Грамоти
, рід правного акту, що походив від держ. влади або приватних осіб; зокрема поширений у княжу і лит.-руську добу. Зміст Г. різний, найчастіше ствердження правного стану, уділення привілеїв, забезпечення старих прав (Г. договірні, дарування, судові); деякі мали тільки приватно-правний характер (Г. духовні або заповіти, т. зв. вкладні Г.. купчі, приватних дарувань і т. д.). Найдавніші відомі на Україні Г. походять з 12 в. (кн. Мстислава Володимировича з 1130 р.). У формі княжих Г. надавалися привілеї чужоземним купцям (Г. Андрія Галицького з 1320 р.), а містам магдебурзьке право (Сянік 1339 р.).У Великому Князівстві Лит. Г. надавали певних прав цілим групам шляхти, жид. населенню й ін. Охоронними Г. забезпечувалося старе звичаєве право окремих осіб чи цілих груп.
Т. зв. грамоти уставні земські потверджували старі права цілим областям, гол. укр. і білор. Ними великі князі Гарантували давній правний лад окремих територіяльно-адміністративних одиниць держави. З 1516 вв. походить понад десяток Г. уставних земських, які стосуються до Волині, Київщини, Галичини й Підляшшя. Деякі з них покликуються на старіші устави. Волинські грамоти уставні земські носять становий характер. Чинність земських грамот була припинена запровадженням загальнодерж. кодексів Литовських Статутів. Г. уставні земські є важливим джерелом до іст. укр. права.
В коз. добу рос. царі й царські прикази (центр. урядові установи) видавали різні Г., гол. на землі, прихильній їм укр. старшині та укр. полкам на Слобожанщині. Ці Г. часто конкурували з універсалами гетьманів і полковників. 1785 р. царський уряд поширив на Україну Жалованную грамоту дворянству, якою зрівняно укр. шляхту з рос. дворянством.
Окремі документи в церк. адміністрації, гол. надавання привілеїв братствам (ставропігії), набирали форми Г.
В період гетьманату в 1918 р. найважливіші держ.-правні акти називалися так само Г. (перейняття влади і октройована тимчасова конституція Укр. Держави, оголошення аграрної реформи, проголошення федерації з Росією, зречення). [Р. М.]
Г. становлять важливе джерело для іст. мови. Вага їх полягає в тому, що вони далеко ближчі до живої мови, ніж тексти церк. або орієнтованого на церк. мову характеру, хоч мова Г. мас звичайно свою традицію, плекану в даній місцевості, особливо щодо фразеології (низка традиційних формул-штампів) і правопису.
Від Київської Руси не лишилося приватно-правних Г., за винятком Мстиславової грамоти 1130. яка одначе не виявляє укр. рис у своїй мові і про яку невідомо, чи вона була написана на Україні. Систематичніше збереглися Г. з Волині від 1350 р., Київщини від 1427. Коло 100 найраніших Г. сер. 14 сер. 15 в. зібрані в вид. Розова (Київ 1928) і були обєктом лінґвістичної аналізи Демянчука (1928) і Курашкевича (1934). Пізніші Г. з цих теренів частково видані, але здебільша не так точно в серіях Акты, относящиеся к Южной й Западной России, Акты, относящиеся к истории Западной России, Акты Виленской Археографической Комиссии, Жерела до історії України-Руси, вид. губ. архівних комісій (насамперед чернігівської й полтавської) тощо. Чимале значення для іст. укр. мови мають також: т. зв. молдавські грамоти, писані укр. і рум. писарями, але в укр. традиції канцелярської мови на терені Буковини, Басарабії й Молдавії. Вони починаються з 1388 і охоплюють усе 15 ст., були публіковані (але не завжди надійно) Уляницьким (1887), Калужняцьким (1890), епізодично Яцимірським. і Огіенком. Мову їх досліджували Боґдан (1908), Яцимірський (1910), Ярошенко (1931) і Огієнко (1935) та ін. Г. з Закарпаття починаються від 1404 (публікації й студії А. Петрова, Г. Ґеровського). [Ю. Шевельов]
[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 2]
|
|
|