Після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою 1709 занотовано першу значну політ. Е. з України. Це т. зв. мазепинська Е., яка складалася із вищої коз. старшини і політ. діячів, як П. і Г. Орлики, А. Войнаровський, Г. Герцик й ін. Вони користувалися правом азилю і провадили політ. діяльність в Туреччині, Франції, Швеції, Польщі (див. Мазепинці). Вони також утримували контакт із групою запорожців, які у висліді тих же подій поселилися в Криму; в 1734 р. ці козаки повернулися на Україну під рос. зверхність. Після ліквідації Запоріжжя 1775 частина козаків перейшла на тур. територію в Добруджу, де в гирлі Дунаю створила т. зв. Задунайську Січ і де донині живе частина їх нащадків. Звідси кілька тисяч поселилося на деякий час в Банаті.

Суто політ. характер мала Е. невеликої кількости наук. і сусп. діячів з Наддніпрянщини в 1870-их рр. (М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, Ф. Вовк й ін.). їхня політ. і публіцистична діяльність у Відні, Женеві, Львові мала значний вплив на зформування укр. політ. нац. ідеї та активізувала її в Зах. Европі. В 1900-их рр. ряд діячів з Наддніпрянщини перебували на Зах. Укр. Землях і тут організували видавничо-пропаґандивну базу для укр. партій під рос. режимом — РУП, УСП, УСДРП (Д. Антонович, В. Винниченко, Є. Голіцинський, М. Русов, М. Канівець, Б. Ярошевський й ін.). Загострення режиму по революції 1905 викликало нову Е. з Наддніпрянщини до Галичини, Австрії, Швайцарії й ін. країн. До видатних політ. еміґрантів належали: соц.-дем. — Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, Л. Юркевич; соц.-рев. — М. Залізняк, Ф. Королів; радикальні демократи — В. Козловський й ін. З цією Е. зв’язана діяльність заснованого 1914 р. Союзу Визволення України.

Першою занотованою соц.-екон. Е. з укр. території, хоч в межах тієї ж держави, було переселення українців з півд.-сх. Пряшівщини до Бачки і Банату в пол. 18 в.; вони тут дістали від австр. уряду вільні землі та заснували перші укр. оселі на території нинішньої Югославії, їх доповнили поселенці в Сремі з півн. Пряшівщини в пол. 19 в. та в Боснії, куди прибуло в кін. 19 в. бл. 10000 укр. поселенців з Галичини. Цю внутр. Е. в межах Австро-Угорщини стимулював віденський уряд з метою освоєння необроблюваних врожайних земель на півдні поселенцями з бідних і перелюднених околиць. В 1892—93 рр. із сх. частини Галичини й Буковини, під впливом агітації про дарування землі, будинків, реманенту виїхало до Росії бл. 15 000 селян; більшість із них згодом повернулася, не знайшовши тих умов, яких очікували поселенці.

На останню чверть 19 в. припадає початок масової Е. українців: із укр. земель в Росії вона була спрямована на схід, гол. до Азії, із Австро-Угорщини — на захід, до Америки. В обох випадках причиною Е. були нездорові соц. і госп. умови, а насамперед аґрарне перенаселення і слаба індустріялізація.

Е. на схід. З Центр. і Сх. Укр. Земель надмір населення в першій пол. 19 в. переходив гол. в чорноморські й приозівські степи, а після їх заселення на Підкавказзя і Донщину. Завдяки цим мандрівкам поширювалася укр. етногр. територія, бо колонізовані землі прилягали безпосередньо до країн, донині заселених українцями (див. ЕУ І, стор. 19). Лише еміґранти на Надволжя (частково вже з другої пол. 18 в.) поселювалися на значній віддалі від укр. нац. території. Туди Е. пожвавилася в 60—70-их рр. 19 в., гол. в Самарську, Саратівську, Оренбурзьку й Уфімську губ. І пізніше в цих районах оселювалася по дорозі частина поселенців, які прямували далі на схід до Азії. В 1870-их рр., коли в евр. Росії стало мало вільної землі., Е. спрямовується до Азії, де українці застають вже поселенців з рос. губерній, звідки переселення почалося раніше. Гол. райони укр. поселення в Азії були: на Далекому Сході Приамурський край, півн. Туркестан та півд.-зах. Сибір. Назагал українці поселювалися в кліматичній смузі, подібній до України, і займалися хліборобством. Основну масу еміґрантів на Схід дала Лівобережна Україна, перев. густо заселені Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Харківщина; слабою була Е. з Волині й Поділля; пересолювалися українці також з Курщини і Вороніжчини. Вже в процесі Б. (1894) укр. губернії виявляють значний надмір робочої сили: 400000 осіб по Воронізькій, Харківській, Полтавській губ.; 130 000 — по Волинській, Подільській, Київській губ.; в цих губ. були також високі ціни за оренду землі.

Інтенсивніша укр. Е. до Азії починається в 1890-их рр. За 20 передвоєнних років вона охопила 2 000 000 осіб. Е. збільшилася під час будування сибірської зал. (1891—1905) і становила 1894—1903 рр. 42 000 осіб річно, впала до 27 000 річно за час рос.-японської війни (1904—05) і знову сильно піднеслася після війни, гол. коли виявилося, що Столипінська реформа не поліпшує долі селянства. 1906—10 Е. з 9 укр. губерній становила річно 202 000, а 1909 — 290 000, себто 68% всього природного приросту населення. 1911—14 Е. знову послабла, бо в азійських районах поселення стало менше вільної землі; а під час війни майже зовсім припинилася. Частина поселенців з Азії поверталася на Україну; 1890—1914 таких поворотців було 480 000. Найчисленнішим був поворот під час кризи 1911—12, коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, повернулася додому. Назагал до 1914 р. постійно оселилося в Азії бл. 2 000 000 українців.

Спочатку більшість переселенців становили держ. селяни; по знесенні кріпаччини цей рух охопив різні категорії селян. Вони продавали своє майно і за одержані гроші вибиралися в дорогу, іноді зберігаючи деяку готівку для влаштування на новому місці; бідніші селяни звичайно поселювалися в ближчих до України районах, а заможніші їхали далі. Е. на Схід лише частково була організована і плянована державою (гол. з малозем. районів); в більшості це був стихійний рух. Все таки держ. органи намагалися його контролювати і навіть сприяли йому, поскільки він був в інтересах Рос. імперії (звільнення малоземельних районів, заселення великих незалюднених областей, скріплення Далекого Сходу з огляду на японську небезпеку і збільшення слов. елементу серед автохтонного населення Азії — русифікація). Уряд виділяв землі для поселення, приділяючи 15 десятин на душу в степовій смузі, 8 в нестеповій (до 1897 призначалося до 100 десятин на родину, гол. в Алтайській і Семипалатинській обл.). Ін. пільги для поселенців: звільнення військовозобов’язаних від служби (на 3—6 р.), звільнення від податків (4 р.), допомога на місці зерном, лісом тощо. Адміністративні органи частково давали допомогу переселенцям і під час дороги на т. за. переселенчих пунктах. Але гол. маса емігрантів вибиралася на власну руку: групи охочих чи цілі громади висилали т. зв. «ходаків» на простеження нових районів поселення і потім вибиралися за їх інформаціями; інші — за відомостями з листів вже осілих, а деякі за чутками. Перші укр. переселенці їхали ґрунтовими шляхами або пароплавами (1883—85 морем з Чернігівської губ. до Півд.-Усурійського краю перевезено 4668), щойно з 1890-их рр. сибірською зал. Умови переїзду були погані; недуги, голод і смертність часто супроводили переселенців. В Петербурзі існувало Т-во допомоги переселенцям, але його діяльність, як і урядова допомога, були недостатні; акцію допомоги організував м. ін. кн. Г. Ґоліцин.

Коли Е. на схід стала поширеним явищем, держава намагалась її уреґляментувати й взяти під свій контроль. 1889 ухвалено переселенчий закон (до цього часу існували часткові розпорядки, які стосувалися окремих районів поселення). Згідно з ним переселення було дозволене, але вимагалося попередньої згоди держ. органів; самовільних переселенців відправляли назад. 1897 створено при Мін-ві внутр. справ окреме Переселенче Управління (пізніше в складі гол. управління «Землеустройства и Земледелия») із завданням займатися переселенчою справою. Але воно далеко не охоплювало всього процесу Е., яка і далі відбувалася також стихійно. Переселенню сприяв і його частково організував так само комітет Сибірської залізниці. 1906 вийшло нове «положення» уряду, яке стимулювало переселення до Азії.

За сов. періоду Е. на Схід почалася з 1925 р.; її організували сов. органи в Сибірський і Далеко-Східній краї, Казахстан і на Півн. Кавказ.. В 1920-их рр. вона незначно охопила українців. Тільки в 1930-их рр. у висліді колективізації, а згодом голоду вони пересолюються численніше перев. в пром. р-ни (Кузнецький басейн). Ін. категорію укр. переселенців становлять засланці в концтабори; з евакуйованих 1941—42 в Азію великої кількосте українців тільки частина повернулася по війні на батьківщину; немало із репатрійованих 1945—46 з Німеччини й Австрії попали на постійне перебування в Сибір. До цього слід додати ще останню хвилю переселенців з України на т. зв. цілинні землі. На поч. сов. режиму переселенням відав Всесоюзний переселенчий комітет при Центр. Виконавчому Комітеті СССР, а з 1930 Нар. Комісаріят зем. справ і відповідні республіканські органи. Згодом переселення, зокрема зв’язане із засланням, стало вважатися політ. справою, і воно належить органам держ. безпеки і Мін-ва внутр. справ.

Заг. кількість укр. поселенців в Азії важко встановити: сов. перепис 1926 подавав їх ч. на 2 100 000, однак в дійсності воно могло доходити до 3 000 000. У висліді дальшої Е., в тому ч. і заслання та природного приросту, ч. українців на території сов. Азії може становити 6—7 000 000 (див. ЕУ І, стор. 147—48 і Зелений Клин, Казахстан, Сибір).

Заокеанська Е. до 1914. Майже одночасно із рухом українців з Центр. і Сх. Земель на Схід, відбувається масова Е. із Зах. Укр. Земель за океан. Зах. Укр. Землі, особливо сх. Галичина і Лемківщина, були здавна аґрарно перенаселеними. В сх. Галичині припадало в 1900-их рр. на 1 км² 67 осіб, які жили із сіль. госп-ва. Величина окремих госп-в значно зменшилася: пересічний наділ селянина становив 1880 р. З га, а 1900 р. — 2,5 га. За підрахунком поль. проф. Ф. Буяка, в сх. і зах. Галичині в цей час було 1 200 000 осіб зайвої робочої сили. Слабо розвинена пром-сть на місці і в державі в цілому не могла дати працю такій кількості робочих рук, а виїзд на сезонові праці розв’язував справу тільки частково. Серед великої частини населення існували заг. нужда, дуже низький життєвий рівень, недоживлення, висока смертність і навіть дегенерація. Держ. органи не поспішали протидіяти цьому госп. і соц. лихові, за винятком спорадичних випадків, як, напр., «верховинська акція» Е. Еґана на Закарпатті.

В таких умовах Е. була чи не єдиним виходом. Вістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-их рр. і до укр. населення, їх перебільшували різні корабельні аґенти, які вербували робітників як страйколомів до пенсільванських шахт в ЗДА. 1877 р. можна датувати початок численної Е. до Америки із закарп. і гал. Лемківщини. Згодом цей рух охопив сх. Галичину, усе Закарпаття і Буковину, а тільки пізніше і незначно деякі укр. землі в Росії — Холмщину, Волинь, Полісся, звідки до 1914 виеміїрувало бл. 50 000 українців. Із Центр. і Сх. Земель виеміґрувало до ЗДА досить багато жидів і кілька тисяч українців-штундистів.

Емігрували перев. бідніші селяни, люди молодшого віку, без родин, їхньою метою було заробити, виплатити кошти подорожі, можливі борги і з решти заробітку по повороті купити поле, розбудувати госп-во. Хоч з часом постала переорієнтація Е. з тимчасової на постійну, все ж ч. поворотців досить значне. Ю. Бачинський нараховує на 393 000 укр. еміґрантів до ЗДА 70 000 таких, що до 1909 повернулися на Україну.

З 1890-их рр. розпочалася сіль.-госп. Е. до Канади і до Бразілії. Обидві країни мали великі простори необробленої землі, які потребували робочих рук. Аґенти, що за кожну завербовану особу діставали відповідну нагороду (до Канади за родину емігранта 5 дол. і за кожного чл. її по 2 дол.), поширювали по гал. селах неймовірні вістки про «обіцяний край». Зубожілих селян охопила своєрідна еміграційна гарячка. Вони продавали своє майно і переїжджали на постійне поселення в кан. прерії (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван) чи браз. праліси в провінції Парана. Одночасно (1895—96), але в меншій кількості, прибули укр. еміґранти до Арґентіни й поселилися перев. в провінції Місіонес. Сам процес Е. був зв’язаний з різними труднощами: емігрували мало- або й неосвічені люди, без знання мов, без фінансових засобів. Австр. і угор. уряди не сприяли Е., а іноді адміністрація навіть перешкоджала виїздові; великі землевласники боялися втратити дешеву робочу силу і всіляко впливали на місц. органи, щоб вони гальмували Е. 1877 р. гал. намісництво видало два таємні обіжники з дорученням затримувати Е. бідних людей, зокрема жінок до 35 р. Жандармерія робила обшуки, розпочалася гонитва за емігрантами, зв’язана з конфіскацією грошей, подорожніх квитків тощо. Агенти, з свого боку, намагалися витягнути чим більше емігрантів підплачуванням урядовців і жандармерії.

Укр. еміґранти за океан переїздили через порти Бремен, Гамбурґ, Трієст, Фюме й ін., з Росії через Лібаву.

В Австрії Е. не була нормована спец. законами. Конституція (стаття 4) визнавала свободу переселення, і тому тяжко було заборонити чи обмежити Е. 1897 австр. парлямент ухвалив тільки закон проти намовляння до Е. Натомість існувало докладне еміґраційне законодавство в Угорщині: закон з 1881 нормував діяльність агентур пароплавних компаній, а 1903 і 1909 було ухвалено два закони про Е., які приймали принцип свободи Е., з деякими обмеженнями для неповнолітніх і позбавлених опіки та військовозобов’язаних осіб. Держава взяла на себе опіку над Е., і для цього було засновано Еміґраційний фонд і окремі адміністративні органи. Таке законодавство випливало з засади, що Е. для держави є шкідливим, але конечним явищем з уваги на перенаселення і заг. нужду. Користуючися цим законодавством, закарп. українці еміґрували в більшій мірі, ніж галицькі.

В Росії також не було еміґраційного закону, але в практиці діяв принцип свободи Е.

Іміґраційна політика заокеанських країн була в основі ліберальною: Канада, Бразілія, Арґентіна потребували робочих рук для неосвоєних земель, а ЗДА для пром-сти. Все таки гром. думка в ЗДА виступала проти деяких категорій іміґрантів — проти китайців (закон про припинення китайської Е. 1882) і в деяких колах проти сх.-евр. Е. Під впливом «Ліги для обмеження іміграції» в Бостоні і амер. роб, орг-цій ухвалено федеральні закони 1891, 1893, 1903 і 1907, які обмежували Е. евр. робітників; це стосувалося осіб, які могли б стати тягарем чи небезпечними для держави (з уваги на здоров’я, матеріяльні, моральні і політ. причини). Нагляд і контроль над емігрантами здійснювало Іміґраційне Бюро при мін-ві торгівлі і праці.

Ініціятором заселення іміґрантами степ. провінцій Канади і прихильником укр. Е. був мін. внутр. справ К. Сіфтон. Не зважаючи на це, Канада іміґраційним законом з 1910 дещо утруднила Е. з сх.-евр. країн, вимагаючи відповідних кваліфікацій, здоров’я, грамотности і деякої готівки.

Ставлення укр. суспільности і її оргцій до Е. було різне; на поч. дуже стримане, а згодом толерантне, не дивлячись на те, що Е. послаблювала нац. спільноту. Часописи назагал виступали проти Е., а перемиський гр.-кат. ординаріят закликав священиків, щоб всіляко відраджували лемків від Е. Перша хвиля укр. Е. (1880—1900) відбувалася без спеціяльної опіки укр. організованої громади, за винятком церк. кіл та деяких світських інтелігентів, які з власної ініціятиви еміґрували за океан для культ. праці серед Е. Щойно вістки про невідрадне становище емігрантів у Бразілії (пошесті, смертність, визиск на плянтаціях) примусили гал. громадянство і адміністративні органи поцікавитися справою Е.; Гал. Крайовий Виділ вислав 1896 комісію в складі о. П. Волянського (від українців) і Й. Семірадського (від поляків) для дослідження еміґраційних відносин і можливостей у Бразілії. їхня думка була неґативна щодо браз. Е., і це навіть на деякий час спинило виїзд туди. Львівська «Просвіта», з свого боку, вислала до Канади О. Олеськова з метою простежити відносини кан. Е. Після докладного ознайомлення із життям перших поселенців і їх перспективами Олеськів запропонував масову Е. українців до степових провінцій Канади. Його заходами кан. уряд створив у Вінніпегу іміґраційне бюро, яке мало опікуватися укр. поселенцями, і призначив К. Ґеника керівником бюра. Дві опубліковані в Галичині брошури Олеськова «О еміґрації» і «Про вільні землі» (1895) стимулювали Е. до Канади в противагу до «браз. гарячки».

Відносно пізно почали гал. українці організувати еміґраційні т-ва для порад і допомоги емігрантам: 1907 засновано у Львові укр. філію австр. Т-ва ім. св. Рафаїла, яка з 1911 почала видавати порадник «Емігрант»; 1908 постало самостійне укр. т-во допомоги емігрантам «Провидіння», а в 1911 постала третя укр. установа «Руське Т-во Еміґраційне», яка, на правах госп.-торг. спілки, давала відповідні інформації, полагоджувала подорожні справи, займалася посередництвом праці тощо.

Емігранти потребували спец. опіки після прибуття до країн поселення, гол. в ЗДА; тут різні національності мали свої еміґраційні доми. Укр. еміґранти перев. проходили через австр., угор., поль. і рос. доми. Спроби заснування окремого укр. еміґраційного дому не вдалися; у 1900—04 рр. існувало т-во «Руський Народний Дім Еміґраційний», яке частково займалося еміґрантами. Згодом укр. еміґранти були співзасновниками «Слов’янського Еміґраційного Т-ва» (1907), що опікувалося Е. слов’ян з Австрії, крім поляків. 1908 постало з ініціятиви М. Підгорецького «Укр. Еміґраційне Т-во ім. св. Рафаїла» в Нью-Йорку, а при ньому безплатне бюро посередництва праці.

Правна і культ. опіка укр. емігрантами з боку австр.-угор. консульств була незначна; в них знаходили більше опіки та мали вплив нім., поль. й угор. емігранти. Пропаґандивну роботу серед українців вели рос. консульства та осередки рос. правос. Церкви. Укр. іміґранти згодом почали орієнтуватися на постійне перебування в нових країнах і тому утримували мінімальний контакт з консульствами країн свого походження. Більшість еміґрантів включилася в нові відносини не лише соціяльно і господарське, але також і політ.-правно, приймаючи громадянство нових країн поселення (див. Натуралізація).

В загальному за час до першої світової війни виеміґрувало з укр. земель за океан бл. 700—800 000 населення, в тому ч. бл. 500 000 українців (решта жиди й поляки). З цього ч. виеміґрувало до ЗДА бл. 350 000, до Канади бл. 100 000, до Бразілії й Арґентіни до 50 000.

Перед першою світовою війною мала місце також сезонова Е. з Зах. Укр. Земель, перев. до Німеччини (1907—12), пересічно 75 000 осіб на рік, а в менших розмірах до Чехії, Румунії, Данії. Це була заробітчанська (на с.-г. праці), короткотривала Е.; селянин по повороті з заробітку уліпшував своє матеріяльне становище.

Політична Е. по першій світовій війні. Перша світова війна і програні визвольні змагання викликали першу масову укр. політ. Е., перев. військ. і працівників адміністрації УНР та ЗУНР. 1920—21 рр. в Польщі перебувало бл. 30 000 наддніпрянської Е., гол. в таборах інтернованих вояків; в м. Тарнові тимчасово знайшов осідок екзильний уряд УНР. Частина вояків УГА були приміщені в таборах інтернованих в Чехо-Словаччині. Крім того, укр. емігранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії. Заг. ч. еміґрантів у перші повоєнні роки доходило до 80—100 000; в їх ч. і розміщенні згодом зайшли деякі зміни: більшість гал. емігрантів повернулася на батьківщину у висліді рішення Ради Амбасадорів про визнання Галичини за Польщею (амнестія поль. уряду 1923 р.). Незначна кількість наддніпрянської й гал. Е. під впливом курсу «українізації» переїхала до УССР; багато еміґрантів залишили Польщу й Австрію та поселилися в Франції, менше в Бельгії та за океаном. Гол. осередками Е. стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, Відень, де розвивалися різні ділянки укр. політ. і культ. життя поза впливами окупаційних режимів. Особливо прихильно ставився до укр. Е. уряд Чехо-Словаччини, де знайшли осідок і підтримку ряд укр. наук. і виховних інституцій.

Укр. політ. еміґранти користувалися в країнах перебування правом азилю. На відміну від соц. Е., вони не мали правної опіки з боку дипломатичних представництв країн свого походження; вони підлягали законам і реґляментації країн свого постійного осідку або перебування. Спроби міжнар. реґляментації статусу політ. еміґрантів проведено в рамках Ліґи Націй; угодами 1922, 1924, 1928 рр., що їх підписала більшість евр. країн, було визнано за еміґрантами із сходу Европи статус бездержавних і видано їм т. зв. пашпорти Нансена (за прізвищем Ф. Нансена, високого комісара для біженців при Лізі Націй). Конвенція про міжнар. статус з 1933 р. прирівнювала бездержавних «нансенівців» в багатьох відношеннях (право на навчання, соц. опіка, праця, податки) до власних громадян країни або до найбільш упривілейованих чужинців. Пашпортом Нансена користувалася більшість українців, хоч формально Ліґа Націй не визнавала категорію укр. еміґрантів (в конвенції говориться про рос. і вірменських еміґрантів); вони не мали свого представника в еміґраційному уряді при Лізі Націй. Еміґраційні орг-ції, гол. із Франції, постійно домагались офіц. визнання укр. Е.: представники Ради Союзу Укр. Емігрантських Орг-цій у Франції перебували в півофіц. контактах із згаданим урядом. 1928 р. лише до Консультативної Ради при Високому Комісаріяті в справах еміґрантів прийнято укр. представника О. Шульгина. В 1930-их рр. значна частина Е., гол. в Чехо-Словаччині й Польщі, почала приймати громадянство країн свого перебування.

Заробітчанська Е. 1920—39. Між двома світовими війнами далі тривала заробітчанська Е. із Зах. Укр. Земель під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. З УССР, поза окремими винятками на поч. сов. режиму, Е. була припинена. Перев. еміґрували українці з перенаселеної Галичини і зах. Закарпаття. Кількісно Е. з укр. земель в 1919—39 рр. була значно менша, ніж за довоєнного періоду. Найчисельніша Е. з Зах. Укр. Земель була 1927—29 рр., потім зменшилася, 1931—34 майже зовсім припинилася завдяки великій госп. кризі, що була особливо гострою в країнах, які приймали Е., особливо в заокеанських. Гол. зменшилася Е. до ЗДА і Бразілії і відносндо Канади, що сталося у висліді обмеження Е. законодавством тих країн. ЗДА 1921 і 1924 встановили річні іміграційні квоти для громадян окремих держав; на сх.-евр. країни, звідки могли приїжджати українці, припадали відносно низькі квоти (напр., в 1930 р. Польща — 6 524, Чехо-Словаччина — 2874). Канада також провадила свою іміграційну політику з обмеженням для сх.-евр. країн; вона воліла англосакську і зах.-евр. Е.; додаток 1923 до іміграційного закону з 1910 вимагав від емігранта грамотности і оплати транспорту; поважно обмежено нерільничу Е. до Канади. Не зважаючи на це, до Канади прибуло в 1919—39 рр. найбільше ч. укр. емігрантів — понад 70000; українці з Румунії емігрували майже виключно до Канади. На друге місце вибивається укр. Е. до Арґентіни, яка прийняла бл. 50 000 емігрантів; до 15000 українців виеміґрувало до ЗДА, бл. 10 000 до Бразілії, по кілька тисяч до Парагваю й Уругваю. З евр. країн гол. чином емігрували українці до Франції на с.-г. праці та до пром-сти (з Галичини) і до Бельгії (із Закарпаття); з цих країн відбулася також найчисленніша рееміграція, хоч у Франції залишилася ще поважна кількість укр. емігрантів. [...]

Заробітковою Е. українців в евр. країнах, а до натуралізації й за океаном, опікувалися правно консульства Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, залежно від країни їх походження. культ. опіку поширювали на них орг-ції політ. Е. Укр. суспільство намагалося також впливати на процес і орг-цію соц. Е. У Львові постало «Т-во Опіки над Укр. Емігрантами» (гол. М. Заячківський), яке провадило гол. інформативну діяльність своїм журн. «Укр. Емігрант» (1927—34); 1923—24 з’являвся неперіодичне «Емігрант». Із укр. заокеанських громад найбільше інтересу до Е. виявляли кан. українці; 1925 засновано у Вінніпегу «Т-во Опіки над Укр. Переселенцями ім. св. Рафаїла» (гол. С. Савула), яке допомагало інформаціями, правними порадами, а навіть матеріяльно багатьом емігрантам, гол. в роки посиленої Е. до Канади (1925—30). Т-во видавало альманах «Прерія». В Едмонтоні існувало Укр. Іміґраційне і Колоніяльне Т-во, яке видавало газ. «Новий Край» 1929.

Політична Е. по другій світовій війні. Друга світова війна й опанування большевиками всіх укр. земель та сер.-евр. країн, де перебувала значна кількість укр. політ. Е., викликали нову хвилю Е. В Зах. Европі, а гол. в Німеччині й Австрії по закінченні війни опинилося бл. 2—3 міл. українців. Це були перев. вивезені на примусові праці, примусово евакуйовані, в’язні нім. концтаборів, військовополонені, члени військ. формацій, втікачі з України і політ. емігранти з 1920-их рр. Більшість примусово вивезених на роботи добровільно або під тиском повернулася на батьківщину (див. Репатріяція), а решта разом із втікачами творила основну масу повоєнної політ. Е. На поч. 1946 р. в Зах. Німеччині, Австрії й Італії перебувало бл. 220 000 емігрантів (178 000 в трьох зонах Зах. Німеччини, 29 000 в Австрії, 12 000 в Італії). Всі ці люди відмовилися від повороту до УССР; довівши, що їм загрожує на батьківщині рел., нац. або політ. переслідування, вони отримали право азилю, а згодом можливість дальшої Е. до різних зах. країн.

Спочатку за більшістю укр. емігрантів, як також за ін. із Сх. Европи, визнано статус «переміщених осіб»; згодом на всіх політ. емігрантів поширено статус «втікачів». В адміністрації якийсь час прийнято для емігрантів визначення «бездержавних» (stateless, apatride), однак це не було застосовано загально; перев. записували втікачів за країнами походження. Утотожнюючи національність з громадянством, альянтські органи і міжнар. адміністрація часто змішували укр. емігрантів з поль., рос., чехослов. З тих же причин також не визнавали в бріт. окупаційній зоні укр. громадян і їх допомогове представництво. СССР, з свого боку, вважає всіх укр. емігрантів своїми громадянами і на цій підставі з 1945 р. постійно домагається їх репатріяції. Правне становище повоєнних емігрантів визначала окупаційна влада, а з 1947 також міжнар. установи під егідою Об’єднаних Націй (ОН); мірою послаблення окупаційного режиму регляментація становища чужинців переходила до держ. влади Німеччини й Австрії. Матеріяльною опікою займалися — створена 1943 УНРРА (United Nations Reconstruction and Rehabilitation Administration) і з 1947 ІРО (International Refugees Organization); остання орг-ція, що закінчила свою діяльність 1951, займалася також дальшою Е. втікачів та їх правною опікою. УНРРА, а згодом ІРО керували мережею таборів для еміґрантів; 70% укр. еміґрантів жило по таборах, які перев. були організовані за нац. принципом. В укр. таборах існувало власне самоуправління, і в 1945—50 рр. сильно розвивалося гром. і культ. життя (див. ЕУ І, стор. 596—600 і статті Австрія, Німеччина, ЦПУЕН).

1947 почалося переселення еміґрантів до країн постійного перебування і праці. Бельгія і Англія перші почали приймати еміґрантів, яких набирали до праці в пром-сті, до шахт і сіль. госп-ва. Згодом починається також Е. за океан, до ЗДА, Канади, Бразілії, Арґентіни, Венесуелі, Австралії й ін. В окремих країнах ухвалено спеціальні закони чи постанови урядів про допущення еміґрантів. Особливо корисно вплинули на прихильну іміґраційну політику в Канаді посли укр. роду А. Глинка і Ф. Заплітний своїми виступами в парляменті на оборону укр. еміґрантів-втікачів. До 1.8.1948 з Німеччини виїхало 33 000 українців (з того ч. 14 000 до Англії, 9 000 до Бельгії, 5 000 до Канади, по 1000 до ЗДА і Франції). Е. за океан стала масовим явищем в 1949—50 рр., коли ЗДА відкрили спеціяльні можливості для імі-ґрації втікачів: закон ДП (для переміщених осіб) з 1948 дав можливість виїхати до ЗДА, поза іміґраційними квотами. 205 000 особам, які перебували в Німеччині, Австрії й Італії; 1950 це ч. поширено до 313 000, а 1953 за т. зв. РРА (закон допомоги втікачам) додатково допущено до Е. в ЗДА 150 000 втікачів. Основним завданням ІРО стало переселення; з контрибуцій різних держ.-членів, гол. ЗДА, постав фонд для покриття переселенчих коштів. Українці масово користали з цих можливостей. Важливу функцію в орг-ції укр. Е. виконала харитативна установа амер. українців Злучений Український Американський Допомоговий Комітет (ЗУАДК), Укр. Кат. Допомоговий-Комітет (чл. амер. харитативної установи НЦВЦ), а також Фонд Допомоги Українців Канади, які мали свої представництва в Німеччині, Австрії, Франції, Бельгії, Англії. З 1948 в Нью-Йорку існує Укр. Переселенчий Осередок (голова М. Демидчук). Деякі українці виїжджали через посередництво чужих установ (Світовий Союз Церков, Толстовський фонд і т. д.). Спроба плянованої Е. і власної самоорг-ції укр. втікачів не вдалася: 1947—48 діяла в Мюнхені Центр. Переселенча Комісія, праця якої зводилася лише до інформації.

Еміґраційний процес українців за океан в 1957 майже повністю припинився; виїжджають ще нечисленні еміґранти до ЗДА і Канади індивідуальним порядком. На протязі 10 років укр. Е. в Німеччині й Австрії зменшилася до 20—22 000. Залишилися особи, які з причини віку, недуги чи ін. не були допущені до Е. за океан, включилися в місц. економіку або просто не бажають еміґрувати. Вони, оскільки не є натуралізовані, залишаються під мандатом і протекторатом ОН та частково підлягають правній і матеріяльній опіці Високого Комісара ОН, який має своїх представників у різних евр. країнах.

Сучасний правний стан політ. еміґрантів в евр. країнах зафіксований в Женевській конвенції з 28.7.1951 р.; в багатьох відношеннях вони зрівняні з громадянами даної країни або з найбільш упривілейованими чужинцями (праця, соц. забезпечення, податки, акти гром. стану і т. д.); вони користуються для подорожі спеціяльним подорожнім документом (пашпортом), що дає можливості в’їзду до всіх країн, крім СССР. Значна більшість укр. еміґрантів, поза Німеччиною й Австрією, увійшла в госп. життя країни перебування.

Еміґраційний рух українців 1947—57 рр. з Німеччини й Австрії до різних країн видно з таблиці (в тисячах, подано приблизні числа):

ЗДА 80

Канада 30

Австралія і Нова Зеляндія 20

Великобрітанія 20

Бельгія 10

Франція 10

Бразілія 7

Арґентіна 6

Венесуеля 2

Ін. країни 2

Слід зазначити, що деяка частина еміґрантів, які поселилися у Великобрітанії, Франції й Бельгії, в 1950—57 рр. еміґрували вдруге — до ЗДА і Канади; цей процес гол. охопив Е. в Бельгії. Так само невелика кількість повоєнної Е. з Півд. Америки, а навіть з Австралії пересолюється до Півн. Америки.

Вкінці подаємо зіставлення укр. Е. (після відняття рееміґрації) до заокеанських країн і Зах. Европи, крім Німеччини й Австрії, за 1870—1955 рр. (в тисячах); для порівняння подаємо приблизне ч. українців і осіб укр. походження в цих країнах тепер (див. докладніше Українська діяспора):

[...]

Явище Е., заробітчанської і політ., відбилося в укр. літературі. І. Франко вмістив у зб. «Мій Ізмарагд» цикл «До Бразілії», В. Стефаник порушує тему заробітчанства і заокеанської Е. в оп. «Синя книжечка» й «Камінний хрест». Мотиви соц. Е. виступають також в М. Черемшини, А. Тесленка, С. Васильченка (новеля «На чужину») й ін. Письменники-імігранти гол. за океаном дають низку образків з життя Е. в поезії, прозі і драмі: в ЗДА — Ю. Чупка, Н. Дмитрів, С. Макар (драма «Американський шляхтич»), З. Бичинський (повість «Еміґранти»); в Канаді — Т. Федик (зб. поезій «Пісні про Старий край і Канаду»), О. Івах (повість «Голос землі»), І. Киріяк (роман «Сини землі»); англ. мовою писали В. Палюк (“Canadian Cosaks”) і В. Лисенко (“Men in Sheepskin Coats”); в Бразілії — П. Карманський. З сучасних письменників мотиви Е. розроблюють У. Самчук, О. Лятуринська, Т. Курпіта, Діма й ін.

Про стан і життя укр. емігрантів у діяспорі див. ще статті: Австралія, Австрія, Арґентіна, Бельгія, Бразілія, Венесуеля, Великобрітанія, ЗДА, Канада., Німеччина, Параґвай, Польща, Уруівай, Франція, Чехо-Словаччина і ін.

Література: Укр. Заг. Енциклопедія. Еміграція політична, III. 731—43, Еміграція неполітична, III. 880—91; Caro L. Auswanderung und Auswanderungspolitik in Österreich. Ляйпціґ 1903; Кузеля З. Причинки до студій над нашою еміграцією. ЗНТШ, CI, CV, CVII. 1911—12, Мицюк О. Переселение на Дальний Восток. К. 1913; Бачинський Ю. Укр. еміграція. І. Л. 1914; Азийская Россия, І—II, П. 1914; Карманський П. Між рідними в Півд. Америці. Відень 1923; Young Ch. H. The Ukrainian Canadians. Торонто 1931; Олесіюк Т. Укр. колоніяльні землі, ж. Табор чч. 17, 18, 20, 21, 22. В. 1932—34; Настасівський М. Укр. Іміграція в Сполучених Державах, Нью-Йорк 1934; Пропам’ятна книга Укр. Нар. Союзу. Джерсі-Сіті 1934; Kubijowytsch W. Die ukrainische Auswanderung nach Asien. В. 1938; Кубійович В. Географія України. Л. 1938; Ювілейний Альманах Укр. Нар. Союзу. Джерсі-Сіті 1944; Hunchak N. I. Canadians of Ukrainian Origin. Вінніпег 1945; Mandryka M. I. Ukrainian Refugees. Вінніпег 1946; Вілецький Л. Українські піонери в Канаді. Вінніпег 1951; Yuzyk P. The Ukrainians in Manitoba. Торонто 1953; Українці у вільному світі. Ювілейна кн. Укр. Нар. Союзу. Джерсі-Сіті 1954. [В. Кубійович, В. Маркусь]