На укр. землях Є. з�явилися з прийняттям християнства; здебільшого це були греки, що їх призначав Константинопільський патріарх. Припускають, що першим київським Є. був Настас з Корсуня (не грек). Згодом грец. єпископів замінили місцеві люди, гол. з ченців Києво-Печерського монастиря. Є. вибирав собор єпископів на чолі з митр., за дозволом князя. З часом утворився звичай вибору Є. князем разом із представниками церк. громади, а митр. тільки його висвячував. В 14 в. подекуди собор єпископів вибирав трьох кандидатів, а митр. висвячував одного із них. Під Литвою і Польщею на вибір Є. на укр. кафедри мали значний вплив князі, пізніше король при участі бояр, священиків і навіть представників правос. людності даної єпархії. Через брак власних князів під чужою владою Є. ставав немов леґальним представником укр. населення даної землі.

В 16�17 вв. правос. і кат. Є. походили перев. із маґнатських і шляхетських родів; деякі часто провадили надмірно світське життя і дбали за особисті користі. Особливо підупав авторитет єпископів, коли в Литві і Польщі поширилося т. зв. �право патронату�, яке поставило духівництво, в тому ч. і єпископів, в залежність від світської влади. Королівське �подавання� єпископських катедр суперечило традиції вибирання Є. Порядок номінування Є. в давню і сер. добу був об�єктом частих суперечок між світською і духовною владою; іноді доходило до боротьби між кандидатами на Є. В Рос. Імперії право іменування Є. застеріг собі виключно Святіший Синод, а в Австро-Угорщині та згодом в Польщі і Чехо-Словаччині � для українців католиків номінувала Є. Римська Столиця за співучастю уряду, залежно від устійненої традиції чи конкордату.

Є. управляв єпархією за допомогою катедральних клиросів (адміністративно-судова колеґіяльна установа, складена з пресвітерів), намісників Є., які, іноді при самому Є. чи у ін. областях, були його помічниками або заступниками. Є. або його заступник очолював церк. суди та скликав єпархіяльні пастирські собори і керував ними. Адміністративними органами при Є. стали згодом на місце клиросів консисторії (з 1721 в правос. церкві) та капітули з 18�19 вв. в укр.-кат. єпархіях.

Спочатку на Україні були тільки правлячі Є.; вікарії (єпископи-помічники) з�являються пізніше � в 17 в. (гр.-кат.) і в 18 в. (правос.). Кількість вікаріїв зросла на поч. 20 в., коли київська митрополича єпархія мала 4, а херсонська 3. В 1917 р. на Центр. і Сх. Землях було 10 правлячих і 22 вікарних Є.; на Зах. Укр. Землях в той час було 8 гр.-кат. Є. Відтоді ч. укр. Є. зросло, тим більше, що Правос, Церква на Україні і поза нею зазнала кілька організаційних оформлень.

В 1945�50 рр. увесь єпископат Укр. Кат. Церкви на укр. землях (10 Є.) було виарештовано; з них на 1957 р. живе ще в ув�язненні і на засланні 5 Є., серед них архисп.-митр. В межах УССР діє в рамках Рос. Правос. Церкви 1 митр.-екзарх. 10 архиєп.. 8 Є., 1 титулярний і 1 Є.-вікарій (стан на 1957 р.). Укр. Правос. Церкви мають в 1958 р. поза Україною 3 архиєп.-митрополитів, 8 архиєп. і 3 Є., а Укр. Кат. Церква � 2 архиєп.-митр., 1 архиєп., 8 Є. і 2 Є.-помічників.

Ряд укр. єпископів відіграли визначну ролю в церк., культ. і гром.-політ. житті. В 19�20 вв. деякі укр. кат. Є. Зах. України у великій мірі прислужилися до нац. відродження. В той час на Центр. і Сх. Землях правос. єпископат складався перев. з росіян і не був прихильний до українства. Тільки в 1920�40-их рр. відроджується укр. нац. єпископат в УАПЦ, а дехто з українців були єпископами в Автокефальній Правос. Церкві в Польщі. Визначні єпископи обох церков на полі Церкви, богословської науки і служіння народові, стали жертвою сов. терору. (Див. також Єпархія). [І. К-ий]