В правос. та кат. Церквах на Україні Д. поділяється на нижче (диякон, священик) та вище � ієрархія (єпископат), а також на Д. світське (біле) та монаше (чорне). Світське Д. живе в �світі�, серед суспільства і виконує духовні функції між народом в рел. громадах. Монаше Д. живе по монастирях, відрікаючись від світу, і посвячується молитві (контемплятивні чини) або молитві та ділам христ. милосердя (школи, притулки, лікарні тощо); тільки винятково управляє парохіями. Укр. світське Д., правос. і кат., згідно з канонами сх. Церкви, має право одруження, чого не має лат. Д. з 4 в.; з цього походять особливості соц. і гром. становища укр. Д. і його тісніші зв�язки з громадянством. Після 1920 р. в Галичині впроваджено целібат в станиславівській і перемиській єпархіях; тепер на еміграції кандидати на укр. кат. священиків також зобов�язані до целібату. Укр. Д. традиційно носить окрему чорну одіж (ряса, підрясник, реверенда); правос. духовні особи здебільша відпускають також довге волосся і бороду, хоч цей давній звичай іноді приймають і кат. священики.

По охрищенні України перші кадри Д. прийшли з грец. чорноморських колоній та з Болгарії, а вищі духовні особи перев. з Греції. Становище Д. на Україні укладалося за зразками візант. Церкви, але тільки формально. Так само, як у Візантії, укр. Д. мало право одруження, отже було тісно зв�язане з громадянством. Але на Україні не було ні візант. залежности Д. від держ. влади (цезарепапізм), ні протилежної крайности � залежности світської влади від духовної (папоцезаризм), як іноді бувало на Заході.

Правне становище Д. в княжій Україні базувалося на самоуправі Церкви. Д. становило суспільну групу з власним судом, якому підлягали не тільки священики, але також групи населення, зв�язані з Церквою (диякони, дяки, паламарі, проскурниці й ін.), т. зв. церковні люди (див. Церковні суди). Маєтки Церкви були звільнені від держ. тягарів. Церква, принаймні в перші століття християнства, і нижче парафіяльне Д. діставали десятину. Іноді вищі духовні особи, з огляду на свою освіту, мали вплив і на держ. справи: в княжих радах засідали єпископи і митрополит, який деколи керував вічем.

Особливою рисою Д. Київської Руси-України був його патріотизм, що проявлявся в літ. творах й ін. виступах Д. Митр. Іларіон в своєму творі �Слово о законі і благодаті� з гордістю говорить про свою батьківщину як одну із найславніших у світі. Данило Паломник на Гробі Господнім в Єрусалимі запалив лямпадку за князів і рідну землю. В літописах, написаних здебільша духовними, червоною ниткою тягнеться журба за �Землю Руську� та осторога проти крамольників, �губителів Руської Землі�. Д. в княжій Україні було майже єдиним носієм освіти, так само як в тогочасній Зах. Европі. Духовні закладали школи та бібліотеки. В ділянці освіти перед вело монаше Д., зокрема Києво-Печерської Лаври.

Під тат. владою становище Д. принципово не змінилося, бо татари ставилися досить толерантно до релігії. Єдиним обмеженням з боку татар для укр. Д. був наказ припинити всякі зв�язки із Заходом. Однак провідна роля Д. змінилася з ін. причин: Київ з його Печерським монастирем й ін. осередки духовного та культ. життя України були великою мірою зруйновані, через що Д. не одержувало належної освіти, а з тим знизився і його вплив на укр. маси. Перенесення осідку київської митрополії на Московщину вплинуло так само на послаблення ролі укр. Д. в усьому суспільному житті. Це стало помітним і в Гал.-Волинській Державі. Тут література й освіта не стали вже виключною монополією Д., як було раніше.

Становище укр. Д. значно погіршилося з приходом поль.-лит. панування, спочатку на землях під Польщею, пізніше в Лит.-Руській державі. Під Польщею, зокрема в Галичині, укр. Д. стало станом тільки толерованим, бо всі привілеї духовного стану посідало лише римо-кат. Д., репрезентуючи на укр. землях інтереси чужої держ. влади. Укр. Д. було примушене шукати опіки й допомоги власного громадянства � існуючої ще шляхти, міщанства і селянства, а тим самим втрачати ту незалежність, яку воно мало в княжу добу; воно становиться залежним від своєї шляхти (право патронату), міщанства (братства). Залежність від своїх ставала для Д. тяжкою, а вже нестерпною була залежність від чужих � католиків, зокрема, коли маєтки укр. шляхти стали переходити до Рук поляків, а починаючи з 16 в., зростала домініяльна влада панів (здебільша поляків) над селянами і над їх духовними. Теоретично і під чужим пануванням укр. Д. зберігало право власного суду та деякі ін. привілеї, але в практиці вони були обмежені, а згодом зведені нанівець. До вищих духовних стали застосовувати зах. право патронату, себто право короля призначувати кандидатів на єпископські престоли та архимандрії, звичайно при фактичному впливові місц. магната, при чому про особисту моральну вартість духовного мало дбали. Ці несприятливі політ. обставини, а також занепад того джерела культури, яким була для правою. України Візантія, призвели до катастрофічного занепаду освіти серед самого Д.

Берестейська церк. унія з Римом 1596 р. формально поліпшувала становище уніятського Д., хоч фактично ні ієрархія, ні рядове уніятське Д. ніколи до упадку Речі Посполитої не мали рівних прав з латино-польським. Його освіта піднеслася значно в наслідок студій в зах. кат. високих школах та власних колегіях, засновуваних василіянами на взірець єзуїтських шкіл. Уніятські митр. і єп., почавши від І. Потія до поділу Польщі, боролись за свої права, обіцяні поль. королями, але не визнані (місця в сенаті нарівні з лат. єп.); щойно конституція 1791 р. визнала це право митрополитові.

В Правос. Церкві помітне теж піднесення освіти, до чого спричинилися правос. школи в Острозі, у Львові (братська) і в Києві � школа Богоявленського братства, а згодом Могилянська Колегія, пізніше Академія. Значення правос. Д. піднеслося в коз. державі, де воно користалося опікою держ. влади. Тут правос. Д. відновило цілком свої привілеї духовного стану, напр., право автономного церк. суду; монастирські та церк. землі, як і маєтки Д., були звільнені від військ. зобов�язань та від тягарів праці, що тяжіли на коз. і сел. ґрунтах (посполитих). Помітним явищем життя Д. в коз. державі була заг. виборність осіб білого Д. на нижчі духовні посади, які найчастіще переходили з батька на сина або зятя. Низка збережених умов між свящ. і парафіянами свідчать про певну залежність духовних від церк. громад. Укр. Д. за коз. доби не було замкненою клясою: припливали до нього члени коз. старшини і рядового козацтва, міського та посполитого населення, хоч традиція тяглости духовних родин зберігалася. Д. шляхетського й старшинського походження зберігало свої маєтності й вільно ними диспонувало. Д. в коз. державі 17�18 вв. мало важливе значення в політ. і культ. житті нації. Серед Д. була й кол. ген. старшина (Р. Ракушка, М. Вуяхевич) і діти старшини. Перехід Укр. Правос. Церкви під владу моск. патріярхату (1686) дещо послабив значення і ролю укр. Д. Починаючи з другої пол. 18 в., відбувалося зрівняння правного становища укр. Д. з рос., яке було значно нижче, ніж на гетьманській Україні: обставлення білого Д. різними податками, зменшення компетенцій духовних судів, усунення принципу виборности священика громадою, більша його залежність від коз. старшини тощо. Одночасно рос. уряд і Синод рос. Церкви проводили русифікацію укр. Д., але вона захопила більшою мірою вище, ніж нижче Д.; останнє в перев. більшості залишилося ще в 19 в. укр. і нац. свідомим.

Укр. кат. Д. під Польщею постійно мусіло вести боротьбу з лат. Д., яке намагалося поставити його нижче. Лише за допомогою Риму визволилося вище укр.-кат. Д. з-під права патронату держави і маґнатів; призначення ієрархії перейшло до рук Риму. Митрополитами та єпископами ставали звичайно василіянські ченці, переорганізовані митр. Рутським 1617 (див. Василіяни). Василіяни та вище укр.-кат. Д., виховані в Римі або ін. кат. ун-тах і колегіях, діставали тоді найкращу богословську освіту, але одночасно зазнавали вони чимраз більшої полонізації. Багато неукр. (білор., лит., поль.) елементу потрапляло до його рядів. Численні василіянські колегії мали насамперед поль. характер; в них вчилося багато дітей місц. поль. або сполонізованої шляхти. Зростання поль. впливів в чернецтві та ієрархії Укр. Кат. Церкви вплинуло на поглиблення різниці між нижчим (білим) і вищим та монашим Д. Перше було духом укр. та демократичне, друге спольщене й аристократичне. Це було поважним недоліком укр. кат. Д. і причиною слабості Укр. Кат. Церкви під час переслідувань Росією по упадку Польщі (1772�1839).

В австро-угор. державі, в якій опинилася Галичина, Буковина і Закарпаття, укр. кат. Д. (і правос. на Буковині) було зрівняне в правах із латинським, а уряд подбав про піднесення його освіти. Вже в сер. 19 в. укр. Д. освітою дорівнювало латинському і стало відігравати провідну ролю в житті зах. українців. Відновлена (1808) Гал. митрополія стала провідним чинником укр. нац. життя. Львівська духовна семінарія і Львівський Ун-т готували укр. вищу інтелігенцію, спершу здебільша духовну, а потім і світську. Подібну ролю відігравала і ужгородська єпископія на Закарпатті аж до 1867 р., себто до австро-угор. угоди, що стала початком загального угорщення укр. Д., як також його відчуження від нар. мас. Через Відень до Галичини дістаються поступові зах. впливи, і укр. Д. незабаром модернізувалося й демократизувалося та стало провідником не тільки церк., але культ.-осв., гром. і навіть політ. життя. В другій пол. 19 в. в Галичині перевага Д. як єдиної укр. інтеліґенції (поль. іронія про укр. суспільство � �поп і хлоп�) слабне, бо ростуть ряди світської інтелігенції, але також здебільша з священичих родин або сіль. молоді, заохоченої до вищої школи місц. священиками. Це створило особливо тісний зв�язок між зах.-укр. Д. та масами народу. Укр. ієрарх � це �князь� укр. Церкви; укр. свящ. � це природний провідник села (�Панські жарти� І. Франка); приходство � природний культ. осередок укр. села. З рядів укр. кат. Д. вийшло багато політ. діячів, напр., посли до гал. сойму і австро-угор. парляменту � С. Качала, І. Озаркевич, Т. Войнаровський, С. Онишкевич, О. Стефанович, до поль. сойму � Л. Куницький, до сенату � Р. Лободич, чл. чехослов. парляменту і згодом гол. уряду Карп. України � А. Волошин й ін. В Галичині священики мали останнім часом свої станові орг-ції: Т-во св. Андрея у Львові та Т-во безженних священиків у Станиславові.

Під Росією становище укр. Д. в 19 в. чимало змінилося. Вище Д., а також провід монастирів із їх �штатами� стають майже цілком рос., а тому чужими укр. масам. Лід їх владою і нижче Д. поволі підпадало під русифікаційні впливи, хоч численні типи рідного духовника-провідника укр. села (�Старосвітські батюшки та матушки� І. Нечуя-Левицького) не переводилися до самої революції. Велике ч. діячів укр. нац. відродження походило з родин нижчого правос. Д. Дехто з укр. правос. священиків був обраний до Держ. Думи: А. Гриневич, В Солуха, К. Волков, О. Трегубов й ін.

Сов. режим на Україні, як і в усьому СССР, поставив Д. в скрутне і в багатьох відношеннях безправне становище. Не тільки позбавлено Д. всіх маєтків, і держ. дотацій та обтяжено його високими податками, але також відібрано основні громадянські права (право голосу � �лишенці�; діти Д. не мали права на вищу освіту й держ. службу), а рел. навчання було заборонено. Влада розпочала також особисті переслідування Д., насамперед ієрархії. На поч. 30-их рр. фізично знищено більшість Д., зокрема нац. активну його частину, насамперед членів УАПЦ. Терор змусив багатьох із Д. виходити з свого стану, або маскуватися. Часткова зміна рел. політики в СССР після другої світової війни залишила і далі Д. УАПЦ, так само як і Укр. Кат. Церкви, поза законом; леґально існувати може тільки Рос. Правос. Церква й деякі ін. віровизнання.

В період між двома світовими війнами поль. влада на Зах. Укр. Землях під Польщею ставилася неприхильно до укр. Д., як правос., так і кат. Багато священиків зазнало переслідування з боку поль. органів. Становище укр.-кат. Д., бережене постановами конкордату з Ватиканом, було дещо вигідніше.

На еміґрації укр. Д. підлягає законам і користується з прав і привілеїв Д. даної країни. Воно, як і Церква в цілому, відограе видатну ролю в усьому житті українців поза межами батьківщини.

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, тт. І, Ш, V. Л. 1898�1905; Лотоцький О. Суспільне становище білого духовенства на Україні і Росії в 18 в. ЗНТШ, т. XXI. Л. 1898; Голубинский Е. История Русской Церкви, І�II. М. 1900�01; Титов Ф. Православная Церковь в Польско-Литовском Государстве в 17�18 вв. К. 1905; Беднов В. Православная Церковь в Польше и Литве. Катеринослав 1903; Грушевський М. Культ.-нац. рух на Україні 16�17 вв. К. 1912; Липинський В. Церква в іст. України. Філядельфія 1925; Чубатий М. Правне становище Церкви в коз. державі 17�18 вв. Богословія, І�II. Л. 1925; Сліпий Й. Історія Гр.-Кат. Духовної Семінарії у Львові. Праці Греко-Кат. Богословської Академії, І�ПІ. Л. 1934; Chodyniecki K. Ko�ci� Prawos�awny a Rzeczpospolita Polska 1370�1632. В. 1934; Лужницький Г. Укр. Церква між: Сходом і Заходом. Філядельфія 1954; Власовський І. Нарис історії Укр. Правос. Церкви, І�II. Нью-Йорк 1955�56. [М. Чубатий]