Д. країна низько положених рівнин, із слабим рельєфом, і дещо вищих, більш розчленованих гряд. Основну частину Д. становить Долішньо-Донська низовина, відділена Східньо-Донецькою грядою від положеної на півночі Середньо-донецької низовини. Найбільш підвищеною й розчленованою є півд.-зах. частина Д., яка становить частину Донецького кряжу. Підсоння континентальне (температура липня від 22 до 24°Ц., січня від —5 до —9°Ц.); кількість опадів 250—350 мм на рік; всю Д. покривають степи — вузьколисті типчиново-тирсові на зах. і сухі трав’яні на сході. Д. — хліборобська країна (гол. збіжжя — ячмінь, пшениця, кукурудза) з невеликою густотою населення (15—40 душ на 1 км²), за винятком півд.-зах. частини, де завдяки родовищам кам’яного вугілля (сх. частина Донбасу) і вигідному положенню над морем розвинулася пром-сть, зокрема важка, і де знаходяться найбільші міста Д. — Ростов, Новочеркаськ (столиця донських козаків), Шахти, Кам’янськ-Шахтинський, Таганріг, Озів й ін.

Нац. відносини Д. досить складні у висліді складних колонізаційних процесів. Основним населенням Д. були донські козаки, які населюють всю півн. і сер. частину Д. і відносно вузький коридор над дол. Доном, що відділює нині суцільну укр. етногр. територію від укр. Кубані й районів укр. колонізації на сх. Передкавказзі; від цього коридору відходить на зах. вздовж Дінця другий, що сягає поза Ворошиловград. Треба додати, що мова чисто рос. лише у верхніх донців в басейні Хопру і Медведиці (див. на карті — 1); ті донські козаки, що живуть на Дону аж до р. Цимлі (серединці), виявляють вже укр. впливи, зокрема в півн.-зах. частині (2, 3), а донці-низовики мають мовне й етногр. укр. забарвлення (4). Ще більші впливи укр. мови в донецькому говорі і в мішаних говорах на пограниччі Передкавказзя (5).

Незалежно від цієї коз. колонізації, зах. частину Д. колонізували укр. запор. козаки і особливо укр. селяни. Хвиля укр. колонізації посилилася зокрема після знесення панщини; тоді вона поширилася також на півд., до того часу майже незаселену частину Д., що прилягала до Кубанщини і степів сх. Передкавказзя. Менший був тут приплив рос. селян; до міст, зокрема Ростова, і до Донецького басейну припливав роб., перев. рос. елемент. Крім українців і росіян, поселялись на Д., гол. по містах, німці, вірмени, жиди та греки; на півд. сх. в сальських степах жили калмики; некоз. населення Д. називалось «іноґородними». В наслідок колонізації Д. «іногородними» їх відсоток зростав у відношенні до автохтонного коз. населення; 1886 їх було 44%, 1895 — 50,5, а в 1910 вже 60, себто більше, ніж козаків.

На підставі офіц. статистики з 1897 р., в усій Д. українці становили 28%, донці і росіяни 66,8; українці становили більшість в Таганрізькому пов. (61,7), поважний відсоток в Донецькому (38,9), Ростовському (33,6), Сальському (29,3), Черкаському (18,9); в дійсності відсотки українців були вищі. Укр. етногр. територія Д. обіймала 3 частини: 1) півн. між Дінцем і Доном у сточищі р. Калитви з м. Міллерове, Чорткове, Морозівське, відділена неукр. смугою над Дінцем від 2) півд.-зах. частини — Таганріжчини; 3) територія на півд. від річок Манича і Сал, яка прилягає до Передкавказзя. Після зайняття Д. большевиками, Таганрізьку округу і частину Донецького і Черкаського пов. прилучено до УССР, в 1925 знову більшу частину їх відділено, так що нині до УССР належать лише малі окраїни Д. Укр. частина Д., що перебуває нині в межах РСФСР (без частини, яка межує з півн. Передкавказзям) займає простір 23 800 км², що на ньому в 1926 р. жило 778 000 осіб, в тому ч. 7б,8% українців (в селах 81,8, в містах — 33,9). Це національно малосвідоме населення, яке, після відділення від УССР, далеко посунулося по лінії русифікації, зокрема в містах і пром. районах.

Д. має велике геополітичне значення для України і Росії. Це коридор вздовж Дону, який відділюе Україну від Передкавказзя, а з другого боку — дає доступ Росії до моря. Одночасно Д. сусідує на зах. на довгій лінії з укр. етногр. територією (у її вужчих межах УССР) з її поважним відсотком неукр. населення та основним госп.-пром. центром країни. Залежно від вирішення проблеми Д., Україна має на сх. союзника або ворога (див. ще Козацька проблема). [В. Кубійович]

Історія Д. На початках іст. доби Д. входила до складу Хозарського каганату. В 10—11 вв. її півд. частину почали заселювати слов’яни, які просякали вже раніше на дол. Дін. В 965 р. кн. Святослав завоював півн.-зах. частину Хозарії, захопивши фортецю і м. Саркел на Дону. Тут створилося князівство з адміністративним центром в Тмуторокані в гирлі Кубані, торг.-пром. осередком Білою Вежею на Дону і портом Русія у гирлі Дону. Разом з тим починається боротьба руських князів з тюркськими кочовими народами, які весь час посуваються з Азії. В 12 в. тиск половців відтяв Тмутороканське князівство від Київської держави, і більшість слов.-укр. населення повернулася на Русь. Проте значна частина залишилася на Подонні й Приозів’ї. Ті, що залишилися, в умовах безперестанної боротьби з тюрками, стали півкочовими озброєними групами, відомими в 12—13 вв. під назвою «бродників». Цих бродників більшість істориків вважає за попередників козаків, які з’являються в 15—16 вв. на території півд. України, Д. і на півд.-сх. окраїнах Московщини, як військ. люди, що в загонах легкої кінноти несли службу сусіднім володарям. На Д. формується донське козацтво, яке стає на службу моск. князям, згодом царям, становлячи півд. охоронну лінію моск. держави проти турків, татар, черкесів й ін. Донські козаки складалися з автохтонного населення Д. і вільних поселенців з Московщини й України, що походили з різних станів і перев. з соц. причин шукали нового місця поселення.

Як і на Запоріжжі, донські козаки (або донці) утворили власну військ.-суспільну орг-Цію респ. типу, що називалася Всевелике Військо Донське. Верховною владою донських козаків був Великий Військовий Круг, який розв’язував найважливіші справи (війни, миру, заключення союзів, вибір військ. отамана і старшини тощо). Моск. царі спочатку визнавали окрему орг-цію й привілеї донців, за що ці брали участь в цілому ряді воєн по боці Росії, але на протязі всього 17 в. всіляко намагалися обмежити їх автономію. В 1671 р. Всевелике Військо Донське втратило свою незалежність, склавши присягу рос. цареві. Донці часто повставали в 17—18 вв., обороняючи свої вольності (С. Разін, К. Булавин, Є. Пуґачов). Після невдалого повстання К. Булавина 1707—08, яке мало соц. і нац.-визвольний характер, Військо Донське втратило й рештки самоуправи; Петро І скасував виборність військ. отамана, запровадив на Д. централізоване управління, аналогічне до рос. губерній, а згодом введено кріпацтво; коз. старшину Москва почала перетворювати на дворянство й закріплювати за нею селян.

Вільних донських козаків перетворено на військ. стан, що становив важливу частину рос. армії, гол. як кіннота; в пол. 19 в. донці виставляли 80 кінних полків, в яких вони служили з власною зброєю і на власних конях. На війну 1914—18 рос. уряд мобілізував 57 коз. полків.

Після революції 1917 р. на Д. виник автономістичний рух; відновлено традиційну коз. військ. орг-цію і утворено крайовий уряд на чолі з ген. О. Каледіним, який не визнавав сов. влади і оголосив себе найвищою владою. В 1917—20 рр. проходила на території Д. боротьба антибольш. сил з Сов. Росією. В травні 1918, після звільнення Д. від большевиків, прийнято конституцію «Всевеликого Війська Донського». Донська коз. армія стала основною антибольш. силою. В противагу до самостійницького руху коз. низів, провідники донців (військ. отамани П. Краснов І А. Богаєвський, гол. В. Військ. Круга В. Харламов й ін.) діяли на користь відновлення єдності рос. держави. Вони намагалися притягнути до цієї великодерж. рос. політики й кубанців. Добровольча Армія мала в боротьбі з большевиками гол. опору і підтримку в донських коз. частинах і крайовому уряді. Навіть після поразки білого руху Д. була тереном заворушень і протибольш. повстань. Сов. уряд зліквідував автономію донців, позбавив багатьох козаків громадянських прав та обмежив їх у військ. службі (до 1937). На Д., як і на Україні, населення ставило гострий опір колективізації; тут так само було багато жертв під час голоду 1932—33 рр. У війні 1941—45 брали участь деякі сов. кавалерійські формації, називані козаками. Німці також організували з полонених окремі частини донських козаків, які воювали проти СССР. По капітуляції альянти видали СССР 2750 старшин і бл. 15 000 полонених донських козаків. Сов. уряд проводить повну русифікацію та нівелює соц.-культ окремішності і самобутність коз. населення краю, згідно з постановою Всерос. з їзду трудового козацтва в Москві 1920, яка не визнає існування донських козаків: «Козачество отнюдь не является особой народностью или нацией, а составляет неотъемлемую часть русского народа».

На еміграції існує коз. самостійницький рух, що опирається гол. чином на донців (див. Козацька проблема).

Взаємини між Д. й Україною. Завдяки безпосередньому сусідству, подібній орг-ції та часто спільним інтересам, обидві військ.-демократичні коз. держави, від самого початку і аж до 18 в., були близько пов’язані між собою. Взаємини між донськими і запор, козаками виявлялися в письмових зв’язках та через послів, у взаємній допомозі, спільних походах та частих переселеннях донців на Запоріжжя, а ще більше запорожців на Дін. Д. і Запоріжжя, як окремі держави, мали дипломатичні зносини з сусідніми країнами. Ними цікавилася Москва, а особливо її турбували зв’язки коз. держав між собою. Як про це свідчить ряд документів, ці взаємини були добрі. В 1632 р. донесено в Москву, що між донцями і запорожцями укладено угоду про взаємодопомогу. В 1649 і 1650 р. Б. Хмельницький звертався з листами до Війська Донського. В 1668 р. на Д. прислав грамоту гетьман І. Брюховецький. В ній він писав м. ін.: «...не прельщайтеся обманчивим московским жалованьем. Остерегаю вас: как только нас усмирят, станут промышлять об искорении Дона и Запорожя». Такі ж листи писав І. Сірко на Дін. В листі до царя 1685 р. донці заявляють про свій давній союз і приязнь із запорожцями. В одній грамоті Війська Донського, висланій 1707 р. на Запоріжжя, говориться: «Донцы и запорожцы меж себя советовали и души позадавали, чтобы всем вам з нами, войском Донским, быть в соединении и друг за друга радеть единодушно».

Тісні взаємини між Д. і укр. козацтвом виявлялися і в багатьох військ. походах. Запор. загони по 1000—2000 вояків приходили щороку на Дін, особливо весною, а тоді разом з донцями на чайках вирушали в морські походи на Крим і Туреччину. Донське і запор, козацтво відіграло важливу ролю і в походах на Москву на поч. 17 в. та в боротьбі за царський престол; у Лжедимитрія II було 15 000 донців І 30 000 укр. козаків. Обрання на престол Михайла Романова 1613 р. відбулося гол. під тиском козаків. В 1637 р. донці і запорожці взяли тур. фортецю Озів, куди донці перенесли свій військовий стан. В походах Петра І на Приозів’я в 1695—96 рр. донські і запор, козаки приймали значну участь.

Гетьманський уряд змушений був брати участь у придушенні повстання Булавина, якому допомагали запорожці. Але й Мазепа і Орлик покладали повні надії на Дін, плянуючи сх.-евр. коаліцію проти Москви. Однак від поч. 18 в., після невдалої боротьби з Москвою гетьмана І. Мазепи та донського отамана К. Булавина, Москва провадила більш рішучу політику супроти козацтва. Вона робила спроби розкласти його, посилюючи становище старшини, яка запобігала привілеїв царського уряду, а разом з тим використовувала й роздмухувала протиріччя між укр. і донськими козаками. Боротьба запор., слобідських та донських козаків за бахмутські поклади соли закінчилася тим, що Петро І вислав проти Д. своє військо і слобідські коз. полки, які спустошили майже половину донських городків. Після того басейн р. Дінця з солоними варницями був переданий Ізюмському слобідському полкові, а землі по р. Айдару — Острогозькому. В пол. 18 в. проходила боротьба між запорожцями і донцями за Приозівське побережжя і тамошнє рибальство. Під час повстання І. Ґонти та М. Залізняка, Катерина І послала на Правобережну Україну донські коз. полки, які розбили гайдамацьке повстання, а в 1775 р. донські полки з її ж доручення брали участь в руйнуванні Запор. Січі. Таким чином, в наслідок росту Рос. Імперії, а поряд з тим поступової втрати автономії України й Д., Москві вдалося розкласти козацтво, а навіть повернути одних проти других, щоб потім їх взагалі ліквідувати.

Нові взаємини між Україною і Д. починаються щойно по революції 1917 р., коли обидві країни ступили на шлях нац.-держ. самовизначення. Ці взаємини були назагал приязні й добросусідські. В грудні 1917 уряд Укр. Центр. Ради погодився на перехід з фронту коз. полків на Д., де вони зміцнювали протибольш. фронт О. Каледіна. Ця згода і прихильне ставлення України до визвольного руху на Д. призвели м. ін. до ультиматуму Сов. Росії Укр. Центр. Раді і до укр.-рос. війни. До нормальних дипломатичних взаємин між Україною і Д. дійшло в 1918 р., після звільнення обох країн від большевиків. В травні 1918 р. прибув до гетьмана П. Скоропадського надзвичайний посол від отамана Краснова з проханням визнання Укр. Державою самостійности Д. та заключення з нею договорів. 7.8.1918 заключено донсько-укр. договір з обопільним визнанням та визначенням кордонів між Україною і Д.; кордон мав пробігати кол. адміністративною межею між: Катеринославською, Харківською і Воронізькою губ., з укр. боку, та Областю Війська Донського, з донського боку, при чому на сх. від Маріюполя залишалася за Україною певна смуга території, потрібна для адміністративно-госп. єдности міста. Таким чином, зах. частина Д., разом з частиною Донбасу, заселена в більшості українцями, залишилася і далі на території Д. Претенсії донців до Старобільського пов. і м. Луганського не були вдоволені. Укр. меншості на Д. визнано нац.-культ. права. Між Україною і Д. заключено ряд ін. договорів: про перевіз пасажирів, вугілля і вантажу по зал. Укр. Держави і Війська Донського (5.9.1918), про передачу рухомого складу залізниць (7.9.1918) та про утворення спільної Донсько-Укр. Комісії з осідком у Харкові, яка мала реґулювати госп. життя усього Донецького басейну (18.9.1918). Між Україною і Д розпочався товарообмін і транспортний рух. Укр. уряд передав донцям за гроші і в кредит амуніцію і запаси зброї. Дипломатичним представником України на Д. був спочатку М. Славинський, а згодом ген. К. Середин; послом Д. в Києві був ген. А. Черячукин з титулом «отамана зимової станиці» За Директорії взаємини міді Україною і Д. послабли; лише в лютому 1919 зроблено спільний демарш України, Дону, Кубані і Білорусі у альянтського командування в Одесі в справі допомоги. Шляхи обох сусідніх країн і їх урядів 1919—20 рр. розійшлися; Україна намагалася сама відстоювати свою незалежність, а Д. стала опорою білого рос. руху. [М. Міллер, В. Маркусь]

Укр. колонізація на Д. розпочалася в 16 в., ще до того, як на нижній Дін прийшли донські козаки з верхнього Дону. Про це свідчить назва донської столиці — Черкаськ, себто Черкаський город, збудований, за переказом, укр. поселенцями, що мали тут свою рибальську оселю. В грамоті поль. короля С. Баторія згадується, що запорожці мали зимовники на Д. ще на поч. 16 в. Немало запорожців залишалось на Д. з-поміж тих, що на протязі 17 в. приходили на Дін. В 1621 р. моск. посол на Дону сповіщав до Москви, що запорожці приходять на Д. групами й поодинці на стале перебування. Згодом і укр. селянство переїздило на чорноземні степи Д., які донці майже не обробляли. В 17—18 вв. в донський Військ. Круг допускалися з правом голосу також і «приписанные станищные малороссияне». Це переселення турбувало Москву, і вона намагалася його припинити. В 1736 і 1740 р. на Дін вислано накази про заборону жити в коз. городках «малоросіянам». В 1763 р. наказано переписати всіх «черкасів» на Д. Вони виявилися в 232 місцях; одні з них були приписані до станиць і незабаром ставали козаками, а інші з пол. 18 в. приписані до панів. За ревізією 1782 р., за панами рахувалося 26 579 селян, з чого 96% українців; в той же час за станицями було 7456 укр. дворів. За переписом 1811 р., за донськими панами було вже 76 856 селян. Основна маса «станичних малоросіян» була переписана в козаки. З них зформовано 4 задонські станиці; з 2 коз. полків, що складалися з кол. «станичних малоросіян», зформовано одну станицю. Деякі станиці «донецьких козаків» укр. походження також приєднано до Війська Донського.

1816 видано новий царський наказ, який забороняв донським панам виводити на Д. селян з України. По 1861 р. процес переселення укр. селян на Д. значно посилився, коли тут почали скуповувати землі від панів «Крестьянский банк» і різні сел. товариства. Українці займалися майже виключно хліборобством, а в приморських оселях і рибальством. В наслідок цієї колонізації число т. зв. «іногородних», а в тому ч. й українців на Д. значно збільшилося (про кількість українців на Д. див. у розділі Н а ц. відносини Д.).

Укр. культура на Д. Укр. впливи на Д. проявлялися гол. у 18—19 вв. Гол. носієм укр. культури була Церква з її осередком — Києво-Печерською Лаврою. Укр. впливи помітні в церк. будівництві; в стилі укр. бароко збудовані Військ. Вознесенський собор в Старочеркаській станиці (1708), Єфремовський монастир (1737), кам’яна церква в станиці Аксайській, дерев’яна в слободі Покровській, церква в Ростові (св. Димитрія), в Таганрозі (Троїцька та Микільська) й ін. Так само будинки донської старшини будувалися в укр. стилі; в 19 в. було в Старочеркаському таких кам’яниць понад 30 (збереглася досі лише одна — Жученкових). Богослужбові книги, іконостаси, церк. вбрання і приладдя на Д. в цю добу походили з України або виготовлялися за укр. зразками. З пол. 19 в. посилилась русифікація церкви на Д., і тоді київські книги та речі церк. вжитку замінювалися московськими.

Військ. отамани і старшини в 17—18 вв. були тісно пов’язані з Києвом, приїжджали сюди на прощу і робили великі пожертви на Лавру, напр., отаман С. Єфремов пожертвував велике панікадило; тому в соборі висів його портрет, а ченці склали панегірик на його честь.

Українці, що поселялися на Д., приносили з собою і матеріальну культуру: хати з хатнім улаштуванням, с.-г. приладдя, госп. будівлі, тини, колодязі з журавлями, ставки з греблями тощо. До поч. 20 в. українці на Д. носили нар. вбрання. Вплив матеріальної культури підтримувався також ярмарками. Керамічні вироби, плахти, декоративні тканини, рушники йшли сюди майже виключно з України. Так само затрималися довго укр. мова, пісні, звичаї, назагал увесь побут.

Вся та культура укр. поселенців в значній мірі відбилася й на культурі донських козаків. Житлові будинки по станицях і досі називаються «куренями». Коз. чоловіче вбрання, особливо старшинське, до кін. 18 в. було цілком укр., а також ознаки влади (бунчук, булава) і військ. чини (отаман, військ. старшина, осавул, сотник, хорунжий). Значно помітний укр. вплив і на мові козаків. Найбільш своєрідна із донських говірок — нижньо-донська склалася на укр. субстраті з впливом тат.-ногайської мови. Поза тим багато українізмів вживається на всій Д.

Укр. нац. рух на Д. Осередком укр. руху були найбільш заселені українцями округи — Таганрізька і Донецька. В 1905 р. на Д. почалися сел. заворушення. Зформований був знаменитий на ті часи «Крестьянский союз», а в його орг-ції і праці видатну ролю відіграли три брати Мазуренки — українці. До союзу приєдналося з Д. бл. 200 000 укр. селян. Мазуренки проводили збори по більших селах і округах, на яких виносилися різні ухвали госп., соц. і політ. характеру, м. ін. також домагання свободи «говорити, писати та читати в рідній мові — для нас малоруській». На запланований всеукр. з’їзд селян в 1905 р. мали бути вислані також делеґати від Д., яку організатори зарахували до 6 областей, де українці живуть у меншості. На цей з’їзд мали вислати делеґатів ті волості, які «схочуть пристати до України». З’їзд не відбувся, бо гол. його організаторів заарештовано.

В Таганрозі 1905 р. зорганізувалася укр. громада, а при ній театральний гурток, який проіснував до 1915, ставлячи низку укр. вистав.

Під час революції знайшлося кілька укр. патріотів, здебільша з-поміж учителів, які їздили по селах і виступали на зборах з укр. пропагандою. В 1918 р. мін-во закордонних справ Укр. Держави субсидіювало укр. орг-ції і в-ва на Д. Після встановлення сов. влади на Д. в 1920-их рр. провадилася часткова українізація, насамперед по лінії нар. освіти. В Таганрозі при відділі нар. освіти та при союзі шкільних робітників були укр. інструктори. В окрузі діяли також укр. інструктори в кооперації. В пол. 1930-их рр. українізацію на Д. припинено. Великою перешкодою в розвитку нац. свідомості серед укр. населення Д. була майже повна відсутність укр. інтелігенції місц. походження. Нині українці Д., як і скрізь в РСФСР, позбавлені мінімальної культ. опіки рідною мовою; процес русифікації, особливо в містах, поглиблюється.

Література: Сухоруков В. Историческое описание земли войска Донского. І—II. Новочеркаськ 1867—72; Донские дела, І—V тт. П. 1898—1912; Сватиков С. Россия и Дон. Прага 1924; Гермайзе О. Україна та Дін в 17 в. Записки Київ. Ін-ту Нар. Освіти. III. К. 1928; Дорошенко Д. Історія України, П. Ужгород 1930, 2 вид. Нью-Йорк 1955; Трагедия козачества, І—ПІ, Прага-Париж 1933—36; Simoleit S. Die Donkosaken und ihr Land. Кенігсберг 1930; Кубійович В. Географія укр. і сумежних земель. Л. 1938; Волотенко О. Козацтво і Україна. Торонто 1950; Міллер М. Третій центр Руси Танія в світлі археологічних матеріалів. 36. УВАН І. Нью-Йорк 1952. [М. Міллер]