Завдяки цій діяльності Д. став однією з перших жертв хвилі репресій проти укр. руху, що знайшла завершення в Емському указі 1876; за особистим наказом Олександра II Д. 1875 був звільнений з Київ. Ун-ту. Тоді Д. в порозумінні з Громадою виїхав за кордон і оселився 1876 в Женеві, де почав видавати зб. лГромада╗ (5 тт., 1878Ч1882), перший модерний укр. політ. журнал, та брошури укр., рос. і зах.-евр. мовами; ці останні мали на меті інформувати евр. громадськість про укр. проблему. Найближчими співробітниками Д. були С. Подолинський та М. Павлик, що деякий час жили з ним у Женеві, а також Ф. Вовк та Я. Шульгин. лЖеневський гурток╗ Д. вважається першим зародком укр. соц. руху. Д. відігравав видатну ролю і серед рос. рев. еміґрації (1881Ч83 ред. лВольное Слово╗), бувши речником течії ворожої до тероризму.

З 1886 р. наступив розрив між Д. та Старою Громадою, що відмовилася від дальшого фінансування його діяльності, побоюючися в умовах реакційного режиму Олександра III, що активна політ. боротьба Д. може викликати дальші протиукр. репресії. А крім того, позиція Д., що за кордоном еволюціонував уліво, здавалася надто радикальною для більшости чл. Громади. Одночасно з цим послідовники та кореспонденти Д. у Галичині (І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик) не лише зазнавали переслідувань від австро-поль. влади, але й терпіли від неприхильності власного консервативного суспільства, наляканого появою соц.-радикальної течії. В цьому поступовому наростанні ізоляції Д. дедалі відмежовувався й від рос. рев. світу, викриваючи шовіністично-великодержавні та диктаторсько-макіявеллістичні нахили цього середовища. В обставинах матеріальних труднощів, що постали наслідком цього, Д. 1889 прийняв запрошення на проф. новозаснованої Вищої Школи (пізніше ун-ту) в Софії (Болгарія). Повернувшися до пед. праці, він ще пережив піднесення радикального руху в Галичині, що 1890 оформився в Русько-Укр. Радикальну Партію, ідейним керівником якої він фактично був шляхом інтенсивного листування та співробітництва в радикальних органах (лНарод╗ тощо). Помер Д. у Софії.

Як політ. мислитель, Д. завжди підкреслював генетичний звТязок своїх концепцій з ідеями укр. декабристів (Т-во ОбТєднаних СловТян) та кирило-методіївців, що з ними єднав Д. демократизм і федералізм. Свій особистий вклад Д. бачив передусім у рішучому повТязанні укр. визвольної програми з сучасними зах. дем.-ліберальними та соціялістичними рухами, не нехтуючи при тому з укр. традицій (напр., із спадщини свободолюбної козаччини) тим, що згідне з духом евр. проґресу.

Під впливом Прудона та крайніх представників англ. лібералізму Д. бачив свій кінцевий ідеал у теоретичній концепції анархії (лбезначальство╗), тобто у добровільній асоціяції гармонійно розвинених осіб, з обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті. Шлях до цього ідеалу Ч федералізм, із питомою для нього децентралізацією та самоуправою громад і областей. Звідси неґативне ставлення Д. до централістичного республіканства лякобінського╗ типу та його яскраві симпатії до устрою Швайцарії, Англії, ЗДА. Д. завжди обстоював примат політ. свободи над клясовими та екон. інтересами і примат універсальних культ. цінностей (що їх він, згідно з духом позитивістичної філософії, бачив втіленими передусім у досягненнях модерної наук. думки) над нац. виключністю. Національного одначе Д. не відкидав, уважаючи його за конечний елемент уселюдської синтези, та поєднував його з універсальним у формулі: лКосмополітизм в ідеях та цілях, національність у ґрунті та формах╗. Д. обстоював відокремлення церкви від держави та секуляризацію укр. гром. і культ. життя.

На думку Д., українці багато втратили, не зберігши своєї іст. державности. Не заперечуючи права укр. народу на самостійність, але не вірячи у практичну здійснимість сепаратизму для України в ті часи, він радив боротися за демократизацію та федералізацію існуючих держав, Росії та Австро-Угорщини, так щоб українство могло в них вільно розвиватися. Ця боротьба вимагала тісного союзу з проґресивними силами всіх ін. народів Сх. Европи, не виключаючи й росіян, одначе при умові обовТязкового збереження орг. незалежности укр. руху. Д. критикував як аполіт. культурництво старих лукраїнофілів╗, так і участь укр. революціонерів у рос. орг-ціях. Програма Д. яскраво всеукр., вона охоплювала всі укр. землі від Кубані до Закарпаття. Як учений, Д. показував етнічну гомогенність укр. народу на всіх землях його поселення. Як політик, він ставив собі за ціль не так обТєднання всіх українців в одній державі, як радше поділ ролей і систематичну взаємодопомогу між рос. і австр. Україною. Аж до часу повалення рос. самодержавства, на думку Д., гол. центр укр. нац. руху повинен бути в Галичині. Але щоб бути спроможною виконати цю функцію, Галичина мусіла б насамперед, при духовій підтримці наддніпрянців, позбутися своєї провінційної обмежености.

Розглядаючи укр. справу на широкому міжнар. тлі, Д. часто у своїх писаннях торкався Сх. Европи в цілому та багато уваги присвячував рос., поль. і балканським питанням. Гол. перешкоди для здорового розвитку Сх. Европи Д. бачив у поль. лістор.╗ патріотизмі, що не вдоволявся поль. етнічною територією, але підіймав претенсії на кордони до 1772 р., в нім. імперіялістичному лнатиску на Схід╗ та в централістично-нівелізаторських, деспотичних та експансіоністичних традиціях рос. державности. У звТязку з питанням про нац. меншини на Україні Д. намічав шлях до нормалізації укр.-жид. стосунків у визнанні жид. нац.-культ. автономії та в закріпленні соц. солідарности працюючих жидів з укр. оточенням.

Основні зацікавлення Д. лежали в царинах міжнар. конституційної та культ. політики. Зате він не мав докладно розробленої екон. програми, хоч завжди називав себе соціялістом (лгромадівцем╗). Його розуміння соціялізму насамперед етичне: соц. справедливість як моральний імператив, без вирішення питання про перевагу індивідуальних чи колективних форм госп. орг-ції. Крім того Д. був переконаний, що при лплебейській╗ структурі укр. нації боротьба за нац. визволення невідТємна від боротьби за соц. визволення. Д. відкидав марксизм як помилковий у теорії та невідповідний до укр. практичних потреб.

Найголовніші з політ. праць Д.: лПереднє слово до СГромадиТ╗ (1878), лШевченко, українофіли і соціялізм╗ (1879), лПропащий час Ч українці під Московським царством, 1654Ч1876╗ (бл. 1880), лИсторическая Польша и великорусская демократия╗ (1883), лВольный союз Ч вільна спілка╗ (1884), лЛиберализм и земство в России╗ (1889), лЧудацькі думки про укр. нац. справу╗ (1891), лЛисти на Наддніпрянську Україну╗ (1893). Політ. статті та брошури Д. рос. мовою зібрав Б. Кістяковський (2 т., Париж, 1905Ч06 Ч статті еміграційного періоду; М. 1908 Ч статті доеміґраційні). Окремі політ. писання Д. укр. мовою передруковувалися не раз (напр., лВибрані твори╗, ред. П. Богацький, ПрагаЧНьюЙорк 1937), але зібраного вид. досі не було. Д. залишив простору лАвтобіографічну замітку╗ (1883) та лДобавлення╗ до неї (1889). Перлиною укр. мемуаристики є його лАвстро-руські споминя, 1867Ч77╗ (Л. 1889Ч92), присвячені початкам його стосунків з Галичиною. Крім того, цінним джерелом нр лише для життєпису Д., а й для іст. України другої пол. 19 в. є листування Д. з І. Франком (2 тт.), М. Павликом (6 тт.), М. Бучинським, Б. Навроцьким, Т. Окуневським, Н. Кобринською (по 1 т.) та з київ. Старою Громадою (вид. Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві, 1937). Для історії рос. політ. думки першорядне значення мають підготовані Д. та забезпечені його коментарями лПисьма К. Д. Кавелина и И. С. Тургенева к А. И. Герцену╗ (1892) та лПисьма М. А. Бакунина к А. И. Герцену и Н. П. Огареву╗ (1896, посмертне вид.).

Свою наук. діяльність Д. почав від праць над античною історією (лВопрос об историческом значении Римской империи и Тацит╗, 1869), але згодом цілком перейшов до слов., зокрема укр., етнографії та фолкльористики. Як літ. критик і етнограф, Д. був найвизначнішим на Україні представником іст.-порівняльної методи і дав цінні дослідження укр. усної словесности. Гол. праці в цій ділянці: лИсторические песни малорусского народа╗, разом з В. Антоновичем, ІЧII (1874Ч75), лМалорусские народныя предания и рассказы╗ (1876), лНові укр. пісні про гром. справи╗ (1881), лПоліт. пісні укр. народу 18Ч19 ст.╗, ІЧП (1883Ч85). 36. творів у цій ділянці: лРозвідки М. Драгоманова про укр. народну словесність і письменство╗, 4 тт. (1889Ч1907, вид. НТШ у Львові). Д. використовував фолкльорний матеріал як джерело дослідження історії гром. Ідей на Україні, що й відбилося на його політ. світогляді. Багато етногр. праць Д. опубліковано чужими мовами.

Вплив Д. був найсильніший у Галичині, не тільки серед радикалів, але й серед молодших народовців. На Наддніпрянщині його вплив був послаблений конфліктом із Старою Громадою, а пізніше наростанням марксистських симпатій. Проте продовжували діяти прихильники Д. (М. Ковалевський, Я. Шульгин, В. Мальований, з молодших Є. Чикаленко), що подекуди утворювали окремі лдрагоманівські гуртки╗. Після революції 1905 р. під впливом ідей Д. стояла Укр. Радикально-Дем. Партія (пізніші соціялісти-федералісти), а згодом і укр. соціялісти-революціонери. Відгомін вчення Д. незаперечний у багатьох ситуаціях укр. революції 1917Ч20, напр., у федералістичних тенденціях Центр. Ради, у спробах організування обТєднаного фронту народів кол. Росії (Конґрес Національностей у Києві 1917), у трактуванні проблеми нац. меншин тощо. У міжвоєнну добу позначилася на Зах. Укр. Землях, гол. в наслідок негативного ставлення до Д. укр. націоналістичного руху, різка реакція проти його ідейного авторитету. В УССР, згідно з визначеннями Леніна, Д. засуджують як лдрібнобуржуазного ліберала╗ та лнаціоналіста╗, і вивчення його спадщини там заборонене; інколи лише згадують Д. як етнографа та літ. критика.

Література: Павлик М. Михайло Петрович Драгоманов... Л. 1896; Кримский А. М. Драгоманов. Этнографическое обозрение, 4. 1895; Передмови Кістяковського В. до паризького (1905Ч06) та московського (1908) видань творів Д.; Грушевський М. Драгоманов і Женевський соціялістичний гурток. Відень 1922; Грушевський М. 50 літ лИсторических песен малорусского народа╗ Антоновича і Драгоманова. Україна, 1Ч2, К. 1924; лУкраїна╗ (ч. присвячене Д.), 2ЧЗ, К. 1926; Возняк М. До історії місії Драгоманова. Україна, 1Ч2, К. 1929; Заславский Д. М.П. Драгоманов, Критико-биографический очерк. К. 1924 (2 вид. 1934 спотворене цензурою); Арнаудов А. Михаил Драгоманов, живот, идеи, значение за 6ългарския фолклор. Годишник на Софийския Университет, Ист.-филол. фак., XXIX., Софія 1933; Doroshenko D. M. Drahomanov and the Ukrainian National Movement, Slavonic Review, London, April 1938; Rudnytsky I. L. Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S., II, 1 (3), Нью-Йорк 1952. [І. Лисяк-Рудницький]