Етимологічний правопис, систематичні написання звуків чи фонем не за засадою їх сучасної вимови (фонетичний правопис), а за принципом збереження традиційних написань слів, не зважаючи на зміну їх вимови. З синхронічного погляду Е. п. характеризується збереженням однакового написання морфем, незалежно від того, як вони вимовляються в різних позиціях (напр., пот-поту при вимові піт-поту). А що вимова з часом міняється, то етимологічним стає поступово кожен правопис. Винайдений для староцерковно-слов. мови 9 в. св. Кирилом фонетичний правопис став уже історичним, коли його перенесено з христ. письменством в 10 в. на Україну. Такий іст.-етимологічний характер зберігав він (не зважаючи на індивідуальні спорадичні відхилення окремих авторів та на заведення гражданки з першої пол. 18 в.) у нас аж до реформ у першій пол. 19 в. в напрямі наближення його до справжньої вимови (кулішівка з поправками Б. Грінченка та желехівка в Галичині й Буковині). Е. п. як послідовну систему для укр. мови запропонував М. Максимович (максимовичівка) 1821 і 1841, що однак прищепився лише в Галичині й на Буковині, де він утримувався в школі до 1893 р. (в москвофільських виданнях до кін. 1930-их ізр., так само па Закарпатті � �панькевичівка�); боротьба проти Е. п. сполучалася тут зокрема з політ. проблемою боротьби за самобутність укр. народу, проти москвофільства і за запровадження нар. мови й простонар. тематики в літературі. [О. Г.]

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 2]