Елегія (грец. слово, ймовірно чужого походження), первісне (з 7 в. до Хр.) пісні в супроводі флейти, у грец. і рим. літературах довші вірші певної форми (елегійний двовірш: гексаметр з пентаметром) без уваги на зміст. Вже в рим. літературі значення слова міняється: Е. вірш довільної форми з виразом туги та жалю, зокрема еротичного змісту. На Україні в 1718 вв. елегійні вірші різного змісту, від еротичного до політичного та релігійного, туга за милим, за рідним краєм, жалоби на людську долю (світові пісні), про політ. події (пісні, приписувані Мазепі) тощо, надзвичайно численні, можливо, не без впливу властивостей нац. характеру. Відома латинська Е. С. Яворського прощання з своєю бібліотекою, елегійні вірші св. Дмитра Туптала, Сковороди. У 19 в. назва Е. не вживається, але типові елегійні вірші є у Шевченка, Шашкевича, Метлинського, Гребінки, Петренка, Чужбинського, Глібова, Щоголева та ін. аж до наших днів (зокрема майстерний елегійний двовірш у М. Зерова). Характеристично, що саме елегійні вірші наших поетів ставали нар. піснями (Ні, мамо, не можна нелюба любить Гребінки, Стоїть гора високая Глібова та ін.). Ориґінальні нар. твори традиційні найстарші є відомості про жалоби за померлими (плачі), прозові наслідування яких були вже в 11 в. (Сказаніє про забиття св. кн. Бориса і Гліба). Ориґінальні елегійні пісні дуже поширені й тепер (крім жалоб, лірницькі пісні, пісні рел. змісту та любовні). Є укр. травестії Е. (Гулак-Артемовський) та пародії (Самійленко). [Д. Чижевський]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 2]
|
|
|