Взуття
, з праіст. часів на Україні не збереглося; жін. глиняні фігурки трипільського типу мають позначені якісь черевики, що сягають вище кісток (Кошилівці). За середньовіччя українці взували лляні онучі (онущі) або вовняні копитця (шкарпетки), що їх, м. ін., виробляли ченці Києво-Печерської Лаври, назовні черевики (черевіє), з одного шматка мякої, черевної шкіри тварин, і чоботи (сапоги) кращої шкіри, з залізними підковами, а по селах у лісах на півночі личаки з лика дерев. У вищих верствах носили щиті золотом червоні й зелені чоботи із хза (сапянці); золотом гаптувалися й черевики жінок із вищих верств. За коз. часів В. заможних людей відзначалося можливо, під сх. впливами особливою розкішшю.До недавніх часів серед укр. селян дотрималися майже однакові для чоловіків і жінок полотняні або сукняні онучі, подекуди плетені вовняні панчохи (зокрема, гуцульські капчурі), іноді прикрашені. У Галичині Угнів був відомий продукуванням взуття архаїчного типу. На Поліссі до
20 в. дожили примітивні личаки. Личаки, а також далеко поширеніші постоли (ходаки) з товстої шкіри вироблялися вдома. В другій пол. 19 в. селяни стали замовляти чоботи місц. шевцям-доморобам або, частіше, купувати на ярмарках; згодом почали купувати й жін. черевики, які змінили форму, наближаючись до заг.-евр. типу (черевики на корках). В 19 в. з поширенням пром-сти населення міст і містечок в одягу і В. великою мірою відійшло від традиції, і в побуті заможнішого міщанства й ремісників запанувало фабричне В. Після революції, не зважаючи на дуже низький рівень постачання, що примушує селянок і сел. дітей і далі ходити босими, В. кустарного й фабричного виробу швидко витіснило давне, своєрідне, наближаючись до В. міського населення (див. Одяг і Взуттєва промисловість, а також ЕУ І, стор. 22425). [Я. П., Р. М.][Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 1]
|
|
|