Вибори, Виборче право
, визначування осіб до керівних органів влади шляхом голосування частини або загалу громадян, правоздатних до волевиявлення. Примітивна форма В. і голосування були відомі вже на вічах в княжу добу на Україні; вони вибирали деяких вищих урядовців, а іноді і єпископа. За лит.-руської доби виборчими компетенціями користувалася тільки шляхта, яка вибирала на своїх повітових соймиках по двох представників до великих вальних соймів. Вибрані представники шляхти дотримувалися інструкцій соймика (докладніше Вальний сойм. Шляхта). Ширше застосування виборних урядів знаходимо в гром. самоуправлінні волостей, а гол. чином у містах на магдебурзькому праві. На Запоріжжі В. відбувалися на січових радах, а вибраною владою були: кошовий отаман, запор, січова старшина. Курінні отамани й курінна старшина обиралися на курінних радах. На Гетьманщині виборні компетенції належали Генеральній Раді як становому представництву; вона обирала гетьмана і ген. старшину (відоме скликання т. зв. «чорної ради» з участю, поруч козаків, також селянства). З упадком укр. коз. держави, В. органів управління на укр. землях мають незначне застосування, обмежуючись на В. представників дворянства (пов. і губ. маршалків, пізніше предводителів). На дуже обмеженому становому, маєтковому і корпоративному цензі вибирались в Рос. Імперії місц. органи самоуправління, як міські думи, волосні старшини (див. Місто, Шляхта, Волость). Лише з поширенням ідей парляментаризму й демократії зявляються В. й виборча система в модерному розумінні в кін. 19 і на поч. 20 в. в Австрії й Росії.До створеного
1861 р. крайового сойму Галичини В. відбувалися в 4 куріях великих землевласників, торг. і пром. палат, міст і сіль. громад (виборча ординація 1873). Українці могли на практиці вибирати тільки з курії сіль. громад, і тому ч. укр. послів було невелике (1861 49 послів, 1877 14; 1883 11; 1913 бл. 30 на всіх 150); більшість становили поль. посли, обрані із вищих станових курій. В. відбувалися що 6 років. Крім вибраних послів, членами сойму були ще вірилісти, не вибрані; між ними 3 гр.-кат. єпископи (докладніше див. ЕУІ, стор. 48586, 49697). На подібній основі діяв крайовий сойм Буковини, до якого українці увійшли в більшому числі тільки 1911 р. (16 послів) після запровадження нової виборчої ординації (нац. курії в соймі). Ця реформа мала стосуватися і до гал. сойму, але через війну вона не увійшла в життя. В. до органів місц. самоуправління (гром. уряди, магістрат, пов. репрезентація) в Австрії відбувалися на основі виборчої ординації 1866. Всі виборці були поділені на 3 виборчі кола за розміром сплачуваних податків; до першого кола належали також виборці з наук. цензом докторату, парохи й деякі урядовці. Кожне виборче коло вибирало рівне ч. членів гром. і пов. рад. У Львові не було поділу на виборчі кола. Активне В. п. мали всі оподатковані особи (також правні); пасивним В. п. користувалися тільки власновільні чоловіки з активним В. п. Система виборчих курій поважно обмежила виборність укр. представників до місц. органів самоуправління. На Буковині не було В. до пов. рад (див. ЕУ І, стор. 49798).Спроби запровадження парляментаризму в Австрії
184849 були короткотривалі й не утворили окремої системи В. Австр. Палата послів до 1873 складалася з представників крайових соймів. Нова виборча ординація запровадила безпосередні В. за системою курій, подібних як у В. до крайового сойму (див. вище). Сел. курія вибирала виборців посередньо, явно й усно. Звідси походило багато виборчих зловживань поль. адміністрації в Галичині. Активне і пасивне В. п. належало тільки оподаткованим чоловікам. Через те, що В. були куріяльні, українці в Австрії не мали численної парляментарної репрезентації. Тільки після 1907, коли куріяльна система В. була замінена загальними, рівними, безпосередніми й таємними В. (без права голосу жінок), українці Галичини і Буковини могли вибрати численнішу репрезентацію: 32 укр. послів на всіх 516 у віденському парляменті. В. в Угорщині до 1918 відбувалися так само за куріяльною системою і з зловживанням, так що закарп. українці, поза окремими особами, не мали власної репрезентації в будапештському парляменті.Перші парляментарні В. в Росії відбулися в
1906 до 1 Держ. Думи за куріяльною системою (землевласницька, міські, сел. і роб. курії). В. від окремих курій були нерівні й різноступневі: для селян чотириступневі; для робітників триступневі, для міськ. виборців і великих землевласників двоступневі В. Депутатів Держ. Думи вибирали спільні губ. виборчі зібрання виборців від усіх курій. За цим самим законом відбулись В. до 2 Держ. Думи 1907. На губ. виборчих зібраннях переважало дворянство. В. до 3 і 4 Держ. Думи (1907, 1912) відбулися за новим законом, який збільшив, і так уже дуже велике представництво дворян коштом міст, робітників і особливо селян. На Україні в 9 губерніях 1191 виборців вибирали на губ. зібраннях 98 депутатів Держ. Думи (на всіх 442); міста Київ і Одеса вибирали у безпосередніх В. по 2 депутати. До Держ. Дум були обрані також свідомі українці; в двох перших вони мали укр. парляментарні громади (докладніше Державна Дума).В. до органів самоуправління в
2 пол. 19 в. і далі були обмежені становими й маєтковим цензом. За статутом 1882 міська дума, яка складалася з «гласних» у числі 2060 (в Києві, Одесі, Харкові 90), обиралася на міськ. виборчих зібраннях більших власників нерухомостей і торг.-пром. підприємств. В. до земських установ були кількаступневі і також давали перевагу в них дворянству (див. Земства і ЕУ І, стор. 482).За Центр. Ради на Україні влітку
1917 відбувалися В. до міських дум, а в листопаді до Всерос. Установчих Зборів. Останні дали поважну перемогу укр. партіям (75%); ці В. відбувалися на підставі заг., прямого, рівного, пропорційного й таємного голосування. На такому ж принципі передбачав В. до Укр. Установчих Зборів закон Укр. Центр. Ради з 29.11.1917. Активне і пасивне В. п. належало особам обох статей, які закінчили 20 р. життя. Конституція УНР, прийнята Укр. Центр. Радою, схвалила той же віковий ценз В. п. до держ. законодавчих органів та до органів місц. самоврядування. До Всенар. Зборів УНР 1 депутат мав видиратися на 100 000 населення з трирічним часом тривання мандату. В. до Трудового Конгресу УНР відбувалися на підставі деклярації Директорії з 26. 12. 1918 посередньо з позбавленням В. п. «нетрудових елементів». Сам Трудовий Конгрес висловився за всенар. В. до укр. парляменту.В. до сойму ЗУНР реґляментував закон з
14 4. 1919. Активне В. п. належало всім громадянам, що закінчили 20 р., пасивне по закінченні 25 р. Посли мали вибиратися за нац. куріями (укр., поль., жид., нім.) (див. ЕУ І, стор. 651).На укр. землях під Польщею
(1920 39) В. відбувалися до сойму і сенату 1922, 1928, 1930, 1935 і 1938. Перші В. були збойкотовані українцями в Галичині, зате на півн.-зах. землях українці в бльоці з нац. меншостями Польщі вибрали 20 послів і 5 сенаторів. Під більшим тиском відбулися другі парляментарні В., в яких українці, знов у бльоці з нац. меншостями, здобули 48 послів і 11 сенаторів (разом з Галичини і півн.-зах. земель). В умовах терору, виборчого зловживання і фалшування проходили В. 1930 р.; вибрано 27 укр. послів і 5 сенаторів. Нова виборча ординація 1935, зберігаючи принцип заг. й таємного голосування до сойму, запровадила інтеліґентський ценз у В. до сенату. Кандидатів на послів визначали тільки спеціяльні виборчі колегії, в працю яких втручалися представники адміністрації. При відмові деяких укр. політ. груп від участи в В., 1935 обрано 19 послів і 6 сенаторів. В. 1938 відбулися також за виборчим режимом 1935 р.; між УНДО й кат. групою та поль. урядом збережено виборчий пакт з 1935 р., згідно з яким за українцями забезпечено таке ч. мандатів, як у 1935. В. до місц. органів самоврядування в Польщі були значно обмежені (докладніше про В. в Польщі див. ЕУІ, стор. 556, 558, 56164).Під рум. окупацією українці брали участь у кількох В., виставляючи списки разом із рум. партіями, бо існувала вимога, щоб партія здобула принаймні
2% голосів в усій Румунії.Українці в Чехо-Словаччині брали участь у парляментарних В., бльокуючись із чес. і словацькими партіями. Найбільше голосів одержували аграрники і комуністи. Підкарп. виборча округа обирала
9 послів і 5 сенаторів, тоді як за числом населення й голосуючих їй належало обирати 14 і 8. Укр. послів і сенаторів засідало в Празі 810, тоді як за числом населення належало 1517. В. до крайових, окружних і місц. представництв давали українцям більші можливості.В. до автономного сойму Карп. України
12.2.1939 відбулися за виборчим законом, ухваленим празьким парляментом. Голосування проведено за одним списком Укр. Нац. Обєднання, коаліції укр. партій і нац. меншостей. Активне і пасивне В. п. мали чехо-словацькі громадяни, які перебували на Карп. Україні і досягли 21 р. життя (див. ЕУ І, стор. 568). (Огляд В. до різних укр. установ, корпорацій, проф. і фахових спілок див. під відповідними гаслами). [В. Маркусь]Виборча система в УССР базувалася спочатку, за конституціями
1919, 1925 і 1929, на ступневому та куріяльному В. п. Безпосередній характер мали тільки В. до сіль. та міськ. рад (совєтів) роб., сел. і червоноармійських депутатів. Волосні (згодом районові), повітові (згодом окружні), губерніяльні (пізніше скасовані) та всеукр. зїзди рад вибиралися представниками нижчих сов. органів.В. не були ні загальні, ні рівні. Крім осіб, що їх звичайно позбавляється В. п. (душевнохворі, позбавлені В. п. судовим вироком), не мали В. п. також особи, визнані за небезпечних для сов. режиму, та т. зв. нетрудовий елемент, себто такі, що застосовували найману працю або жили з нетрудового прибутку (відсотки з капіталу, доходи з підприємства), торговці, священики, поліційні і вищі службовці попередніх режимів і т. д. Депутати зїзду совєтів СССР вибиралися за нерівними нормами представництва:
1 депутат на 25 000 виборців у містах і 1 депутат на 125 000 сіль. населення. Для обрання всеукр. зїзду рад відповідні норми були встановлені в 1920 р. 10 000 і 50 000. Вік активного й пасивного В. п. закінчені 18 рр. В. провадилися відкрито у виборчих одиницях: на підприємствах, установах, сіль. зборах, і тільки винятково по виборчих дільницях.За конституцією УССР
1937 В. провадяться на основі «загального, рівного й прямого В. п. при таємному голосуванні» (ст. 114). Всі ради (совєти) сіль., селищні, міські, районові, обласні, Верховні Ради УССР і СССР вибираються безпосередньо. Виборчий вік: активне В. п. 18 рр.; пасивне В. п. 23 до Верховного Совєта СССР, 21 до Верховної Ради УССР і 18 до ін. рад.В. відбуваються по виборчих округах; кожна округа висилає одного депутата; до Верховного Совєта СССР припадає
1 депутат на 300 000 населення, до Верховної Ради УССР на 100 000; до обл. рад 1 депутат на 15 000, однак не менше, як 70 депутатів; до районових рад 1 депутат на 1 000 населення, однак не менше, як 35 і не більше, як 60 депутатів; до міськ, рад 1 депутат на 350 душ, однак не менше, як 35 і не більше як 250 депутатів. Для Києва і Харкова 1 депутат на 1 500 душ. До сіль. і селищних рад вибирається 1 депутат на 100 душ, однак не менше, як 15 депутатів (раніше 9) і не більше, як 35. В. дійсні, якщо в них бере участь не менше половини виборців. Вибраним вважається той, хто дістає абсолютну більшість голосів, визнаних за дійсні. Якщо кандидата в окрузі не вибрано або В. визнано недійсними, в даній окрузі розписують нові В. Сов. практика на Україні останнім часом дає приклади кількох повторних В. до сіль. і селищних рад.Кандидатів («бльоку комуністів і безпартійних») виставляють відповідні органи КПУ, а також керовані нею гром. орг-ції (профспілки, кооп., культ., молоді), або їх висувають на керованих партією зборах робітників і службовців в установах, на підприємствах та в колгоспах. Сов. практика В. дає можливість керівним комуністам кількаразово виставляти свої кандидатури до совєтів різних республік, областей і т. д. Це все разом із встановленою практикою виставляти у виборчій окрузі тільки по одному кандидатові та фактично примусова участь у В., а далі специфічні засоби пропаґанди
позбавляють всю систему сов. В. якогобудь характеру В. дійсних народних представництв.В УССР вибрано в
1954 р. 172 депутатів до Верховного Совета СССР (Совєт Союзу 147, Совет Національностей 25), а до Верховної Ради УССР в 1955 р. 135 депутатів. За офіц. даними 1951 в УССР було 22 832 932 виборців, в 1954 25 193 233, а в 1955 р. 25 368 717. [Б. Цюцюра][Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]
|
|
|