В княжій Русі-Україні зовн. зв�язки належали виключно до компетенції князя; окрема зовн. служба та дипломатичний персонал не існували. Для контакту з чужоземними володарями князі користувалися купцями і духовними особами. Для важливих справ висилали спеціяльні посольства на двори чужих володарів; іноді їх очолювали самі князі. Такі ж посольства від чужих володарів приймалися у великокняжому місті Києві або в столиці гал.-волинських князів. Міжнар. договори та союзи часто закріплювалися династичними зв�язками (Володимир В., Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Романович й ін.); роля посвоячених осіб в тодішніх міжнар. взаєминах була значною.

Літопис подає кілька прізвищ осіб, які виконували різні доручення у зовн. взаєминах князів, напр., за Володимира В. і Ярослава Мудрого � боярин Добриня і його син Костянтин Путята, воєвода Вишата, боярин Іван Творилович й ін. На київському дворі, довше чи коротше, перебували різні закордонні посли. Найвидатніші між: ними були: єп. Адальберт (961�62), Райнберн, Бруно з Кверфурту (1007), посли франц. короля Генріха І � Ґотьє з Мо і Роже з Шальону (1049), папський леґат Пляно де Карпіні (1246), посол франц. короля Людовика IX Вільям Рубруквіс (1252) й ін. Особливо жваві взаємини утримувались за княжої доби з візант. двором, з Болгарією, Угорщиною, рим.-нім. цісарством, Польщею і Мазовією, Францією і папами. Посли за середньовіччя, в тому числі й на Україні, користувалися значними привілеями, їм і їх супроводові належала спеціяльна честь; був розроблений складний ритуал приймання послів, їх особа і майно вважалися недоторканими.

Запоріжжя, ставши фактором міжнар. взаємин на Сході Европи в 16�17 вв., також підтримувало зв�язки з чужоземними урядами. Сюди приїжджали посольства заінтересованих країн, гол. з метою включення Запор. війська як союзника до протитурецьких коаліцій.

Ширшу дипломатичну діяльність провадила гетьманська держава за Богдана Хмельницького. Хоч вона провадилася від імени гетьмана і сам Хмельницький брав активну участь у формуванні зовн. політики, безпосереднє керування зовн. справами належало ген. писареві. В Чигирині перебували часто чужоземні делегації, а укр. їздили до чужих столиць. В посольствах гетьмана брали участь такі видатні діячі: його син Тиміш, полковники І. Богун, П. Тетеря, Г. Лісницький, А. Жданович, Д. Братковськиіі, Ф. Джалалій, київський воєвода А. Кисіль й ін. З пізніших коз. діячів займалися дипломатичною діяльністю Ю. Немирич, І. Ковалевський, І. Мазепа, як ген. писар при гетьмані П. Дорошенкові, П. Орлик, А. Войнаровський, І. Мартинович й ін. Всі ці особи належали загалом до світської шляхти або коз. старшини.

Ряд чужих послів, що перебували на Україні, залишили цікаві описи тогочасного побуту, життя й оточення укр. гетьманів (Е. Ляссота, Ґ. Веллінґ, Ж. Балюз й ін.). [І. Витанович]

У розбудові мережі дипломатичних представництв відродженої укр. держави з 1918 можна відокремити кілька етапів.

Перший респ. уряд (Центр. Ради) увійшов у взаємини з державами Антанти, приймаючи в грудні 1917 представників Англії, Франції та Румунії; перший носив титул �репрезентанта Великобрітанії�, а другий � �комісара Франц. Республіки�. Уряд УНР вислав окрему делегацію на мирові переговори до Берестя; згідно з Берестейським Миром, УНР нав�язувала дипломатичні взаємини з центр. державами, обмінявшися послами з Німеччиною, Австро-Угорщиною і Туреччиною та вислала представника до Румунії. У наслідок миру з центр. державами Англія і Франція припинили взаємини з урядом УНР.

Гетьманський уряд розбудував ширше дипломатичні взаємини, висилаючи укр. представників до 10 держав і приймаючи 11 чужих у Києві. На місце призначених Центр. Радою послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини іменовано інших та засновано посольства в Болгарії, на Дону, в Польщі (останнє не було обсаджене). Уряд гетьмана вислав дипломатичні місії до Фінляндії, Швайцарії, Румунії, на Кубань і до Швеції (для скандінавських країн). Для мирових переговорів з РСФСР було зформовано окрему делеґацію, яка вела переговори в Києві з рос. делегацією з травня до жовтня 1918. Делегація РСФСР, очолена X. Раковським і Д. Мануїльським, виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі. Під кін. гетьманату були зформовані 2 місії з метою вислання їх до держав Антанти на чолі з М. Могилянським до Франції і на чолі з І. Коростовцем до Англії і ЗДА, але вони не прибули вже до країн призначення.

Під час гетьманського уряду в Києві перебували такі дипломатичні представництва: посольства Німеччини й Австро-Угорщини (очолені амбасадорами), Болгарії, Туреччини, Польщі, Дону (на чолі з послами, надзвичайними посланниками і повновласними міністрами), дипломатичні місії Азербайджану (комісар Азербайджанської Республіки), Грузії, Фінляндії, Кубані й Румунії.

Другий республіканський уряд (Директорії), втративши скоро столицю та зміняючи місце осідку у висліді військ. дій, не міг приймати чужих дипломатичних представників. Проте він вислав делегацію на мирову конференцію до Парижу, яка рівночасно була напівофіц. дипломатичним представництвом УНР у Франції, та ряд місій до таких країн: Великобрітанія, ЗДА, Італія, Греція, Бельгія з Голляндіею, Данія та Ватикан; посольства до Румунії, Естонії, Латвії (з Литвою), Грузії (з Азербайджаном, Кубанню, Півн. Кавказом), Чехо-Словаччини, усамостійненої Угорщини; у Варшаві перебувала дипломатична делеґація УНР з метою переговорів і заключення договору. В країнах, де були створені укр. посольства і місії ще за гетьманату, вони збереглися, але здебільша в них проведено урядом Директорії персональні зміни. Після визнання Аргентіною УНР в 1921 призначено туди гол. місії, який однак не приступив до виконання обов�язків. За Директорії Україна мала разом 11 посольств (в Німеччині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехо-Словаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії); ці укр. посли фігурували на списках дипломатичного корпусу та користувалися дипломатичними привілеями, устійненими міжнар. правом. В ін. країнах їх статус був напівофіц. або тільки толерований. Основна діяльність укр. дипломатичних представництв і спеціяльних делегацій УНР полягала в заходах добитися визнання України та одержати допомогу в її боротьбі проти Росії і Польщі; вони провадили широку інформативну і вид. роботу про Україну, а також виконували гол. консульські функції. В країнах, де перебували укр. полонені, зорганізовано їх поворот на батьківщину; при представництвах у Берліні, Відні й Римі існували військ.-санітарні місії для справ військовополонених. В короткотривалій історії дипломатії УНР належить відзначити неперіодичні з�їзди послів і голів місій; найважливіші відбулися в Карлсбаді 1919 та у Відні 1920.

ЗУНР зберігала окремі зовн. взаємини, навіть після приєднання до УНР. Дипломатичні представництва зах.-укр. уряду існували в Австрії (визнане як посольство), Німеччині, Угорщині, Чехо-Словаччині, Італії, Югославії. Спеціяльні місії були вислані до країн, в яких перебувала значна кількість еміграції з Галичини � Канади, ЗДА й Бразілії; вони не мали визнання статусу дипломатичних представництв. В липні 1919 уряд ЗУНР вислав окрему делегацію на мирову конференцію, яка мала на меті захищати інтереси Зах. України. Паралельні укр. місії й делегації співпрацювали між собою, але іноді доходило до конкуренції й непорозумінь.

Після втрати незалежности поодинокі чужі уряди припиняли взаємини з укр. дипломатичними представниками, визнаючи уряд УССР та передаючи йому будинки укр. посольств та ін. держ. майно. В ін. державах укр. місії припинили свою діяльність через брак фінансових засобів для утримування дипломатичного апарату екзильного уряду УНР.

Уряд УССР, хоч до 1923 користувався повною міжнар. дієздатністю та заключив чимало міжнар. договорів, мав постійні дипломатичні представництва тільки у Варшаві, Відні, Берліні і Празі. Вони мали на меті поборювати діяльність уряду УНР в екзилі та організувати репатріацію емігрантів. Робилися заходи для відкриття посольств в балтицьких країнах, але до цього не дійшло. Повноважний представник уряду УССР в Москві не мав виключно дипломатичного становища; він був також своєрідним держ.-правним органом в союзі сов. республік � України і Росії. В Харкові був акредитований представник Польщі. Деякі дипломатичні функції виконували в УССР тимчасові місії � торг., в справах репатріяції та консуляти Австрії, Німеччини, Чехо-Словаччини й балтицьких країн. З 1944 УССР має знову право легації, але ним не користується; 1947 і 1950 Москва відкинула брітанську пропозицію обміну дипломатичними представниками між Лондоном і Києвом. УССР має тільки постійне представництво при ООН.

За дуже рідкими винятками (І. Коростовець), не було українців на рос. чи австро-угорській дипломатичній службі, і тому розбудова укр. Д. 1918�20 рр. була дуже важкою. Властиву для гетьманського уряду персональну політику притягання на відповідальні пости компетентних людей без виразної нац. свідомости застосовувано в Д. обережно. Все таки деякі посли не виправдали довір�я (ген. М. Суковкін в Істамбулі, барон Ф. Штейнґель в Берліні). Поза невеликими винятками серед свідомих українців не було людей, як слід ознайомлених з міжнар. проблематикою, методами дипломатичної й інформативної роботи за кордоном тощо; не було поважнішої політ. еміґрації, зв�язків. При цілковитій диспропорції сил між укр. Д. і рос. та поль. та при несприятливих об�єктивних умовах не були можливі тривкі успіхи в дипломатичній ділянці. Відповідно до наявних людських і фінансових засобів і держ. потреб, укр. дипломатичні кадри були надмірно розбудовані, не завжди з користю для нац. справи. Але в заг. висліди діяльности новітньої укр. Д. треба уважати позитивними, гол. в популяризації за кордоном укр. справи.

Голови укр. посольств і місій 1918�23 (посланники � повновласні міністри, шарже д�афер і неофіційні представники). Центр. Рада � ЦР; гетьманат � Г.; Директорія � Д.; ЗУНР; УССР:

Австрія: А. Яковлів (ЦР), В. Липинський (Г.), Г. Сидоренко (Д.), М. Василько (ЗУНР), В. Сінгалевич (ЗУНР), Ю. Коцюбинський (УССР), Г. Весідовський (УССР).

Арґентіна: М. Шумицький (Д., не приступив до виконання обов�язків).

Бельгія і Голляндія ( з осідком в Брюсселі): А. Яковлів (Д.).

Болгарія: О. Шульгин (Г., Д.), Ф. Шульга (Д.).

Бразілія: П. Карманський (ЗУНР).

Ватикан: М. Тишкевич (Д.), о. Ф. К. Бонн (Д.), П. Карманський (ЗУНР).

Великобрітанія: М. Стаховський (Д.), А. Марголін (Д.), Я. Олесницький (Д.).

Греція: Ф. Матушевський (Д.), М. Левицький (Д.).

Грузія, Азербайджан, Вірменія, Півн. Кавказ, Кубань (з осідком в Тбілісі): І. Красовський (Д.).

Данія: Д. Левицький (Д.).

Дон: К. Середин (Г.), М. Славинський (Г.).

Естонія: Є. Голіцинський (Д.).

ЗДА: Є. Голіцинський (Д., не приступив до виконання обов�язків), Ю. Вачинський (Д.), Л. Цегельський (ЗУНР), Л. Мишуга (ЗУНР).

Італія: Д. Антонович (Д.), В. Мазуренко (Д.), О. Колесса (ЗУНР), В. Бандрівський (ЗУНР).

Канада: О. Назарук (ЗУНР).

Кубань: М. Ґалаґан (ЦР), Ф. Бортинський (Г.).

Латвія і Литва (з осідком в Ризі): В. Кедровський (Д,).

Німеччина: О. Севрюк (ЦР), Ф. Штейнґель (Г ), М. Порш (Д.), Р. Смаль-Стоцький (ЗУНР, Д.), В. Ауссем (УССР).

Польща: О. Карпінський (Г., не приступив до виконання обов�язків), А. Лівицький (надзвичайна місія Д.), О. Шумський (УССР).

Румунія: М. Галаган (ЦР), В. Дашкевич-Горбацький (Г.), К. Маціевич (Д.).

Туреччина: М. Левицький (ЦР), О. Кістяковський (Г., не приступив до виконання обов�язків), М. Суковкін (Г.), О. Лотоцький (Д.), Я. Токаржевський (Д.).

Угорщина: М. Галаган (Д.), Я. Віберович (ЗУНР).

Фінляндія: К. Лоський (Г.), М. Залізняк (Д.).

Чехо-Словаччина: М. Славинський (Д.), С. Смаль-Стоцький (ЗУНР), Є. Левицький (ЗУНР), М. Левицький (УССР).

Швайцарія: Є. Лукасевич (Г., Д.), М. Василько (Д.).

Швеція і Норвегія (з осідком в Стокгольмі): В. Важенов (Г.), К. Лоський (Д.).

Юґославія: Я. Біберович (ЗУНР), Г. Микетей (ЗУНР).

Мирова делегація Центр. Ради в Бересті: В. Голубович (гол.), О. Севрюк (гол. в дальшій стадії переговорів), М. Любинський, М. Левицький, М. Полозов.

Делегація укр. держави на мирову конференцію з РСФСР у Києві: С. Шелухин (гол.), І. Кістяковський (заступник гол.), П. Стебницький (заступник гол. з серпня 1918), А. Славинський, О. Ейхельман, X. Барановський, М. Линниченко, А. Свіцин.

Делеґація УНР на Мирову конференцію до Парижу: Г. Сидоренко (гол.), М. Тишкевич (гол. з серпня 1919), В. Панейко (заступник гол.), А. Марґолін, О. Шульгин, М. Лозинський, А. Галіп, С. Томашівський. З 1921 делегація перетворилась на дипломатичну місію у Франції, яку очолював О. Шульгин.

Делеґація ЗУНР на Мировій конференції: В. Панейко (гол.), С. Томашівський; М. Лозинський і Д. Вітовський � надзвичайні делегати в справах укр.-поль. перемир�я. На поч. 1921 делегація перетворена на дипломатичну місію ЗУНР, яку очолив С. Витвицький.

Голови посольств і місій, акредитовані при укр. урядах: Австро-Угорщина: Й. Форґач (ЦР); Азербайджан: Дж. Садиков (Г.); Болгарія: І. Шишманов (Г.); Великобрітанія: Дж. П. Беґґе (ЦР); Грузія: В. Тевзайя (Г.); Дон: А. Черячукин (Г.); Кубань: В. Ткачов (Г.); Німеччина: А. Мумм фон-Шварценштайн (ЦР, Г.); Польща: С. Ванькович (Г.), Гемпель (УССР), Л. Веренсон (УССР); Румунія: Коанда (ЦР), Концеску (Г.); Туреччина; Ахмед-Мухтар Бей (Г.); Фінляндія: Г. Ґуммерус (Г.); Франція: Табуї (ЦР).

Література: Храпко І. Збірник законів і постанов... відносно закордонних інституцій. Відень 1919; Borschak E. La paix ukrainienne de Brest-Litovsk. Париж 1929; Дорошенко Д. Історія України 1917�23 рр., І�II. Ужгород 1930�32; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus 1918�23. Берлін 1934; Borschak E. L�Ukraine dans la litt�rature de l�Europe occidentale. Париж 1935; Україна на дипломатичному фронті. Альманах Червоної Калини. Л. 1938; Haiajczuk B. El estado ucranio del siglo 20. Буенос-Айрес 1953; Sichynsky V. Ukraine in Foreign Comments and Dicriptions. Нью-Йорк 1953; спогади І. Мазепи, А. Марґоліна, М. Ґалаґана, Д. Дорошенка, Табуї, О. Шульгина, Є. Онацького, Г. Весідовського та ін. [Б. Галайчук]