Лишившись після поразки визвольних змагань на підсов. Україні, Є. віддався цілковито наук. діяльності, бувши безкомпромісово непримиренним до больш. режиму. Велика його популярність цієї доби в широких колах укр. суспільства здобула йому славу лсумління України╗, і це було однією з причин того, що він став головним обвинуваченим у процесі СВУ як голова цієї орг-ції. Заарештований в сер. 1929 р., Є. був засуджений 1930 на кару смерті, з заміною її 10-річним увТязненням, перші 7 років якого відбув у Ярославському лполітізоляторі╗, потім був переведений до Володимирського. З 1939 р. його доля невідома.

В літературознавстві Є. був найвидатнішим представником запізнілого народництва (неонародництво), що, хоч і зазнало гострої критики з позицій соціологічних та естетичних, мало чимало послідовників в роки революції та, завдяки працям Є., має великий вплив ще й тепер. Визнаючи естетичний принцип для іст. письменства лцілком негодящим╗, Є. бачив в іст. укр. літератури три провідні ідеї: 1) лелемент свободи для людини, невпинна визвольна течія╗; 2) лвизвольно-національна ідея╗; 3) лпоступова течія народности в змісті і формі, насамперед у літ. мові╗. Кладучи в основу досліду критерій служіння народові й народність мови, Є. недоцінював книжної літератури сер. доби (17Ч18 вв.), вважаючи її штучною, схоластичною, відірваною від лживого життя╗. Натомість зосередив увагу на іст. нової літератури, видавши низку капітальних монографій про письменників перев. 19 в.: лМарко Вовчок╗ (1907), лШевченко╗ (1914), лСпівець боротьби і контрастів╗ (1913, у вид. 1926 п. н. лІван Франко╗), лМ. Коцюбинський╗ (1922), лНечуй-Левицький╗, лКарпенко-Карий╗ (1924), лПанас Мирний╗ (1928). Є. належить редагування багатьох вид. клясиків укр. літератури (теж перев. 19 в.) з його вступними статтями й примітками: Л. Глібова, Є. Гребінки, Т. Шевченка, О.. Кониського, І. Котляревського, М. Коцюбинського, Б. Грінченка та ін. Зокрема однією з найвидатніших праць Є. є акад. вид. лЩоденника╗ й лЛистування╗ Т. Шевченка (1927Ч28), з його статтями й коментарями. Якщо Є. зупинявся й на творчості письм. новішого часу, то лише тих, які писали в дусі народництва.

Бувши послідовним у своїх літературних критеріях, Є. поставився гостро вороже до модерністів, виступивши проти них в статті лВ поисках новой красоты╗ (лКСт.╗, ХЧXII, 1902), що викликала гостру дискусію (проти крайностей Є. виступив І. Франко). На прикладі творчости Г. Хоткевича, О. Кобилянської, Н. Кобринської, К. Гриневичевої й ін. Є. засуджував лмодні напрями╗, лкарикатурні форми╗, захоплення символізмом і декадентством, а гол. Ч брак заглиблення в життя, щоб лвикривати суспільні язви╗ і лікувати їх. Сов. літератури Є. не визнавав і про неї нічого не писав.

Іст.-літ. погляди Є. найповніше висловлені в його лІсторії українського письменства╗ (1911), 4 вид. якої (1924) доведене до поч. 1920-их рр. і лишається досі одним з основних підручників з іст. укр. літератури. Літ. спадщина Є. надзвичайно велика: він написав кілька тисяч праць, з них бл. тис. мають науковий інтерес. Література: Франко І. Принципи і безпринципність. ЛНВ, II. Л. 1903; Кримський А. Життєпис і літ. діяльність С. О. Єфремова. ЗІФВ УАН, IIЧIII. К. 1920Ч22; Спис праць С. О. Єфремова. Там же; Дорошенко Д. Історія України 1917Ч23,1ЧII. Ужгород 1930Ч32; Заярський П. Сергій Єфремов. лСвобода╗, 30Ч31. X, 1Ч2. XI. Нью-Йорк 1951; Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук, І. Мюнхен 1955; Чикаленко Є. Спогади 1861Ч1907. Нью-Йорк 1955. [І. Кошелівець]