Дяки
, в правос. і кат. церквах церковнослужителі із світських людей, які не мають ніякого ступеня священства (у правос. Д. називають також псаломщиками). До обовТязків Д. належить церк. спів і читання, керування церк. хором, супровід священика під час виконування душпастирських обовТязків. Деякі Д. одержують привілей носити стихар під час церк. служіння (у католиків це вже не практикується). В княжу добу Д. входили до категорії лцерк. людей╗ і підлягали т. зв. церковним судам. Вони від початку утримувалися на кошт церк. громади. Становище дяка позначало місцеве звичаєве право, залежно від єпархії, а навіть парафії, при чому він був у більшій залежності від громади, ніж священик. Д. перев. користувалися частиною (давніше третиною, а здебільша Ч меншою частиною, за місц. звичаєм) церк. землі і третиною ін. звичаєвих прибутків від церк. громади та мешкали в церк. будинку (в Росії від реформи 1869 і 1885). Подекуди Д. отримували натурою або грошима від родини т. зв. лроківщину╗. Здібніших Д. іноді висвячували в диякони і священики; це явище було досить поширене в час, коли підупала духовна освіта; у 18 в. таких священиків називали в Галичині лдячками╗. Подекуди, гол. на Центр. і Сх. Землях, становище Д. займали особи, які перервали освіту в духовних школах, та вихованці братських шкіл. Про спеціяльну професійну освіту Д. маємо мало відомостей. На Січі існувала на монастирському подвірТї окрема школа, в одному відділі якої вчили тих козаків, що готувалися на Д., паламарів, дияконів. В 19Ч20 вв. відомі дяківські курси при правос. і кат. єпископських катедрах чи монастирях, які тривали 2Ч3 рр. (іноді Ч кількамісячні), де вчили насамперед практичні дисципліни (церк. спів, устав), а також скорочено догматику, церк. історію, пастирське богословіє й ін. Ці курси підлягали місц. єпископам; подекуди для курсантів існували бурси. На Зах. Укр. Землях діяли між двома світовими війнами правос. дяківські курси в КремТянці і Яблочині, а під час другої війни Ч в Луцькому. На Буковині була школа для дяків в Чернівцях при правос. митрополичій резиденції. В Перемишлі для підготови гр.-кат. Д., кваліфікованих також для навчання, створено 1817 р. дяко-учительський ін-т (лЗаведеніє пЬвческо-учительское╗), дир. якого був крилошанин І. Могильницький; школа для дяків існувала також у Львові. На Закарпатті кваліфіковані Д. виходили із Гр.-Кат. Півцоучительскої семінарії в Ужгороді. Крім Д. з професійною освітою і лграмотами╗ (одержаними у висліді іспиту перед спеціяльною єпархіяльною комісією), були в більшості менших і бідніших парафій ще Д.-аматори з селян. Кількість кваліфікованих Д. постійно зростала; напр., в Галичині до 1914 їх було 6%, а в 1930-их рр. понад 60%.Окрема ділянка діяльности давніх Д. Ч навчання грамоти. Вже з 11 в. Д. вчили початкової освіти дітей багатших батьків приватне або усіх при церкві; Д.-учителів в 14Ч18 вв. називали лдидаскалями╗ або лбакалярами╗. В 16Ч17 вв. на Україні були широко відомі мандрівні Д.-учителі, які залишали Київську Академію чи ін. колегії та за умовлену нагороду вчили дітей священиків, коз. старшини чи міщан; їх жартома називали лпиворізами╗. Перепис 1782 в Росії припинив інституцію лмандрівних Д.╗; Д. були прикріплені до певного місця і там могли виконувати церк. служіння. В парафіяльних школах до кін. 19 в. вчили перев. Д.-учителі; ці дяківські школи існували поруч із запровадженими з кін. 18 в. урядовими школами. Уряд боровся проти дяківських шкіл, але серед українців ці школи користувалися більшою популярністю, ніж чужі духом і режимом офіц. школи; напр., в Ніжені на поч. 19 в. у Д. вчилося вдвічі більше дітей, ніж в урядовій міській школі. Стан і рівень навчання в них був низький; Д. вчили за букварем, часословом і псалтирем; здібніші з учнів переходили до лірмолосної╗ кляси співу, з якої виходили нові Д. Такий самий стан існував на зах. землях під Австрією; уряд погодився, за браком фахових учителів, щоб в початкових церк. школах учили Д. 1788 придворна ухвала звільняла дяко-вчителів від військ. служби, зате домінії перешкоджали нар. освіті, навіть у цій примітивній формі, і масово висилали Д. в рекрути. Не зважаючи на це, в першій пол. 19 в. початкова нар. освіта українців під Австрією й Угорщиною залежала майже виключно від священика і дяковчителя; на Закарпатті цей стан тривав довше.
Д. також виконували корисну суспільну функцію на селі; з огляду на те, що належали довший час до найосвіченіших людей між селянами, вони були звичайно громадськими писарями, а згодом організаторами хорів, культ.-осв. життя.
В Галичині існувала окрема проф. орг-ція т-во лВзаємна Поміч Д.╗ з осідком у Львові; довголітніми гол. т-ва були о. Є. Дуткевич і о. В. Лончина. Т-во видавало орган лДяківські Відомості╗ (1923Ч39). В Коломиї група Д. видавала двотижневик лГолос Дяків╗ (1923Ч25) і ін. Першим становим органом гал. Д. був лДяковский Гласъ╗ (1895Ч1910), пізніше лГолос Дяків╗ (1910Ч14), видаваний у Станйславові. На Буковині правос. Д. видавали лДяківські Відомості╗ (1910Ч14).
На еміграції правне становище Д. неокреслене; вони залежать від церк. громади і свящ., при чому найкращим є матеріальне становище Д. в ЗДА; там назагал працюють кваліфіковані Д., вони одночасно є дириґентами хорів та навчають в церк. школах (дяковчителі). [Р. М.]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 2]
|
|
|