Більша і багатша на запаси вугілля зах. частина Донбасу лежить на території УССР, вона також далеко більше індустріялізована; менша сх. лежить на території РСФСР в межах кол. Области Війська Донського, нині Кам’янської обл.; незначна частина цього Донбасу, що його іноді називають східнім, заселена українцями (див. карта). Д. б. в межах УССР входить до складу Сталінської й Ворошиловградської обл., і тому тепер звичайно рахують за Донбас територію цих двох областей (53 200 км² і 6 150 000 меш.), хоч вона обіймає також суто хліборобські р-ни на півн. від Дінця й Приозів’я на півдні. Тут описуємо лише Старий Донбас.

Положення Донбасу досить вигідне. Він лежить на невеликій віддалі від моря (120—150 км, найдальші пункти понад 200), недалеко від залізних руд Криворіжжя (350—450 км) і Керчі (300 —350 км) та від манґанових руд (250— 350 км). Густа залізнича мережа в’яже його з усією Сх. Европою, а через Дінець іде водне сполучення з Доном, Волгою і Каспійським м. В разі спорудження каналу, що з’єднав би Дінець із Дніпром, Д. б. мав би вигідне водне сполучення з центр. Україною.

Натомість нац. й стратегічне положення Д. б. не є корисне, бо він лежить на периферії України, а його сх. окраїни навіть за її етногр. межами. Д. б. далеко віддалений від центр. України (віддаль від Києва повітряною лінією 600 км), від зах. України навіть понад 1000 км; з поширенням Д. б. на захід і півн. зах. він автоматично наближається до Києва й Харкова.

Природа і краевид.Д.б. являє собою хвилясту монотонну степ. рівнинну височину (найвища точка 369 м), багато розчленовану балками і долинами, що втинаються до глибини 100 м і більше; найбільше мальовничим є високий берег Дінця. Д. б. збудований з могутніх шарів карбону, лише на периферії виступають молодші геол. відклади перму, тріясу, юри і крейди. Нинішній Д. б. зазнав кілька разів складчастих рухів (від гор. карбону до палеогену) і знову зрівнянь та морських трансґресій; молоде післятретинне піднесення спричинило пожвавлення ерозії і теперішнє розчленування рельєфу. Д. б. має більше атмосферних опадів, ніж сусідні райони, і тому становить острів лісостепу серед степів (докладніше див. Донецький кряж).

Первісний краєвид Д. б. зазнав великих змін під впливом людини, як ні в якій ін. частині України і навіть Сх. Европи. Він має типові риси культ. ландшафту. В рельєфі звертають на себе увагу великі перетворення; як свідки давнього минулого — могили, але далеко більше — об’єкти модерної пром-сти, вежі шахт і пірамідальні теракони. Поміж ними величезні будови метал, й ін. заводів з’високими димарями, багатолюдні людські скупчення, міста, оселі міськ. типу, роб. селища. Все перетинають лінії високого напруження, густа сітка залізниць, битих шляхів, трамвайних рейок. Змінена первісна водна сітка: в долинах річок і балок багато водоймищ, низка каналів, що постачають воду, ставів в западинах, спричинених обвалюванням старих шахт. Кол. степ заорано здебільша ще в першій пол. минулого століття (решту цілин заорано за сов. часів), але, з другого боку, багато хліборобської площі зайнято під згадані вище пром. об’єкти і людські оселі. За сов. влади дуже винищено невеликі байрачні та більші, розташовані над Дінцем, ліси; їх лише частково заступають штучні насадження і парки. На території Д. б. переплітаються два культ. краєвиди: хліборобський з ланами збіжжя та нечисленними селами і пром.-міський, який постійно зростає коштом першого.

Кам’яне вугілля й інші корисні копалини. Д. б. — багатий на кам’яне вугілля, кам’яну сіль, марґелі, вапняки, глину й ін. будів. матеріали та мас невеликі родовища рудних копалин.

Кам’яне вугілля є основою економіки Д. б. Воно гол. сер., рідше гор. і дол. карбонського віку; грубина продуктивного карбону сягає від 2 до 4 км. В ньому серед ін. осадових порід залягає кам’яне вугілля в понад 200 тонких шарах від кількох см до 2 м; з них покищо експлуатується лише 40. Вугільність Д. б. зменшується в напрямі із зах. на схід.

У Старому Донбасі, де вугленосні відклади виходять на поверхню, залягає вугілля на різних глибинах, але покищо глибоко положені шари в загальному не розробляються; більшість шахт має глибину до 200 м, найглибші сягають до 1 км, у невеликих шахтах добувають вугілля з глибини 50—100 м. Запаси кам’яного вугілля у Старому Д. б. обраховуються на 89 мільярдів т (у Великому Д. б. за новими даними 180—250 мільярдів т), з них на долю УССР припадає 80%, на долю сх. Д. б. в межах РСФСР — 20%; з цього числа досі видобуто 3%. Пром. запаси донецького вугілля становлять 27% запасів СССР.

В Д. б. залягають різні роди вугілля. В центр. і півд.-зах. районах поширене коксівне товсте вугілля, яке є найкращим метал, паливом; воно становить в укр. частині Д. б. 26,5% всіх запасів, у сх. менше 1/10. В півн.-зах. частині Д. б. простягається смуга газового і довгополум’яного вугілля (38% всіх запасів), що використовується гол. в хем. пром-сті, частково для коксування і як паливо; в сх., центр. й півд.-сх. районах залягають антрацити, які мають гол. значення як високоякісне енергетичне паливо (30% всіх запасів), але не коксуються. Тепловидайність — 5600—7850 кальорій Для довгополум’яного вугілля та 7300—8200 для антрациту. Вугілля Д. б. має назагал багато золи (6—13%) і сірки (1,5—4,6), що шкодить коксуванню. Несприятливою для експлуатації є невелика грубина шарів вугілля; тонкі з них можна б експлуатувати лише за допомогою процесу підземної газифікації.

З ін. корисних копалин найбільше значення мають колосальні родовища соли в півн.-зах. частині Д. б., у Бахмутській улоговині; в р-ні Артемівського — це кам’яна сіль, в р-ні Слов’янського — виварна. Поблизу Микитівки є родовища живосрібної руди — цинобри, здебільша вже вичерпані; в центр. Д. б., в р-ні Нагольного кряжу, є поліметали: цинк, оливо, з домішками міді, срібла й золота (не експлуатовані); з кін. 18 до поч. 20 в. розроблялися в півн.-зах. частині і б. Артемівського невеликі поклади вбогих залізних руд (бурі залізняки і сидерити).

В усьому Донбасі поширені будів. матеріали — вапняки, доломіти, гіпси, вогнетривкі глини, мергелі, кварцові піски, пісковики (зокрема сірі й чорні для брукування вулиць), кварцити, крейда, лупаки, ганчарна глина, важливі не тільки для будів., але частково й для метал, пром-сти. Вапняки є сирівцем для хем. й метал, пром-сти (флюсові вапняки); найважливіші родовища — Оленівське і Каракутське. Великі запаси мерґелів (Амвросіївка в півд. Д. б. і менші над р. Луганню) є підставою цементової пром-сти. В центр. Д. б. є багаті родовища вогнетривких глин (відоме родовище Часів Яр, менші — Дружківське, Ново-Швіцарське, Абрамівське). Гіпси виступають разом із сіллю в згаданій вище Бахмутській улоговині, крейда над Дінцем, кольорові глини в Слов’янському р-ні, родовища вохри б. Ізюму (на межах Д. б.), каолін б. Волновахи на півд. зах. (Біла Балка), в Артемівщині — точильний камінь та ін. [В. Кубійович]

Минуле Д. б. Півн. частина теперішнього Д. б., положена над Дінцем, входила за княжих часів у сферу впливів Переяславського князівства. Дінцем ішов тоді важливий шлях з Озівського м. в глибину Чернігівського і Переяславського князівств, а соляні озера б. Слов’янського були використовувані вже тоді. Як і вся Степова Україна, територія сучасного Д. б. була зайнята кочовиками, зокрема татарами, і не була постійно заселеною. Початки сталого заселення Д. б. зв’язані з оселенням донського козацтва. Велику ролю відігравали також заходи моск. уряду на території Слобідської України. Тоді, в другій пол. 17 в., було засновано укріплені військ. пункти на пограниччі тур. володінь — Тор (пізніше Слов’янське) і Бахмут (пізніше Артемівське); поселенців притягала також експлуатація соли. В пол. 18 в. поселено обабіч Дінця сербів, зорганізовано з них два полки і весь край названо Слов’яносербією. Але серби не виявили себе добрими колоністами, частина їх покинула нові оселі, і уряд почав знову стягати на цей терен українців. В той час нинішній Д. б. входив до складу володінь Запоріжжя (півн.-зах. частина). Донського війська (півд. схід) і Слобідської України (півн.). Після зруйнування Січі і поширення Рос. імперії по Чорне й Озівське м., більша (зах.) частина Д. б. увійшла до складу Катеринославського намісництва, згодом Катеринославської губ. (Бахмутський і Слов’яносербський або Луганський пов.), менша (сх.) до складу Області Війська Донського (частина Таганрізького і Донецького пов.); цей адміністративно-територіальний поділ залишився до 1917 р.

Нечисленне населення стало зростати з кін. 18 в.; осідали перев. укр. селяни, а в сх. частині, зокрема над Дінцем, також росіяни. Як і в ін. частинах Степової України, основою госп-ва було тваринництво, а з 1830-их рр. товарове збіжжеве госп-во. Обличчя країни не змінив і той факт, що вже в другій пол. 18 в. почалася невелика експлуатація кам’яного вугілля та що з кін. 18 в. постали держ. метал, заводи, які витоплювали чавун з місц. убогих руд, а як паливо вживали антрацит: Луганський зав. 1795, Петровський б. Єнакієвого 1859—64, Лисичанський 1866—70 (див. також Степова Україна).

1870 — 1917 рр. Важка індустрія Д. б. почала розвиватися в 1870-их рр. з часу побудови залізниць, які сполучали Д. б. з глибиною Рос. імперії і з морем, зокрема з побудовою Катерининської залізниці, що 1884 з’єднала Д. б. із залізорудним Криворізьким р-ном. У зв’язку з цим постав попит на донецьке вугілля для самих залізниць, а з другого боку, на базі криворізьких руд розвинулася потужна металюрґія. На зростання донецької індустрії впливав приплив чужих капіталів, насамперед франц., далі бельг., нім., англ. та ін. Вони організували великі трести «Продуголь» (1904 р. йому належало 75% видобутку вугілля) і «Продамет», що мав у своїх руках найбільші метал, заводи. Першим модерним великим метал, зав. був Юзівський, заснований 1872 англійцем Юзом в півд.-зах. частині Д. б. в Юзівці (нині Сталіне); за ним ішли Сулинський (у сх. Донбасі 1872), Дружківський (1894), Донецько-Юр’ївський (Алчевське 1898), Петровський (1897), Краматорський (1897), Макіївський (1899), Кадіївський (1899). Видобуток вугілля (1880 р. — 1,4 міл. т, 1900 — 11,0, 1910 — 16,9, 1913 — 25,3) й витоп чавуну Донбасу зростав швидко і вже 1900 Д. б. випередив метал, пром-сть Уралу.

1900 р. в кам’яновугільній пром-сті Д. б. працювало вже 68 000 робітників. На кін. 19 в. припадає також початок коксохем. пром-сти, натомість не використовувано побічних продуктів коксування. Ще слабо було розвинено машинобудування й ін. роди пром-сти, і Д. б. був насамперед р-ном видобутку вугілля й витопу чавуну й сталі. Швидке зростання пром-сти чергувалося із зниженням продукції у зв’язку з госп. кризами в 1873—75 рр., 1881—82 рр. і гол. після 1900 р., що викликало зменшення числа робітників і безробіття (ч. вуглекопів впало з 68 000 в 1900 р. до 58 000 в 1902). В останні довоєнні роки пром-сть Д. б. знову швидко розвивалася. Разом із зростанням госп-ва зростав і попит на робочу силу. При аграрному перенаселенні України і Росії це не становило особливих труднощів. Робітники напливали до Д. б. не стільки з України, скільки з Росії, а саме з пром. центру і Центр. Чорноземної обл. У висліді цих міграційних процесів Д. б. став найбільш зрусифікованою частиною України.

Умови життя і праці робітників були дуже важкі. Тому час від часу відбувалися страйки, що їх придушували жандармерія і військо. Зокрема хвиля страйків охопила Донбас під час першої рос. революції; в грудні 1905 дійшло до збройного виступу робітництва в Горлівці, яке було криваво здушене.

Укр. нац. рух не залишив помітних слідів в Д. б. В 1900-их рр., поруч з рос. рев. пресою, частково доходили сюди й укр. видання, існували роб. самодіяльні гуртки, «просвіти». Дехто з укр. інтелігентів, працюючи тут (напр., С. Черкасенко, М. Чернявський й ін.), ширили серед робітництва нац. свідомість. Тоді ж з’являються вперше донецькі сюжети в укр. літературі: зб. оповідань С. Черкасенка з роб. життя «На шахті» (1908), «Донецькі сонети» М. Чернявського, поезії А. Шабленка.

1917—50 рр. На поч. першої світової війни пром. продукція Д. б. зросла з огляду на збільшення попиту на вугілля й метал; постали нові галузі хем. пром-сти, потрібні для військ. цілей.

З часу вибуху березневої революції 1917 р. робітництво Донбасу охопили рос. ліві течії — соц.-рев., соц.-дем. (меншовики) і большевики. Укр. партії мали невеликі впливи серед робітництва, яке за своїм складом було наполовину рос. Больш. орг-ції в Донбасі, очолені Артемом (Ф. Сергеев), К. Ворошиловим, О. Пархоменком, за допомогою військ. частин, надісланих з Москви (група Єгорова), здобули перевагу та встановили сов. владу в частині Д. б. Створена червона Гвардія вела боротьбу проти коз. військ Дону (ген. Каледін) і військ Центр. Ради, які із сх. і зах. намагалися витиснути сов. владу з Донбасу. В грудні 1917, перев. за підтримкою большевиків Донбасу створено у Харкові маріонетковий укр. сов. уряд. В лютому-квітні 1918, коли під тиском нім. і укр. військ большевики залишали окуповану ними Україну, в Д. б. існувала Донецько-Криворізька Республіка Совєтів; вона мала зберегти окреме від України і Росії держ. існування з сов. режимом. Але большевики були усунені, і укр. влада поширилась на Д. б., ту його частину, яка до 1917 належала до Катеринославської губ., і на Таганрізький повіт. За гетьманського уряду договір між Укр. Державою і Областю Війська Донського з 8.8.1918 затвердив сх. кордон України по лінії межі Катеринославської губ. з деяким пересуненням на сх. б. Маріюполя. З метою зберегти госп. єдність Донбасу створено мішану Донсько-Укр. Комісію з осідком у Харкові для спільного плянування й керування пром-стю Донбасу. Влада Директорії тривала в Д. б. коротко; його захопили на поч. 1919 р. большевики, згодом Добровольча Армія, яка його тримала до кін. грудня; потім большевики здобули Донбас знову. Спроба деяких моск. і місц. комуністів утворити з Д. б. окрему держ.-адміністративну одиницю не вдалася під тиском укр. комуністів, і Д. б. став складовою частиною УССР. До складу УССР входила не лише та частина Д. б., яка належала до 1917 р. до Катеринославської губ., але також майже вся східня, що становила частину Области Війська Донського; Д. б. в складі УССР становив окрему Донецьку губ. (гол. м. Бахмут). В 1924 р. знову змінено кордони УССР і відділено від України сх. частину Донбасу з м. Шахти, Сулин і з портом Таганріг.

Пром-сть Д. б. зовсім підупала в роки революції. Більшість шахт була затоплена і видобуток вугілля впав в 1920 р. до 4,6 міл. т, продукція металу до 0,5% порівняно з довоєнним станом; діяв лише один метал, зав. в Єнакіевому. Згодом розпочалася відбудова Д. б., і вже 1928—29 було досягнуто довоєнної продукції вугілля, чавуну і сталі. Ч. населення в 1926 р. перевищило стан 1910 р., зокрема зросли міста (найбільше м. Д. б, Юзівка з 49000 на 106 000). Як і до війни, Д. б. притягає населення ззовні, гол. з Росії, бо укр. селянина, який по революції збагатив свій зем. фонд поміщицькою землею, не вабила праця в шахтах і на заводах.

На другу пол. 1920-их рр. і поч. 1930-их припадає період українізації Д. б., яка однак не пішла так далеко, як в ін. частинах УССР. Поруч рос. початкових і сер. шкіл, утворено укр., українізовано повністю Ін-т Нар. Освіти в Луганському (Ворошиловграді; згодом укр. і рос. відділи) та частину преси (обл. газ. «Луганська Правда» виходила укр. мовою). По містах і селах існували укр. театральні трупи, пізніше і обл. драматичні театри, як також часто в Донбасі Гастролювали укр. ансамблі (хор «Думка», театр ім. Франка й ін.). Етногр. комісія досліджувала фолкльор донецьких робітників. З 1926 р. існувало в Луганському Наук. Т-во на Донеччині, гол. якого був С. Грушевський. Діяла письменницька орг-ція «Забой» (з 1925 р., згодом українізована), що видавала журнал під тією ж назвою. З 1932 появлявся місячник «Літ. Донбас», що його в 1933 р., одночасно з ліквідацією і засланням діячів укр. культури й літератури на Донбасі, русифіковано. Тоді ж припинено українізацію і лише частково толеруються деякі нац. форми культури. Д. б. є нині найбільш русифікованим краєм на Україні (шкільництво, преса, театр, радіо). На Донбасі діяли або звідти вийшли такі укр. письменники: Г. Баглюк, В. Гайворонський (Гайдарівський), Б. Павлівський, В. Іванів-Краматорський, К. Герасименко, М. Ледянко, А. Галан й ін., з-поміж тих, які нині живуть в УССР — В. Сосюра, П. Вайдебура, А. Клоччя, М. Упеник, Д, Ткач, Г. Стеценко й ін.

З кін. 1920-их рр. розпочинається приспішений темп індустріялізації Д. б. Старі кам’яновугільні шахти були реконструйовані, побудовано нові, і їх наново механізовано, видобуток кам’яного вугілля дійшов 1940 р. до 83,7 міл. т. Реконструйовано метал, заводи і збільшено їх продукцію, нарешті розбудовано ті галузі індустрії, які до війни були слабо розвинені, як машинобудування і хем. та коксохем. пром-сть, постала різноманітна воєнна індустрія. Одночасно із збільшенням індустріялізації зростало і населення (з 2 960 000 в 1926 р. до 5 940 000 в 1939 — числа для Сталінської і Ворошиловградської обл.), створилися найбільші на Україні міські скупчення. Населення припливало в ті роки гол. з ін. частин України, бо під час репресій і колективізації легше було влаштуватися на Донбасі, ніж на селі, що й вплинуло на збільшення укр. елементу.

В 1941—44 рр. Д. б. був два рази тереном воєнних дій і зазнав великого знищення. Відбудова Д. б. була закінчена 1949 р., коли видобуток кам’яного вугілля і металу досягнув стану 1940 р. Далеко гірше йшла і ще й донині незадовільна відбудова житлових будинків. [Р. М.]

Народне господарство. Підставою економіки Д. б. і енергетичною базою України є кам’яновугільна пром-сть; вона обслуговує паливом майже всю Україну, дає паливо для зал. й водного транспорту, є базою металюрґії і хем. пром-сти. Д. б. дає понад 9/10 видобутку кам’яного вугілля в УССР і понад 1/3 в усьому СССР, попри розвиток ін. вугільних басейнів, це все ще найбільший щодо продукції кам’яновугільний басейн СССР. Найновіші досліди виявляють нові геол. запаси вугілля в Д. б. (180—250 мільярдів т).

Початок експлуатації вугілля, зв’язаний із заснуванням метал, зав. в Луганському 1795; з 1840-их рр. стали видобувати антрацит в півд. і півд.-сх. частині Д.б. для потреб фльоти і міст над Озівським м., але в більших розмірах стали видобувати вугілля тільки в 1870-их рр. у зв’язку з будівництвом залізниць і металюрґії; тоді ж центр видобутку перенісся на зах. і півн. зах., себто в райони коксівного вугілля. Продукція вугілля зросла з 1,4 міл. т в 1880 р. до 11,0 в 1900, 16,9 в 1910 р, і 25,3 міл. т в 1913, що становило 70,3% видобутку в Росії і 2% світового. Гол. споживачами донецького вугілля були залізниці (в 1914 — 28,4%) і метал, заводи (21,8%); 1/3 вугілля споживав сам Донбас.

Після занепаду за часів воєнного комунізму продукція вугілля досягла в 1927 р. довоєнного рівня, в 1935 р. — 61,0 міл. т, а в 1940 р. дійшла до 83,3, що становило 50,5% всесоюзної продукції і 5% світової. В 1940 р. працювало у вугільній пром-сті Д. б. 270000 робітників, що складало понад 30% всього робітництва в Д. б. Порівняно до передв. часів наступила в кам’яновугільній пром-сті Д. б. велика концентрація, себто збільшення видайности окремих шахт при одночасній майже цілковитій механізації (за сов. джерелами — в 1939 р. на 94,6%) й електрифікації видобутку, а частково і транспорту. (В 1939 р. вивіз вугілля в шахтах був ще на 57% кінний, навалювання й забутування були цілком немеханізовані, а навантаження в зал. вагони — на 30% ручне). Через трудність видобутку й відсталість техніки при видобуванні до 20% вугілля залишалося в надрах. Місячна продуктивність праці робітника збільшилася з 11,4 т в 1913 р. до 25,7 т в 1940 р.

Після воєнного знищення наступила цілковита відбудова кам’яновугільної пром-сти, і в 1949 р. Д. б. досягнув довоєнного видобутку. Рівночасно відбувалася реконструкція старих шахт і будівництво нових (ч. великих шахт 1941 р. — 306, 1955 — 355; до 1960 заплановано відкрити 105 нових шахт), гол. в раніше мало експлуатованих районах, та повна механізація видобутку, а частково і транспорту. (Все ж, навіть за сов. джерелами, навалювання вугілля в лавах було механізоване 1955 р. тільки на 40%, а 35% робітників працювало ручним способом). Продукція зросла в 1955 до 116,1 міл. т, що становить 32% видобутку в СССР і 45% коксівного вугілля; план передбачає на 1960 продукцію до 200 міл. т на 212 по всій УССР. 25,5% донецького вугілля проходить через процес збагачування на збагачувальних і брикетних фабриках (1955 р.). На коксування було віддано в 1954 р. 28,3% вугілля, але все ж відчувається брак доброго коксового вугілля.

Видобуток вугілля в Д. б. зростав до 1940 р. гол. коштом росту продуктивності праці (місячний видобуток одного шахтаря в 1913 р. — 11,4 т, 1932 — 12,8, 1940 — 25,7, 1950 — 21,8, 1955 — 26,2) й механізації виробництва, а по війні коштом збільшення робітників. 1955 р. на шахтах Д. б. працює 427 000 робітників (1940 — понад 200 000), 1955 р. працювало 12 000 інженерів і 20 000 техніків (1940 — 2400 і 2600); понад 70% шахтарів нині складає молодь, прислана на шахти останнім часом. Непостійність робочої сили дуже висока, плинність досягає 40%.

Донецьке вугілля в середньому на 40% дорожче, ніж вугілля ін. басейнів СССР, що впливає на зменшення його вивозу за межі УССР. В 1931 р. споживалось на Україні 52,5% донецького вугілля, тепер бл. 70%; решту вивозять гол. в райони Москви, Ленінграду, на Поволжя, Кавказ, в Сер. Азію, а також за кордони СССР до ін. країн Сх. Европи та на Близький Схід.

Чорна металюрґія Д. б. базується на привізній залізній руді з Кривого Рогу, мангановій з Никополя, власному паливі та вапняках. Нині сконцентрована вона в таких осередках: Сталіне, Макіївка, Єнакієве, Костянтинівка, Краматорське, Ворошиловське, Алмазна. Це все старі, дорев. осередки, які згодом зазнали цілковитої реконструкції і перебудови, їх геогр. розміщення зв’язане із скупченням коксівного вугілля. Метал, заводи, крім витопу чавуну і сталі, виробляють всі ґатунки прокату, грубі й тонкі листи, сталь для конструкцій, рейки, дріт, труби сталеві та чавунні й ін. При метал. заводах працюють коксохем. заводи, шлякоцементне і вогнетривке керамічне виробництво. Метал, заводи Д. б. тісно пов’язані з вугільними шахтами (до Макіївського зав. належить понад 40) і з ін. підприємствами так, що вони творять величезні виробничі комплекси. Разом із Приозів’ям Д. б. дає нині, мабуть, більше половини укр. витопу чавуну (б—8 міл. т) 1 дещо менше сталі (в 1940 р. питома вага Д. б. у виробництві чавуну становила 45,7°/», Придніпров’я 41,3%, Приозів’я 13°/о; числа для сталі — 38,9%, 46,4%, 14,7%). До кольорової металюргії належить Макіївський комбінат, який переробляє на місці живосрібну РУДУ (єдиний показник з 1926 р. — 127 т), і цинковий зав. в Костянтинівці, що працює на привізній руді.

Третьою галуззю пром-сти в Д. б. є хемічна й коксохемічна промисловість, розміщена в безпосередньому сусідстві з шахтами коксівного вугілля й метал, зав. Це перев. потужні зав., що продукують кожний до 1 000 000 т коксу річно й більше; в 1950 р. випродуковано в Д. б. 12,1 міл. т коксу, що становило 85% продукції всього СССР. З ін. родів хем. пром-сти розвинені сірчанокислота, суперфосфатна, содова, азотнотукова, анілінофарбова. В Слов’янсько-Артемівській улоговині з її соляними багатствами зосереджений видобуток соли й содова пром-сть; остання — в Слов’янському. Содова пром-сть Д. б. становила до другої світової війни 80% всесоюзного виробництва, соляна 1/3. В сусідній Костянтинівні знаходиться найбільший на Україні суперфосфатний зав., що працює на хібінських апатитах; він також постачає і сірчану кислоту. Другим суцільним р-ном хем. пром-сти є р-н над Дінцем — міста Лисичанське, Верхнє, Пролетарське, Рубіжне, де виробляють соду, азотнотукові добрива (Лисичанське), анілінові фарби (Рубіжне) й ін. В Горлівці є азотнотуковий комбінат. Хем. пром-сть Д. б. виросла перев. по революції.

Машинобудівельна пром-сть Д. б. характеристична тенденцією до виробництва великих металевих виробів: паротягобудування, метал. і гірниче устаткування, хем. апаратура, унікальні та ін. варстати, ковальське устаткування (преси, молоти), підіймально-транспортове устаткування, а також с.-г. машини та реманент; вона зростає зокрема по другій світовій війні — середньо на 18% в рік. Гол. центри машинобудування: Ворошиловград, Краматорське, Горлівка, Дружківка, Сталіне та ін. В Д. б. розташовані найбільші машинобудів. заводи в СССР та Европі — Ново-Краматорський зав. важкого машинобудування ім. Сталіна, Ворошиловградський паротягову дів. зав. (з 1957 переходить на будування тепловозів), Горлівський зав. ім. Кірова гірничого устаткування (врубові машини, гірничі комбайни), Старо-Краматорський зав. важ. машинобудування ім. Орджонікідзе.

Досить сильно розвинена в Д. б. пром-сть будівельних матеріалів, що використовує місц. мінеральну сировину і відходи пром-сти (шляк) та забезпечує потреби метал, заводів і нового пром. і комунального будівництва. Також виробляється цемент (Амвросіївка, Краматорське, Ворошиловград), вогнетривкі матеріали — шамот (Костянтинівка, Часів Яр) і динас (Красноармейське, Пантелеймонівка), силікатна цеглина (в р-ні Дінця), звичайна цегла, вапно, гіпс (гіпсовий зав. в Артемівському) та ін. Різноманітна скляна пром-сть розвинена в Костянтинівні, у Верхньому, Пролетарському, Попасній й ін. Другорядне значення мають різні галузі харч. і легкої пром-сти, розвинені в гол. скупченнях населення.

Д. б. має потужну електросистему на кілька міл. квт. Це теплові електростанції, які перев. працюють на відпадах вугільної пром-сти — штабі. Потреби в енерґетичному вугіллі на 1960 р. запляновані в 14 міл. т. Теплові електростанції Д. б. об’єднані в донецьку енерґосистему, що зв’язана з Придніпров’ям і Ростовською обл. Найбільші електростанції Д. б. — Штерівська, Зуєвська, Кухарівська, Півн.-Донецька, Миронівська та Слов’янська. Після пуску в січні 1957 р. на Миронівській станції турбіни в 100 000 квт вона стала наймогутнішою тепловою станцією України. Основними споживачами електроенергії Д. б. є кам’яновугільні шахти, металюрґія, хем. і машинобудів. заводи, міста і роб. селища. Електрифікація залізниць Д. б. ще в початковій стадії. В останні роки розвивається і газифікація Д. б. на базі лишків газу коксохем. заводів, а також природного газу з Ставропільщини й Полтавщини, який доходить газопроводами.

Однією з найважливіших нар.-госп. проблем Д. б. є його постачання техн. (що її зокрема потребує металюрґія) та питною водою. Д. б. маловодний, бо його річки, за винятком Дінця, невеликі, влітку висихають, а вапняки і пісковики, які поширені в Д. б., пропускають поверхневі води. В той же час попит на воду постійно зростає у зв’язку з ростом пром-сти і населення. До того, за сов. влади маловоддя зросло у висліді сильного вирубування лісів. Щоб збільшити водопостачання, створено в річках і балках низку водоймищ, з яких (а також із Дінця) подається вода за допомогою водогонів до пром. осередків, і збільшено ч. артезійських колодязів- Для ліквідації маловоддя в 1954 р. почали будувати великий Донецько-Донбаський канал довж. 125 км, що веде від Дінця в глибину Д. б. аж до Сталіного. Цей канал з багатьма відгалуженнями має дати воду не лише для техн. цілей і для населення, але також для зрошення підміських городніх і овочевих районів.

Сіль. госп-во має деякі особливості порівняно із сх. частиною Степ. України. З одного боку, некорисними факторами є дещо гірші ґрунти і сильніша їх ерозія з причин підвищеного рельєфу та поширених суховіїв. З другого боку, сіль. госп-во Д. б. має приміський характер: багато городини, картоплі, садів (особливо яблуні), а тваринництво має перев. молочний характер. Багато гірників, які живуть в околицях міст, мають індивідуально домашні тварини і невеликі городи.

Транспорт Д. б. має найгустішу на Україні й найінтенсивніше використану зал. мережу, її розвиток почався з кін. 1870-их рр., коли було побудовано через Донбас залізницю Москва — Курськ — Харків — Таганріг — Ростов. В 1870-их рр. побудовано цілу мережу залізниць у зв’язку з розвитком вугільної пром-сти і металюрґії; в наступні десятиліття ця мережа збільшилася. Нині меридіональні зал. лінії зв’язують Донбас із Харковом і Москвою та з Приозів’ям (порти Жданов, Таганріг, Ростов), рівнобіжні — з Дніпровським пром. р-ном і Криворіжжям, з Доном, Надволжям і ін. До шахт і більших зав. підведені під’їзні колії.

Більше, ніж в ін. частинах України, розвинений у Д. б. автомобільний транспорт — вантажний і пасажирський; в більших містах — трамвайний. Річковий транспорт не відіграє значної ролі, за винятком Дінця. На майбутнє могло б мати велике значення сполучення Д. б. каналами з Дніпром і поглиблення Дінця, а тим самим покращення сполучення з Доном, Волгою і Каспійським м.

Морськими портами Д. б. є Жданов і Таганріг. Вантажообіг Д. б. становить більше половини ванта.жообігу всієї України. З Д. б. йде в усіх напрямах вугілля, метал, машини, продукти хем. пром-сти, а надходять залізні (з Кривого Рогу і Керчі) та манґанові (з Никополя) руди, ліс, нафта, харчові продукти, текстильний крам тощо. [В. Кубійович, А. Поплюйко, В. Голубничий]

Людність Донбасу становить сьогодні найбільше людське скупчення на Україні, а після моск. — в усій Сх. Европі. На просторі 23 000 км² живе (1956 р.) бл. 4,8 міл. населення, себто 210 осіб на 1 км² (всі числа людности на 1956 р. приблизні). В 1860-их рр. на цьому просторі жило ще ледве 400 000 осіб (числа приблизні) 1 густота населення не різнилася від густоти сусідньої Степової України. Буйний розвиток пром-сти спричинив і великий приріст населення: в 1897 р. — до 1,1 міл., в 1926 р. — 1,7 міл. Цей ріст був наслідком і високого природного приросту (в 1924—28 рр. припадало на 1000 осіб річно 44,2 народжень, 16.5 смертей, 27,7 природного приросту; числа для УССР — 41,1 17,9, 23,2), і так само наслідком іміграції. Про сильний приплив населення ззовні свідчить факт, що в 1926 р. за межами Донбасу (Сталінська і Ворошиловградська округи) народилося 23% тодішнього населення. До Донбасу іміґрували насамперед росіяни з центр.-чорноземних і центр.-пром. районів, в далеко меншій мірі українці — гол. з сусідніх районів. Так в 1897 р. на 100 іміґрантів до Донбасу народилося на території УССР 45, в 1926 р. лише 32; на 100 робітників, що примандрували до Донбасу, походило з ін. частин УССР ледве 12 (1926). Вже в 1902 р. пол. робітників Д. б. становили не українці. Причиною цього некорисного з укр. погляду явища була перш за все нехіть укр. селянина до зміни способу життя й госп-ва. Тому емігрував він радше як хлібороб-колоніст до Азії, ніж до шахт і зав. Донбасу (див. Еміґрація). До Донбасу припливали перев. чоловіки в силі віку, що й впливало на численну перевагу над жінками (в 1926 р. припадало в Д. б. на 100 чоловіків — 96 жінок, в УССР — 106; на 100 чоловіків в Д. б. аж 35,2 було у віці 20—39 літ, в УССР — 29,9).

На нац. відносини Д. б. впливають його положення на укр.-рос. етногр. пограниччі, факт, що на терен Донбасу входить вздовж Дінця відгалуження від великого донського коридору, який відокремлює Україну від Кубані, існування на терені укр. Донбасу низки рос. сіль. островів та перш за все — згаданий вище приплив рос. роб. елементу. Тому в 1926 р. у власне Донбасі українці становили лише 58,4%, росіяни 33,4%; невеликий відсоток припадав на жидів (2,2%), німців (1,6%), білорусів (0,8%), поляків (0,5%) і ін. В містах росіяни становили більшість, зокрема в більших чисто пром. містах, як Сталіне (26,1% українців і 56,2% росіян) і Макіївці (28,5 і 64,5). Назагал припадало на 100 осіб

українців 75,1 (села) 40,4 (міста) 58,4 (разом)

росіян 19,5 (села) 48,9 (міста) 33,4 (разом)

інших 5,4 (села) 10,7 (міста) 8,2 (разом)

Зокрема сильно зросло населення Донбасу в добу п’ятирічок, насамперед під кін. 1920-их рр. і на поч. 1930 рр. За шість років (1927—32) воно збільшилося на 75% (міста — 139%, села — на 11%), за наступних шість років (1933—38) на 56% (числа приблизні). Це був виключно приріст міст, серед них деяких новопосталих.

Зріст найбільших міст (в тисячах населення) в рр.:

1897 1926 1939 1956

Сталіне 28 106 462 625

Макіївка 52 240 311

Ворошиловград 20 72 213 251

Горлівка 23 109 240

Кадіївка 17 70 170

Краматорське 12 93 117

Костянтинівка 3 25 95 90

На відміну від давніших відносин тепер припливало до Д. б. гол. населення з ін. районів України, зокрема з сіл, бо в добу колективізації й голоду легше було прожити в Донбасі, де був попит на людей і кращі умови праці. В якій мірі змінилися під впливом тих мандрівок нац. відносини і які зміни відбулися у висліді другої світової війни й по війні, годі точніше сказати (див. ЕУ І, стор. 175—77), певне лише, що відсоток українців зазнав поважного збільшення.

Нім.-сов. війна спричинила сильне зменшення населення Донбасу, частину якого евакували большевики, частину вивезли німці на роботи, а деякі розійшлися по селах, де можна було легше прохарчуватися. Нині населення Д. б. є численніше, ніж було до війни: Сталінська і Ворошиловградська обл. нараховують в 1956 р. 6151000 (1939 р. — 5 940 000); населення власне Донбасу зросло, мабуть з 4,4 на 4,8 міл. Як і до 1940 р., населення великих міст зростає завдяки іміґрації і коштом менших пром. осель і сіл. По війні зросла також питома вага українців в Д. б.: в перші повоєнні роки це сталося у висліді напівпримусового переселення з Зах. України, зокрема з земель, відступлених Польщі, згодом довготривалих мобілізацій молоді в Д. б. з ін. обл. УССР.

Нині Д. б. є найбільшим скупченням людності на Україні; це на 9/10 міська людність. Села залишилися лише на периферіях Донбасу і подекуди між великими людськими скупченнями; численні з них набирають чимраз більше міськ. характеру, вони багатолюдні, положені, як всюди в степах, в долинах рік. Сучасні міста і села міськ. типу Донбасу постали з кол. невеликих пром. і пришахтних селищ; в першій фазі розвитку це були здебільша примітивні і негігієнічні бараки і землянки робітників («шанхайки», «собачеївки», «пекінівки»), хаотично розкинені б. заводів і шахт. Лише деякі, давніше посталі, — Бахмут, Луганське, Слов’янське мали характер і назву міст та були правильно забудовані. Характер міст і сіл міськ. типу змінився після революції у зв’язку з ростом індустріалізації й населення; не лише зросли площі міст, але тепер щойно постали центр. їх частини, дільниці житлових будинків, шляхи тощо. Одначе й до 1940 р. і ще більше нині велика частина робітників, зокрема новоприбулих і самотніх живе в бараках, а іноді і в землянках, які простягаються навколо міст. Міста Донбасу постійно ростуть: підміські оселі зростаються з містами, одні міста зливаються з іншими, з низки роб. селищ творяться нові міста. Не всі міста мають вже виразні центр. осередки; часто це великі гнізда без виразного центру, а лише деякі мають виразні обриси. Деякі міста витягнені довгими ланцюгами вздовж річок і зал. ліній на десятки км, без чіткого відграничення між ними; напр., Костянтинівка — Олексієве — Дружківка розтягнені на довжині 25 км вздовж Кривого Торця; деякі майже зростаються з ін. (напр., Сталіне—Макіївка, Лисичанське—Пролетарське—Верхнє). З другого боку, поміж великими міськ. скупченнями є ще простори з сіль.-госп. характером без міськ. осель. Ч. міст і сіл міськ. типу в Донбасі на 1956 р.:

Величина міст Число

Понад 300 000 меш. 3

100 000—300 000 3

50 000—100 000 6

10 000— 50 000 31

Нижче 10 000 126

Гол. промислові центри і скупчення людності Д. б. розміщені перев. в центр. частині Д. б. в р-ні багатих родовищ коксівного вугілля; на деякій віддалі лежить лише Ворошиловград. Найбільшим пром. осередком Д. б. і України взагалі е: Сталіне і сусідня Макіївка, міста найінтенсивнішого видобутку кам’яного вугілля, витопу металу (більше пол. усього Д. б.) і розвиненого машинобудування; зокрема в Сталіному знаходиться метал, зав. ім. Сталіна, зав. гірничого устаткування, металоконструкцій, а в Макіївці метал., труболиварний і коксохем. зав.; Сталіне—Макіївка з рядом селищ міськ. типу це — найбільше людське скупчення Д. б. і України, в якому на території бл. 600 км² живе бл. 1,1 міл. осіб. Найстарішим пром. осередком Д. б. і нині другим щодо значення є Ворошиловградський центр машинобудування, зокрема паротягобудів., трубопрокатний і інструментальний зав.; разом з кількома селищами міськ. типу живе в ньому понад 250 000 меш. Приблизно 20 км на півн. від Сталіного—Макіївки лежить трете скупчення Горлівка (240 000 меш.) — центр машинобудування (зав. гірничого устаткування) з коксохем., азотнотуковим зав., що майже зливається з м. Єнакієве (металюрґія, коксохем. пром-сть); разом з понад десятком селищ міськ. типу (найбільші — Юний Комунар, Зайцеве) це скупчення нараховує бл. 500 000 меш. на просторі бл. 500 км². Через м. Дзержинське скупчення Горлівки зв’язується з ланцюгом міст, простягнених на довж. до 50 км над Торцем (четверте скупчення): Костянтинівка — Дружківка — Краматорське — Слов’янське і ряд міст, які ще не суцільно пов’язані між собою; це скупчення має бл. 350 000 меш. В ньому Краматорське є центром машинобудування (зав. важкого машинобудування ім. Сталіна) і чорної металюрґії, Костянтинівка має цинковий зав., хем. комбінат, чорну металюргію, виробництво скла, Дружківка має машинобудівництво, а Слов’янське є центром соляної і хем. (содової) пром-сти та має порцеляновий і механічний зав. Кадіївсько-Ворошиловське (п’яте) скупчення з містами Кадіївка, Ворошиловське, Паризька Комуна, Ірміне, Первомайське і кільканадцятьма селищами міськ. типу — має бл. 400 000 меш. Невеликим скупченням є Лисичанське над Дінцем разом з сусіднім Рубіжним і Пролетарським — кам’яновугільна і хем. пром-сть («Донсода» в Лисичанському, анілінофарбовий зав. в Рубіжному) і Артемівське (соляна і машинобудів. пром-сть). Центрами вугільної пром-сти є Красний Луч, Краснодон, Красноармейське та ін. Разом в цих скупченнях живе 3,1 міл. меш., себто 55% людности Д. б.

Література: Степанов П. Детальная геологическая карта Донецкого каменноугольного бассейна. М. 1909; Лутугин П., Степанов П. Донецкий каменноугольный бассейн. 1913; Фомин П. Горная и горнозаводская промышленность юга России, І—II т. 1915—24; Kubijowytsch W/ Das Donetznbecken. Osteuripa 1936; Большой Донбасе. Сборник статей. Результаты работ за 1925—39; Нариси розвитку нар. госп-ва Української РСР, АН УРСР, К. 1949; Геолого-исследовательские работы. Материалы по стратиграфии и палеонтологии Донецкого бассейна. М.—X. 1950; Логвиненко Н. Ископаемые угли Украины; Нариси Економічної географії УРСР, АН УРСР, т. II. К. 1952; Вакулев Г. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. М. 1955; Новик К. Днепровско-Донецкая впадина. 1956; промисловість Радянської України за 40 років. К. 1957. [В. Кубійович]