В УНР справу держ. Г. вперше регляментував закон Центр. Ради з 2�4.3.1918. Громадянином УНР ставала кожна особа, яка народилася на Україні й була зв�язана з нею постійним місцем перебування і яка отримає про це грамоту від уряду УНР. Уряд може надати Г. також: особам, не народженим на Україні, після трирічного їх перебування в УНР. Подвійного Г. в УНР не допускалося. За гетьманату Г. реґулювалося законом з 2.7.1918: громадянами Укр. Держави ставали всі громадяни Рос. Імперії, які перебувають на Україні і бажають прийняти укр. Г. Директорія відновила закон Центр. Ради. В ЗО УНР Г. нормував закон з 8.4.1919, за яким громадянином ставала кожна особа, яка в час оголошення закону має приналежність до однієї з громад ЗО УНР. Особи, які не бажали прийняти Г. ЗО УНР, мали про це скласти заяву і вважалися чужинцями.

На укр. землях під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією українці ставали громадянами відповідних держав у висліді міжнар. договорів (Ризький, Сен-Жерменський і Севрський); українці Сх. Галичини не вважалися з погляду міжнар. права поль. громадянами до 15.3.1923. Однак поль. уряд до них застосовував усі вимоги як до власних громадян (військ, служба, вибори). Поль. уряд позбавив права Г. окремих укр. діячів, які залишилися по 1923 за кордоном та не відповіли ін. вимогам закону (втрата зв�язків з поль. державою на протязі 5 р., протиполь. діяльність й ін.).

В УССР у 1919�23 існувало окреме укр. сов. Г., реґляментоване законодавством УССР. Громадянами УССР вважалися �всі колишні громадяни Укр. Держави� та кол. піддані Рос. Імперії, що перебувають на території УССР, якщо вони не відмовилися від Г. УССР (постанова РНК з 11.3.1919). Право відмовитися від укр. сов. Г. мали лише особи неукр. походження і за умовою, що ін. держава згідна надати їм своє Г. Набування укр. сов. Г. відбувалося за ПРИНЦИПОМ �ius soli� (в РСФСР ДІЯВ принцип �ius sanguinis�). Діти чужинців, народжені в УССР, вважалися укр. сов. громадянами, якщо вони за рік після досягнення повноліття не заявлять, що приймають Г. своїх батьків (постанова з 28.3.1922). Г. УССР можна було набути шляхом натуралізації (положення про чужоземців в УССР з 28.3.1922) та оптації на підставі договорів УССР із балтицькими країнами та з Польщею. Втрачали Г. УССР особи, що перебували за кордоном понад 5 рр. і не взяли сов. пашпорт, що добровільно служили в �контррев. арміях�, ті, що залишили укр. територію без дозволу сов. влади (еміґрація), і ті, що не скористалися з права оптації.

Із створенням СССР запроваджено подвійне Г.: союзне і республіканське. Кожен громадянин УССР є громадянином СССР. Порядок набуття і втрату Г. УССР нормував пізніше �Адміністративний кодекс УССР� 1927 (поділ 7, артикули 231�246). Чужоземцем в УССР вважається лише не сов. громадянин. Від 1931 поза СССР дійсним є тільки союзне Г. (раніше в паспортах відзначалося і Г. УССР), а республіканське має тільки внутр. значення. Теперішній стан сов. Г. нормує закон з 19.8.1938. Чужоземець в СССР при натуралізації набуває, крім союзного, також: респ. громадянство, при чому це визначає верховна рада республіки. Питання про вихід із сов. Г. розв�язує тільки Верховний Совєт СССР. До 1938 усі мешканці СССР, чуже Г. яких не було доведене, вважалися сов. громадянами. Новий закон запровадив категорії бездержавних, а набуття сов. Г. провадиться не автоматично, а за певним порядком. Мешканцям приєднаних територій надавалося колективно сов. Г., напр. мешканцям Басарабії і Буковини указом Президії Верховного Совєта СССР з 8.3.1941.

Укр. еміґрація користується міжнар. визнаним статутом бездержавних; частина прийняла громадянство нових країн поселення, гол. за океаном (див. Натуралізація). Однак сов. уряд і далі вважає емігрантів із СССР своїми громадянами. В 1946�47 рядом указів Верховного Совєта СССР спрощено набуття сов. Г. еміґрантам. З цього скористалася частина рос. і вірменської еміґрації. [М. Стахів, В. Маркусь]