Голосіння, обов�язкове оплакування померлих, тісно зв�язане з похоронним обрядом або поминальними святами глибокої давнини, існувало як окремий жанр усної словесности з своїми поетичними засобами. В основі Г. лежало уявлення про смерть як відхід покійника до раніше померлих членів роду. Мрець у нар. віруваннях є небезпечний демон і одночасно доброчинець, що не перериває зв�язків із своїм родом. Його звеличують і оплакують, щоб він покинув громаду живих примиреним із нею. Цим зумовлені діялогічні елементи Г. � обрядова розмова з померлим. Небіжчика запитують, чому він іде, запевняють у доброму до нього ставленні, звеличують і оплакують; прощання супроводиться закликом до померлих раніше прийняти небіжчика до себе і запрошенням до нього прийти в гості й узяти участь у спільній трапезі та запитом, в якому образі він прийде. Не зв�язані з первісними віруваннями мотиви суму, розпуки, любови до померлого теж виливалися в традиційні формули. Християнство змінило найстаріші анімістичні уявлення, надавши їм церк. забарвлення. Г. будувалися у вільній речитативній формі, з виробленим ритмом співаної деклямації, що не вкладається в рівномірні такти. Для стилю Г. характеристичні синтаксичні повтори, запитання, звертання, тавтологічне висловлення думки, синтаксичний паралелізм, що пов�язує нерівномірні вірші, асонанси й здебільша дієслівна рима. Тексти Г. подали І. Свєнціцький і В. Гнатюк в �Етн. Зб.� (XXXI�XXXII). Досліджували В. Данилов, І. Свєнціцький, 3. Кузеля, В. Петров та ін. (Див. ЕУ І, стор. 254�55, 272). [Р. М.]

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 2]