Д. — гол. р. Галичини, яку через це інколи називають Наддністрянщиною. Іст. й етногр. традиція Д. — символа кол. сили Гал.-Волинської Держави, зберігалася й тоді, коли Д. втратив своє політ.-госп. значення. Звідси пієтет до Д. у зах.-укр. романтиків — «будителів» М. Шашкевича («Русалка Дністровая») та Й. Федьковича (твори, з Д. зв’язані), звідси пізніше також назва Д. для ряду гром. установ і орг-цій у Галичині. [Р. М.]

Опис ріки. Д. витікає з-під верха Розлуч на півн. узбіччях Карпат у Сер. Бескиді недалеко від с. Вовче, на висоті 700 м. Його течію можна поділити на гор. — від джерел до Нижнева, сер. подільську — до Тирасполя й долішню. Гор. Д. на відтинку бл. 50 км являє типову гірську річку, що тече спершу на півн. зах., згодом на півн. сх. і проломлюється крізь карпатські хребти; на цьому відтинку Д. має великий спад і несе багато скального матеріялу. Б. Старого Самбора Д. виходить із гір і за 10 км нижче виходить на заболочену Наддністрянську рівнину, якою тече аж до гирла р. Свічі; спад Д. тут відразу зменшується, він пливе через свій власний напливовий стіжок, ділиться на відноги й утворює численні острівці. Від гирла Свічі лівий берег Д. підноситься (Поділля), а від Нижнева обидва береги сходяться над самою р., і Д. входить до подільського яру. В гор. течії до Д. впадають найбагатші на воду притоки: з правого боку карпатські ріки — Бистриця з Тисьменицею, Стрий (170 км) із Опором, Свіча (105 км) з Мізункою і Сукеллю, Лімниця {120 км) з Чечвою і дві Бистриці — Солотвинська (80 км) і Надвірнянська (110 км), з лівого боку — карпатський Стривігор, з Розточчя — Верешиця, з Поділля — Щирець, Зубря, Бібрка, Свір і Гнила Липа (80 км).

Сер. Д. пливе глибоким (100 й більше м) вузьким яром, часто цілком наповненим річищем, і має численні меандри (докладніше див. Поділля). Шир. Д. тут пересічно 160—200 м, найменша 60, найбільша 400 м. Спад Д. і швидкість течії нерівномірні (див. мал.), вони найбільші б. Ямполя, де Д. пробивається крізь Укр. кристалічний масив й утворює пороги; пересічний спад від гирла Збруча до м. Могилева 30 см на 1 км, від Могилева до Дубосар — 17. Сер. Д. майже позбавлений правобічних басарабських приток (лише Реут — 210 км, Ікель, Бик — 130 км і Ботна), і тому його сточище асиметричне. Лівобічні подільські притоки пливуть, як і сам Д., в ярах: Золота Липа (140 км), Коропець, Стрипа (170 км), Джурин, Серет (255 км), Збруч (190 км), Смотрич (153 км), Ушиця (112 км), Калюс, Лядава, Мурахва (155 км), Русава, Ягорлик (80 км), Кучурган (110 км). Нижче с. Дубосари дол. Д. розширяється до 8 км, а нижче Тирасполя, де виходить на Чорноморську низовину — до 16 км; 20 км нижче Тирасполя між Д. і його рукавом Турунчуком лежать широкі, до 20 км. плавні, вкриті комишами й кущами, що заливаються під час повені. Шир. Д. 100—240 м, при самому гирлі знову менша. Д. впадає в Дністровий лиман, відділений від моря косою з двома гирлами. Спад Д. ледве 4 см на 1 км, б. гирла 2 см, швидкість мінімальна.

Водостан Д. зазнає сильного коливання; весняний максимум (II—V), спричиняється таненням снігів, літній — сильними дощами в гор. і сер. частинах сточища Д. і найвиразніше виявляється в гор. течії; зокрема, літні повені часто бувають катастрофічні (напр., 30.8.—2.9.1927 і в серпні 1941 — обидві в Карпатах і на Підкарпатті). Найнижчий і найбільший стабільний водостан має Д. восени й узимку. Загалом водостан Д. зазнає сильних коливань, і найбільша амплітуда водостану доходить у сер., яровій течії — до 10 м (Жванець). Сер. річний стік Д. становить 330 м³ на сек., себто 10 км³ на рік; основна маса стоку припадає на весну, на зиму — 15—20%. Д. замерзає на час від пол. грудня до пол. березня, пересічно на 2 1/2 місяці. [І. Тесля]

Фауна Д. досить близька до дунайської і тільки на його водоймищах обмежена: чіп, чопик, йорж смугастий, умбра, що живуть також у річках Закарпаття; карп. частиною сточища Д. обмежується наявність форелі, пирія і марени балканської. Осятрові поступово стали рідкими і з’являються лише в дол. течії Д., за винятком чечуги, вирозуба, що заходять далеко в гор. течію. У пром. ловах на Д. переважають підуст — 65%, плітка — 9%, щука — 8%, марена — 7%. [Е. Ж.]

Д. як водний шлях. Д. був відомий ще стародавнім грекам (Тірас), які при його гирлі мали свою колонію Тіру й меншу Нікополь. Тоді Д. становив частину гол. водно-суходільного шляху, що вів від Балтицького м. уздовж Одри, Висли, Сяну й Дністра до Чорного моря. Сер. Подністров’я належало до найраніше заселених частин укр. земель. Уздовж Д. проходили глибоко в укр. землі торг., культ. й навіть політ. впливи греків і римлян (після приєднання Дакії до Римської імперії). Під час переселення народів ці впливи зникли, й Д. надовго втратив своє значення.

Після того як басейн Д. був заселений укр. племенами й увійшов до складу Київської Держави, він став, побіч Дніпра, її другою, додатковою госп.-політ. віссю. Це значення мав Д., зокрема, в Гал. князівстві, експансія якого йшла на півд. уздовж Д. (і Прута) і до якого належало Пониззя, положене між Д. і Дунаєм. Над Д. лежала столиця країни — Галич, уздовж Дністрового шляху були такі міста, як Онут, Василів, Ушиця, Бакота. Після тат. навали 13 в. Дністровий шлях занепав, і госп. віссю Гал.-Волинської Держави став Буг на крайньому заході. Нового значення набув Д. після витиснення татар із Пониззя лит.-руськими князями в пол. 14 в. В той час Галичина була вже в руках Польщі, а сточище сер. Д. перейшло під кін. 14 в. до нової держави — Молдавії. Відновилася важлива роля ряду міст над Д., в гирлі Д. засновано Білгород, вище Бендери, постали торг. пункти ґенуезьких купців, які посередничали в зв’язках між зах.-укр. землями й Середземним м. Поруч із Дністровим шляхом мав більшу вагу суходільний: Львів — Сучава — Яси — Бендери — Хаджибей (сучасна Одеса) — Очаків. З переходом Молдавії під владу Туреччини (на поч. 16 в.) Дністровий шлях втратив своє значення; він став на три століття кордоном Польщі й Туреччини на великому відтинку від Червоногороду до Ягорлика, а міста на правому березі: Аккерман, Бендери, Сорока і Хотин, — Туреччина перетворила на міцні фортеці.

Після розпаду Польщі й приєднання Басарабії до Росії (1812) сточище гор. Д. опинилося в межах Австр. Держави, а його друга частина — в межах Рос. Імперії. В наслідок зменшення ваги водних шляхів, через несприятливі природні умови (маловоддя, численні закрути, яровий характер і пороги б. Ямполя), а також розподіл басейну між двома державами та брак серйозних регуляційних робіт як на австр., так і на рос. відтинку течії, свого кол. транспортового значення Д. уже не повернув. Початки судноплавства на рос. території Д. походять з 1843 р., але основні роботи проведено тільки в 1884—94 рр. Після цього Д. став доступний для пароплавів, але великої ваги не мав і далі: до 1927 р. ним ходили пароплави вниз від Могилева Подільського, хоч судноплавний Д. від Галича (себто на протязі 800 км). Більше значення мав на Д. сплав дерева; загалом вантажообіг Д. не становив і 5% порівняно з Дніпром.

Під час укр. визвольних змагань Д. на території кол. Росії став фактичною границею УНР і Румунії, хоч уряд УНР не визнав рум. окупації Басарабії; на території Галичини Д. відіграв важливу ролю в червні 1919, після чортківського прориву, як прикриття лівого наступаючого корпусу УГА. В період між двома світовими війнами Д. становив сов.-рум. кордон і рух на ньому завмер. Нині транспорт на Д. занедбаний, так само як не використана його водна енергія, за винятком побудованої в 1954—55 Дубосарської ГЕС на території Молдавської ССР. По Д. перевозять гол. дерево й будів. матеріяли; гол. пристані — Могилів, Сорока, Бендери, Тираспіль. Д. легко сполучити каналом із Сяном і Вислою (такі проекти існували ще за австр. часів), що сильно піднесло б його значення.

Література: Лохтин В. Река Днестр, ее судоходство, свойства и улучшение. О, 1886; Пузыревский Н Днестр, его описание и предположение о его улучшении. П. 1902. [В. Кубійович]