла до Галичини), але на сх. поширилася на верхів’я р. Тетерева й Ужа, і навіть губ. центр Житомир лежав за межами іст. В. — на Київщині. Так на протязі історії межі В. постійно пересувалися із зах. на сх. Після розподілу Волині між Польщею й УССР у 1921 р. із зах. В. було створене Волинське воєводство. Тепер В. обіймає приблизно 3 області: Волинську (Луцьку), Рівенську й Житомирську (з кол. Волинської губ. відійшли: Крем’янеччина до Тернопільської обл., Заславщина і Старокостянтинівщина до Хмельницької, натомість із кол. Київської губ. прилучено до Житомирської обл. кол. повіти: Бердичівський і Радомиський). Докладніше див. мал. 92 в ЕУ І. Звичайно під В. розуміють територію в межах кол. Волинської губ. Вона обіймала 71 700 км² з 4190000 (1914); територія трьох згаданих вище областей — 68 100 км² і приблизно 4000000 населення (1939); тепер — дещо менше.

Природа. Особливістю природи В. є те, що тут переплітаються два основні краєвиди України: льодовиковий, характеристичний для Полісся, і плитовий, характеристичний для Поділля. В напрямі від півд. на півн. лежать такі смуги краєвиду: 1. півд., або Подільська В., яку відділяє 2. смуга котловин від 3. Волинської височини, 4. півн. В., або Волинське Полісся. На сх. від лінії Корець-Заслав зникає смуга котловин, і тому на сх. В. є лише дві основні смуги — поліська і лесова (див. також карту).

Півд. В. є частина Подільської височини, положена у верхів’ях Ікви і Горині, висотою 300—400 м, легкохвиляста рівнина, вкрита лесом і чорноземними ґрунтами; колись лісостеп, тепер — край рільництва (77%), зокрема пшениці. Густота населення — 90 — на 1 км². На півн. Поділля спадає різким уступом 150—200 м заввишки, т. зв. Гологірсько-Крем’янецьким східцем, почасти тектонічного походження (див. ЕУ І, стор. 74). В подільську плиту глибоко врізалися ріки Іква, Горинь і її притоки, перетворюючи її на ерозійне нагір’я, часто з острівними й столовими горами. Ці Крем’янецькі гори (див. ЕУ І, мал. 43) — найбільша висота 407 м, становлять наймальовничішу частину Волині.

Між: двома височинами В. лежить смуга котловин. Надбужанська котловина, котловини над Стиром, Іквою й Горинню (висотою 200—220 м), відокремлені одна від одної низькими вододілами. Хоч вони мають тектонічне походження й зарисувалися ще в палеозійську еру, однак вигляду свого набули в льодовикову добу, коли води льодовика, який займав зах. частину Надбужанської котловини, стікаючи на сх., лишили флювіоґляціяльні відклади. Тому тут панує зандровий краєвид, зокрема на сх. від Ікви б. підніжжя Крем’янецьких гір, де котловина перетворюється на широку долину — Мале Полісся. Через наявність піщаних і підмоклих ґрунтів ліс на Малому Поліссі становить 36% (перев. сосна), а рілля — лише 47%; густота населення зменшується до 59. На сх. Острога смуга котловин зникає, позначаючись лише зоною пісків, що простягаються до Житомира.

Виразним високим берегом (40—80 м) над котловинами підноситься Волинська височина. Це хвиляста рівнина перев. на висоті 240—300 м, з крейдовим підложжям на зах., ґранітовим на сх., вкрита грубим шаром лесу, з урожайними ґрунтами, перерізана р. Бугом, Стиром, Іквою, Горинню до глибини кількадесятьох м., кол. лісостеп (див. ЕУ І, мал. 127). На півн. Волинська височина спадає до Волинського Полісся уступом на 20—40 м, що становить гостру межу двох краєвидів, польодовикового і лесового, і одночасно границю різних ґрунтів, лісу і лісостепу, р-нів різного госп-ва і густоти населення. На сх. від Корця ця межа пересувається на 40 км на півд. в р-н Заслава-Шепетівки і далі до Житомира; вона зазначена як границя різних ґрунтів і рослинности. Взагалі ж на сх. Волинська височина звужується й непомітно переходить у верхів’ях Тетерева в Придніпровську височину, а в басейні гор. Случі — в Подільську. Волинська височина є багатим рільничим краєм (рілля — 67%, ліс —лише 13%), з перевагою культури пшениці над житом, з культурою цукрового буряка і хмелю; густота населення 70.

Півн. В., себто Волинське Полісся, є вища й сухіша частина Поліської низовини, що на півн. сягає приблизно до смуги кінцевих морен по лінії Любомля—Ковля — Чорторийська — Дубровиці — Овруча (ЕУ І, стор. 66). Це рівнина, вкрита флювіоґляціяльними відкладами й надмами. Зах. частина має крейдове підложжя, сх. — ґранітове, що впливає на краєвид долин, які гостро врізуються в підложжя (див. ЕУ І, мал. 44). Серед сх. Волинського Полісся виступають лесові острови, як невеликий б. Звягеля і високий Славечансько-Овруцький кряж, збудований із кристалічних, осадових і вибухових скель, з другого боку вздовж гол. рік врізається подільський краєвид у глибину Волинської височини. Волинське Полісся було колись краєм лісів, які однак були дуже винищені, зокрема там, де ґрунти сухіші й кращі (на Ковельщині й між Звягелем –Коростенем і Коростишевим). Загалом рілля становить 29°/о, сіножаті й пасовища 25%, ліс 30%, ін. ґрунти 16%; густота населення 44. [В. Кубійович]

Праісторія. Початки заселення В. сягають старішої палеолітичної доби (крем’яне знаряддя ашельського типу з околиць Крем’янця). Більше знаходів молодшої палеолітичної доби (Крем’янеччина, Дубенщина, Рівенщина), ще більше з мезолітичної доби (свідерська й кампінська культура). В неоліті (5000—2500) та енеоліті (2500—1800) В. була досить густо заселена хліборобським плем’ям, яке розвинуло крем’яне виробництво (надбузька культура). Тоді там з’явилися перші еміґранти з Подніпров’я й Галичини (трипільська культура), зі Шлезьку (волютова кераміка) та з півн. зах. (кам’яні скринькові гроби). У бронзовій добі (1800—800) населення В. швидко асимілювало нових шлезьких еміґрантів із т. зв. лужицькою культурою, переймаючи від них тілопалення, нав’язало торг. контакт із Закарпаттям; його цивілізація досягла значного рівня, який волиняки зберегли й в останньому тисячолітті до Хр. (висоцька культура), коли їх можна назвати вже іст. ім’ям. Це неври грец. історика Геродота, від яких починається ранньоіст. доба В. В перших вв. по Хр. міцнішають зв’язки В. з Подністров’ям, Подніпров’ям і рим. торг. факторіями над Чорним морем.

З княжої доби на В. лишилося багато городищ і могил; знаходи в них виявляють повну культ, єдність княжої В. з ін. укр. землями, зокрема торг. зв’язки з Києвом.

Пам’ятки княжої доби на В. не сягають далі 9 в. Деякі історики пов’язують звістку араб. історика Масуді про слов. плем’я валінана, що панувало над ін. племенами, з літописними волинянами; це переносить їх володіння, як припускав М. Грушевський, на 9 в. і цілком погоджується з результатами археологічних дослідів на В. Але спроби пов’язати плем’я валінана з укр. дулібами й аварами і доводити т. ч. існування сильного племінного союзу на В. в 7 в. не знаходять підстав в археологічних матеріялах. Вирішити цю проблему зможуть лише археологічні досліди на В., зокрема на городищі Волинь, в с. Городок між Бугом та Гучвою, яке дало назву Волинській землі і мусило бути столицею здогадного племінного союзу. Город В. згаданий в літописі вперше під 1018 р. [Я. Пастернак]

Історія — до 1770 р. Перша іст. назва населення В. — дуліби. Над Бугом дулібів застала навала тюркської орди аварів (після 560 р.). Остання згадка про дулібів — 907, при описі Олегового походу на Царгород. В 10 в. назву дулібів заступають назви бужан (відома і з зах. джерел) і волинян.

В 9 в. В. була під впливом Велико-моравської держави, але на поч. 10 в. дуліби вже залежали від Києва. Володимир В. походами 981 і 993 забезпечив собі Посяння й Забужжя і заснував Володимир б. Бугу; в 990-их рр. тут постало єпископство. В 1015—30 В. стала тереном війни укр. князів із поляками. По смерті Ярослава Мудрого В. дісталася Ігореві Ярославичу, а потім Із’яславові Ярославичу; далі В. одідичив його син Ярополк (11087) і внук Ярослав Святополкович (+1123). В цей час В., положена в центрі укр. земель, набрала характеру окремої політ, одиниці. З 1120-их рр. вона опинилася в руках Мономаховичів (з перервою в 1140-их рр.). Внук Володимира Мономаха Із’яслав Мстиславич володів В. і Києвом 1146—54; у боротьбі за Київ з Юрієм суздальським і Володимирком гал. В. була його військ, та екон. базою. Після 1154 В. перейшла в руки Із’яславичів, Мстислава (+ київ. кн. 1170) і Ярослава.

Син Мстислава Роман (+1205), кн. володимирський, захопив Галичину, де 1198 вимерла місц. династія, і цим зробив рев. поворот в історії В.: поборовши гал. опозицію й різних інтервентів, Роман створив велику понадудільну систему, що охопила й Київ. Після тривалої боротьби з Угорщиною й Польщею син Романа Данило об’єднав В. (1227), а в 1230-их рр. остаточно зайняв і Галичину; після цього він передав зах. В. з Володимиром братові Василькові. Гал.-Волинська держава пережила тат. навали 1240—41 і 1259, коли Бурундай змусив Данила, що перейшов до відкритої боротьби з татарами, зруйнувати укріплення ряду міст. Після смерти Данила (1264) на зах. В. княжив його брат Василько (+1270), пізніше син останнього Володимир (+1288), «книжник і філософ», що зміцнював землі, пограничні з литовцями й ятвягами. На сх. Волині (з осередком у Луцькому) сидів кн. Мстислав Данилович; після смерти Володимира він ненадовго об’єднав більшу частину В. В 2 пол. 13 в. Мазовецьке князівство стало залежним від В.

На поч. 14 в. В. знову об’єдналася з Галичиною в руках кн. Юрія Левовича (1301—15) і його внука Юрія II (1323—40). В 1349 ця держава розпалася. В. перейшла до сина лит. кн. Ґедиміна — Дмитра-Любарта (+бл. 1385) і стала тереном боротьби Любарта з поляками, що захопили Галичину. Після того, як лит. кн. Яґайло відібрав у кн. Федора Любартовича Луцьку волость (1387) і передав її ворогові русько-правос. традиції Витовтові (1350—1430), останній на поч. 15 в. опанував усю В. у 1431 волинські князі стали на боці Свидригайла, що, борючися з поляками, намагався захопити лит. великокняжий престол; це не вдалося, але до смерти Свидригайла (1452) В. зберігала становище князівства. В 1452—1569 В. була провінцією (з 1566 — воєводством) Великого Князівства Литовського. Поділена на староства володимирське, луцьке й крем’янецьке, В. поступово зазнавала поль. адміністративних і екон. впливів, зберігаючи церк. й побутово культ, традиції княжої доби. В 15—16 вв. зросло значення княжих і панських родів В., що провадили постійну боротьбу з татарами й зміцнювали своє привілейоване становище: Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Монтовти, Сангушки, Корецькі, Гулевичі, Хоткевичі, Четвертинські, Ружинські й ін. Із посиленням поль. впливів важчало становище волинського селянства. Тур. завоювання й тат. напади закрили доступ до середземноморського ринку, але зросли зв’язки з балтицькими містами. В 16 в. на В., що, після століть руйнувань на суміжних сх. землях, лишалася поряд із Галичиною найпотужнішим резервуаром укр. населення, посилився доплив поль. шляхти й ремісників.

Після Люблинської унії 1569 В. стала воєводством Корони, хоч і зберігаючи внутр. автономію та укр. зовн. характер. Унія посилила швидку польонізацію адміністрації та побуту князівських і шляхетських родів на В. Рел. боротьба і жвавий нац.-культ. рух у кін. 16 — на поч. 17 в. знаходили на В. вияв у писаннях противників і прихильників Берестейської унії (1596), у боротьбі правос. з чужими реформістськими впливами (осередки в Гощі, Луцькому та ін.), у діяльності правос. братств, зокрема в Острозі, Володимирі й Луцькому, в створенні Острозької Академії, яка в 1580-их рр. згрупувала правос. учених полемістів, але відразу занепала по смерті кн. К. Острозького (1608), та шкіл у Володимирі, Луцькому, Дубні й ін., а також у розвитку друкарської справи (Острог, Почаїв, Дермань, Крем’янець, Костянтинів, Четвертня та ін.).

На В. знаходили широкий відгомін повстання К. Косинського (1591—93), С. Наливайка (1595) і особливо Б. Хмельницького, коли тут діяли численні загони М. Кривоноса, І. Донця, М. Тита й ін.; війна з поляками відбувалася почасти на території В., зокрема в 1648 (Збараж, Вишневець, Броди) і 1651 (Берестечко). Але В. не ввійшла до коз. держави й лишилася провінцією Польщі. Важкі репресії з поль. боку й напади в добу «руїни» примусили населення до еміграції на схід. Укр. шляхта на В. втратила політ, значення. У наслідок поширення унії рештки правос. духівництва були віддані поль. урядом під юрисдикцію луцького уніатського єпископства. Міста занепали. У 18 в. на В. зустрічали співчуття виступи гайдамаків (зокрема 1734 й 1788). [П. Грицак]

19—20 вв. Після розборів Польщі (1772, 1793 і 1795) В., за винятком зайнятої Австрією (1772) півд. частини Крем’янецького пов. з м. Збаражем, увійшла до складу Рос. Імперії й від поч. 19 в. стала Волинською губ. з центром у Житомирі. Однак на поч. 19 в. В. була ще в поль. руках; становище укр. селянства не змінилося; скрізь панувала поль. мова. Шкільний «візитатор» губерній Правобережжя Т. Чацький відкрив чимало поль. шкіл, Крем’янецький Ліцей (1819—31) був поль. осв. осередком.

Поль. повстання 1830—31 мало своїм наслідком антиполь. русифікаційний курс уряду, зокрема на В., що увійшла до Київського генерал-губернаторства. М. ін. закрито Крем’янецький Ліцей та численні ін. поль. школи й чимало кат. та уніятських монастирів. 1838 р. на В. ліквідовано унію. Скасовано «Лит. Статут», запроваджено рос. закони й рос. мову в судівництві й адміністрації. Скасування кріпаччини 1861 й особливо повстання 1863 ослабили силу поль. панства. В 60-их рр. почалася швидка всебічна русифікація. Рос. урядові кола створили осередок чорносотенної пропаґанди в Почаївській Лаврі. В другій пол. 19 в. й на поч. 20 В. лишалася осторонь укр. відродження, бо до 1911 не мала навіть земств, які в ін. губерніях підтримували укр. культ, працю.

В 1914—18 В зазнала колосальних втрат, як через воєнні дії на її території, так і в наслідок перебування прифронтових частин. Багато населення було евакуйовано. У Володимирі Волинському, під австр. окупацією, почалася деяка укр. культ.-осв. робота, організована групою УСС. Революція 1917 принесла перші вияви нац. відроджений на В. Губ. комісаром Центр. Ради в Житомирі став уродженець В. А. В’язлов. Створена була мережа укр. шкіл, «Просвіт» і кооператив. З наступом большевиків на Україну на В. в лютому 1918 тривали бої частин Центр. Ради з 7 рос. армією. В цей час у Житомирі продовжувала свою діяльність Центр. Рада. На В. відбувалися операції укр. військ на протибольш. фронті на весні 1919, коли Рівне стало тимчасовим осідком уряду УНР; дещо пізніше відбувалися бої з поляками, що в травні 1919 окупували Зах. Волинь (відтинок отамана М. Осецького), і далі знову з большевиками, які 1920 зайняли сх. Волинь. У листопаді 1921 відбувся рейд волинської групи військ ген. Ю. Тютюнника; 359 укр. вояків, що не змогли прорватися із оточення на зах., були розстріляні в Новому Базарі; протибольш. боротьба в цей час виявлялася численними повстаннями.

За Ризьким миром 1921 В. була поділена: сх. частина відійшла до УССР, зах. — до Польщі.

Життя на сх. В. зазнавало змін, які характеризували всі підсов. укр. землі. На поч. 20-их рр. на В. повернулося чимало евакуйованого населення. Після активної праці в добу т. зв. українізації, — коли на В. вперше було запроваджене навчання укр. мовою, — багато волинської інтелігенції в 30-их рр. стало жертвою сов. терору. Перехід до політики колективізації та індустріялізації різко змінив обличчя В. — див. далі: Нар. Госп-во.

Зах. В. під Польщею мала своєрідне становище. В 20-их рр. нац. відродженням керувала численна група нац. свідомої інтелігенції, зв’язаної з діячами Холмщини, Підляшшя й Галичини. На цей час припадає існування об’єднаної досить міцної репрезентації українців з В. в Соймі й Сенаті, зв’язок волинських і гал. політ, груп, орг. зв’язок у кооперації, фактична (хоч правно не дозволена) співпраця в діяльності «Просвіт» тощо. Однак урядовий натиск на все укр. життя, партійне розбиття українців на В., малий їх політ, досвід уможливили поль. впливи серед волинських укр. угруповань. Виникла група політиків, що шукала можливостей для праці в льояльносгі до режиму, — Волинське Укр. Об’єднання. Це значно ослабило укр. позиції. Політика пацифікації й виборчого терору в 1930 ослабила їх ще більше (див. ЕУІ, стор. 555—66). В цей час проведено ряд заходів для цілковитого розірвання зв’язків В. з Галичиною («сокальський кордон»), що їх реалізував, зокрема, воєвода Г. Юзефський. Урядові заходи важко відбилися передусім на нац.-культ. праці: в 1932 закрито луцьку «Просвіту» з 134 філіями, 1928—32 ліквідували «Просвіти» в Крем’янці, Острозі, Дубному, Рівному, Ковелі, Володимирі та ін. Перед війною замість 443 укр. нар. шкіл в 1922—23 рр. на В. лишалося 8 при 1459 поль. і 520 утраквістичних; не було жадної сер. укр. школи (за винятком 3 приватних). На В. не допускали друкованого укр. слова з Галичини. Волинські кооперативи 1934 р. були змушені підпорядкуватися поль. кооперації. В прикордонній смузі (що займала 1/3 території В.) посилився терор, з неї усували укр. політ. діячів, почалися заслання до Берези, силоміцне переведення на поль. католицтво (напр., в с. Гриньках) та на унію (Жабче), організоване поль. Seminarium Russicum та редемптористами в Дубному. В 30-их рр. на В., як і в Галичині, посилилася діяльність ОУН. В 1938—39 проти поль. тиску виступали укр. посли з В. (зокрема о. Волков, С. Скрипник).

1939 В. була окупована сов. військами й приєднана до УССР з поділом на області: Волинську (з центром у Луцькому) й Рівенську (Крем’янеччина відійшла до Тернопільської обл.). Сов. терор особливо посилився в 1941; відступ червоної армії супроводився масовими вбивствами по тюрмах (Луцьке, Дубне та ін.). В перший час нім. окупації почалася орг-ція цивільної влади і церк. життя, але восени 1941 був створений Райхскомісаріят з осідком у Рівному й посилився нім. терор. В. стала тереном діяльности укр. резистансу — див. ЕУ І, стор. 586, і гасла Поліська Січ, Українська Повстанська Армія. Нім. влада трималася фактично по містах та б. залізниць, але німці часто нападали на села, палячи їх і нищачи безборонне населення. З весни 1944, після нової сов. окупації, резистанс був скерований проти больш. панування.

Велику ролю відіграла В. в історії Укр. Правос. Церкви найновіших часів. З поч. 20-их рр. на В. діяла група свідомих укр. правос. священиків і світської інтелігенції, яка в межах Правос. Церкви в Польщі розгорнула роботу коло українізації єпархії, що була раніше об’єктом чорносотенної політики рос. уряду. Цю роботу провадили єп. Полікарп Сікорський, архиєп. Олексій Громадський, протоієрей Никанор Абрамович (тепер митр. УАПЦ), спершу якийсь час о. І. Теодорович, о. І. Губа, о. М. Малюжинський, о. П. Табінський, о. П. Пащевський, о. В. Мисечко, о. П. Артемюк, о. Ф. Шумовський, І. Власовський, Н. Кибалюк, А. Річинський, В. Островський, С. Скрипник, С. Підгірський, М. Черкавський, родина Багринівських, Я. Бичківський, Карнаухів, М. Кобрин, В. Михалевич і ряд ін. духовних й світських осіб. Виданий був ряд перекладів богослужбових книг (див. Богослужбова мова) та чимало літератури, зокрема Т-вом ім. П. Могили в Луцькому (з 1931); крім того, серед правос. укр. населення працювали укр. церк. братства. Укр. правос. священиків готувала Крем’янецька Духовна Семінарія, а також правос. факультет Варшавського Ун-ту. Праця така мала тим важливіше всеукр. значення, що 1930 була большевиками ліквідована УАПЦ. Після важкого періоду сов. окупації, в 1942 р. єп. луцький Полікарп став митрополитом і поновив Укр. Автокефальну Правос. Церкву; хіротонізовано нових єпископів і численних священиків. Цим, після виходу на еміграцію 1943 р., збережена була ієрархія УАПЦ. З 1944, після приходу больш. влади правос. парафії В. силоміць підпорядковано моск. патріярхові. [Р. М.]

Людність В. розміщена залежно від природних умов. При пересічній густоті 58, найгустіше заселена півд. (90) і сер. (70) В., слабше — смуга котловин (59), найслабше — Волинське Полісся (44).. Через брак індустріялізації відсоток міського населення один із найнижчих на Україні: на зах. В. — 12,1 (1931), на сх. В. — 20,5 (1939), в усій В. бл. 17% (1897 р. — 8%). Понад 20 000 меш. мають: Житомир (95 000), Бердичів (66 000), Рівне (41000), Луцьке (36 000), Ковель (28 000), Володимир-Волинський (25 000), Крем’янець (20 000) — числа довоєнні. До недавніх часів міста В. мали характер торг.-ремісничо-адміністративний. Більшість волинських міст постала на пограниччі різних природних смуг, яке тягнеться з півн. на півд., там, де його перетинають поперечні шляхи, зокрема на межі півн. й сер. В., уздовж давнього шляху Холм—Житомир—Київ (Володимир-Волинський, Луцьке, Олика, Клевань, Рівне, Корець, Острог, Славута, Шепетівка, Полонне, Житомир).

Людність В. до першої світової війни швидко зростала: 1 580 000 — у 1860 р., 3 000 000 — в 1897 р., 4 200 000 — в 1914 р Це збільшення було зумовлене не тільки природним приростом, але й іміґрацією нім., чес. і поль. колоністів (до 200 000). Великих втрат завдала населенню перша світова війна, зокрема на зах. Волині, через яку проходив фронт (1914 р. — 1 920 000 душ, 1921 р. — 1 570 000). Після війни людність зах. Волині знову збільшилася до 2 080 000 в 1931 р., гол. завдяки природному приростові (пересічно 3,8% народжень і 1,6% смертей на рік; у 1938 р. — лише 2,7% і 1,4%), але й через поворот частини евакуйованих з часів війни (41 000) та доплив поль. кольоністів (бл. 130 000) при невеликій еміґрації за океан (50 000). Демографічні процеси на сх. Волині не відрізнялися від заг.-укр. на Центр. і Сх. Україні (див. ЕУ І).

До пол. 19 в. не українці становили на В. бл. 20%; це були жиди, поляки, переходова між українцями й поляками група римо-католиків, які вживали укр. мови, і нечисленні росіяни, скупчені перев. по містах. Після скасування панщини поміщики розпарцелювали частину своїх земель і викорчували частину лісів, що перейшли до колоністів; на В. переселилося бл. 20 000 чехів (перев. Лубенський, Здолбунівський і Рівенський пов.), бл. 100 000 німців (перев. на новинах у лісах Володимирського, Луцького, Житомирського та Звягельського пов.) і поляки, які оселилися здебільша в лісовій частині, зокрема в повітах: Володимирському, Костопільському і Звягельському; одночасно відсоток українців зменшився до 70 і навіть 65°/о. Під час першої світової війни рос. влада вивезла частину німців, після 1920 на зах. В. збільшилося ч. поляків.

Національні відносини на зах. (1931) і сх. (1926) Волині в % представлялися так:

[Вся Волинь, 1931 р.]

українці 69,9

жиди 9,5

поляки й римо-католики з укр. мовою 13,9

росіяни 1,5

німці 3,9

чехи 1,0.

Поляки, німці й чехи в 1920-их рр. мали на сх. В. свої нац. сільради, а поляки навіть нац. р-н Довбиші, перейменований на Мархлевський. Ці нац. меншості, за винятком рос., майже перестали існувати у наслідок воєнних подій (див. ЕУ І, стор. 175—77).

Народне господарство. Загалом В. є аграрний край, із слабою пром-стю, зокрема в зах. частині. На поч. 30-их рр. у сіль. госп-ві працювало 78% населення, в пром-сті — 8%.

Майже половину всієї площі займає рілля (48%), 26% — ліс, 15% — сіножаті й пасовища, 11% — ін. ґрунти. У зв’язку із згаданими вище колонізаційними процесами В. сильно збезлісена: протягом 1860—1940 рр. площа лісу зменшилася на 30%; одночасно рілля збільшилася з 33^е/» в 1885 р. до 48%; засівна площа збільшилася з 1 900 000 га в 1900 р. до 2 700 000 га. Засіви становили в 1940 р. бл. 2 700 000 га, в тому ч. зернових 73% (жито — 29, овес — 15, пшениця — 14, ячмінь — 9), кормових — 11%, картоплі — 9%, пром. (цукровий буряк, льон, коноплі, хміль, тютюн) — 7%. Геогр. розміщення поодиноких культур залежить від природних умов: на лесовій частині пшениця переважає над житом, багато ячменю й картоплі, з техн. найбільше значення мають цукровий буряк і хміль, останнім часом поширюється кукурудза, на півн. В. на перше місце висувається жито, згодом овес і картопля, ячмінь, гречка, просо, льон-довгунець і коноплі. Урожайність збіжжя доходила до 12 центнерів з га, і лесова частина В. мала деякі лишки збіжжя (вивіз пшениці, з ін. культур — хмелю). У півн. частині переважало лісівництво й тваринництво (молочне госп-во, свинарство). На розвиток аграрних відносин до першої війни (на зах. Волині і до другої) позитивно впливали приклад досконалішого господарювання німців і, ще більше, чехів, комасація й виділення на хутори, почате у зв’язку з столипінською реформою, але продовжуване на зах. В. й за поль. часів; неґативно впливало сел. малоземелля, яке на зах. В. збільшилося під впливом поль. колонізації. Запровадження колективізації принесло всі неґативні сторони цієї системи. У висліді цих процесів збільшилася засівна площа і участь у ній кормових та пром. рослин, картоплі, пшениці й кукурудзи коштом жита, вівса й гречки; зменшилося тваринництво, настало зубожіння селян. Хутори, на які розбилися волинські села, знову втягнено у великі госп-ва.

Пром-сть на В. слабо розвинена, зокрема в зах. частині, гол. через брак місц. енергетичних ресурсів (раніше дрова, тепер почасти торф) і конкуренції з розвиненішими краями України. Сильніше розвивається пром-сть лише в сов. часи; поважні перспективи дальшого розвитку повязані з відкриттям кам’яновугільного басейну в р-ні Володимира. Тепер розвивається насамперед харчова пром-сть, що переробляє місц. продукти, зокрема млинарська, цукрова, спиртова, броварська — перев. в сер. В. За нею іде лісова, деревообробна, лісо-хем., мебльова й паперова пром-сть, гол. в лісовій смузі; нарешті — металообробна й машинобудів. пром-сть (будівництво с.-г. машин), підприємства якої зосереджені в більших містах (Житомир, Рівне, Луцьке, Новгород Волинський, Шепетівка). Широко розвинена пром-сть будів. матеріялів: добування ґраніту, лябрадориту, базальту, волиніту, глин, зокрема вогнетривких, і крейди; на базі добування каоліну розвинена порцеляново-фаянсова пром-сть — все в сх. ґранітовій В. (Полонне, Баранівка), цементна в Здолбунові. В півн. В. розвинена торфова пром-сть, на Крем’янеччині і б. Коростишева добувають буре вугілля; натомість втратило значення добування залізних руд (бурий залізняк на півн.). Другорядне значення має легка пром-сть — кравецька і трикотажна (більші міста). Гол. осередки промети: Житомир, Рівне, Луцьке, Новгород Волинський, Ковель, Здолбунів. [В. Кубійович]

Дослідження В. розпочате було М. Костомаровим під час його служби в Рівному. Краєзнавчий матеріял публікували «Волынские Епархиальные Ведомости» (1867—1918). В кін. 19 в. виникли «Общество Исследователей Волыни» і «Волынское Церковно-Археологическое Общество», що видало «Волынский Историко-Археологический Сборник» (І—II, 1896—1900). З кін. 19 в. постали музеї у Житомирі, в Городку б. Рівного, пізніше — Музей Т-ва Дослідників В. у Житомирі, згодом — у Луцькому, Крем’янці, Дубному, Острозі, Рівному. В. досліджували А. Хойнацький, А. Сендульський, М. Уводський, В. Антонович, Н. Теодорович, Н. Коробко, В. Кравченко, П. Тутковський, Я. Яроцький, О. Фотинський, О. Левицький та ін. Волинський Округовий Відділ Поль. Спілки Нар. Учителів видавав “Rocznik Wo³yρski” 1930—39 за ред. Я. Гофмана. На еміграції працю провадить Ін-т Дослідів Волині у Вінніпезі і Т-во «Волинь» у Нью-Йорку.

В укр. літературі визначилися письменники з В.: Леся Українка, Л. Мосендз, О. Лятуринська, У. Самчук, О. Стефанович та ін.

Література: Антонович В. Археологическая карта Волsнской губернии. Труды 11 археологического съезда. М. 1901; Тутковский П. Зональность ландшафтов и почв в Волынской губернии. Почвоведение, III. 1910; Ласкарев В. Общая геологическая карта Европейской России. Лист 17. П. 1914; Тутковский П. Антропогеографические этюды по Волыни. Труды Общества Исследователей Волыни. 1915; Труды общества Исследователей Волыни, І-ХІІІ. Житомир 1902—15; Грушевський М. Історія України-Руси, 1-Х. Львів-Київ 1898—1934; Річинський А. Старий город Волинь. 1938; Rocznik Wo³ynski, І-VIII. Рівне 1930—39; Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. Кр. 1941; Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.-Л. 1950; Bδchtold R. Sόdwestruίland in Spδtmittelalter. Базель 1951; Пастернак Я. Найстарші часи Волині. Волинь у боротьбі за волю України. Вінніпег 1952; Літопис Волині, І-ІІІ. Нью-Йорк-Вінніпеґ 1953 і наступні; Левкович І. Нарис історії Волинської землі. Вінніпеґ 1954.

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]