Роля і місце Ж. в суспільному житті дуже міняються залежно від культ. розвитку даної спільноти. В теперішню добу Ж. вже майже зрівняні в правах і обов�язках з чоловіками, за винятком деяких рел. функцій. При повноті гром. прав вони все таки звільнені від військ. служби і тільки під час війни Ж. притягають до деяких служб. В більшості країн законодавство визнає ряд привілеїв для Ж. (спеціяльний режим праці, захист материнства тощо). З другого боку, значна частина Ж. екон. залежна від чоловіків, а подекуди їх узалежнює правно існуюче законодавство.

У деяких народів первісної суспільної культури становище Ж:, було іноді рівнорядне, а навіть подекуди надрядне у відношенні до чоловіків (див. Матріярхат). Народи, які жили на Україні в доіст. добу, належали також до циклу первісних культур з матріярхатом; відгуки його зафіксовані в археології та етнографії. Стадію матріярхату заступив патріярхат, за якого суспільне становище Ж. стало підрядним, включно до трактування жінки як власности.

В добу переходу від племінної до княжої держ. орг-ції на укр. землях первісні погляди на жінку як власність зникли. Міцні зв�язки чоловіка й жінки, упорядкованість родинних взаємин (моногамія) посвідчені різними джерелами; виховна роля жінки-матері дорівнялася ролі батька (див. Родина).

Правні норми і суспільні погляди щодо становища Ж., подружжя, родини відзеркалюе �Руська Правда�. Вона вважає жінку рівноцінною чоловікові. Напр., вбивцю жінки належало судити так, як і за вбивство чоловіка. На відміну від рим. і давньогерманського права, руське право не знає правних обмежень становища жінки і її правосильности; були тільки деякі фактичні обмеження. Вдові не надавали правного опікуна, як це було в деяких ін. країнах за середньовіччя, і вона цілком заступала місце чоловіка. Опікуна призначали лише для дітей і тільки тоді, коли мати виходила вдруге заміж. Як довго жінка очолювала родину, за нею залишалися всі права; від неї також залежало рішення (якщо цього не було в заповіті батька), коли розділити синів. Після розділу майна за матір�ю залишалася її частина, і нею вона могла володіти, даючи її довільно комусь із дітей, але нікому з чужих. Спадкове право виключало із спадщини дочок; вони діставали тільки посаг. Якщо жінка-невільниця мала дітей від господаря, вони виключалися із спадщини, зате мати разом з дітьми одержувала волю. Ліберальний дух �Руської Правди� в трактуванні Ж. можна пояснити впливом звичаєвого права предків сх. слов�ян.

Таке правне становище Ж. було пов�язане з їх госп.-соц. становищем за княжої доби. Співпрацюючи з чоловіками � в хліборобській, купецькій чи боярській верстві � Ж. набирали такого вміння й досвіду, що по смерті чоловіків могли відати всім майном (кн. Володимир Василькович залишив своїй дружині город Кобрин �з людьми і даниною�). Деякі Ж. мали вплив і на держ. справи. Напр., на княжому престолі засідали Ж. як реґентки � св. Ольга в Києві і Ганна, вдова Романа Галицького, що зберегла престол для своїх синів; Янка, дочка Всеволода Ярославича, ігуменя Андріївського монастиря в Києві, їздила до Царгороду запрошувати митр. до Києва. В іст. України війшов ряд Ж.-княгинь, що походили з різних евр. династій і були дружинами укр. князів або як дочки укр. князів вийшли заміж за чужинецьких володарів (візант. цісарівна Анна, дружина Володимира В.; Інгігерда-Ірина, дочка швед. короля Олафа, дружина Ярослава Мудрого; Єлисавета-Гіда, дочка англ. короля Гаральда, дружина Володимира II Мономаха; Анна Ярославна, франц. королева; Амастасія Ярославна, дружина угор. короля Андрія І; Євпраксія, дочка Всеволода, нім. цісарева; Євфросинія Мстиславна, дружина угор. короля Ґейзи, і багато ін.).

За лит.-руської доби правне становище Ж. нормував Лит. Статут. Принцип рівноправности Ж. був проведений у карних і цивільних постановах статуту. Нарівні з чоловіками Ж. могли бути підметом прав і зобов�язань, мали празну дієздатність без основних обмежень. Карні норми запевняють цілковиту охорону Ж., інколи право бере їх під спеціяльну охорону (напр., вагітних Ж.). Від нерухомої спадщини дочки були виключені, тому що зем. власність була підставою військ. служби. Однак, на забезпечення приданого чоловік давав жінці т. зв. �вінову запись�, якою запевняв їй третину свого нерухомого майна. Через те вона ставала маєтково незалежною, бо своїм віном могла відати самостійно.

Соц. й екон. становище Ж. тієї доби характеризував поглиблений процес закріпачення нар. низів, при чому жінка, зв�язана тісніше, ніж: чоловік, з утриманням родини, переносила значну частину панщизняних тягарів на собі. Як, з одного боку, частина укр. Ж. із шляхетської верстви денаціоналізувалася, так, з другого, � багато з них підтримували Церкву і рідну культуру. До таких видатних Ж.-діячок належали: кн. Анастасія Ольшанська, коштом якої було перекладено Пересопницьке євангеліє; Гальшка Гулевичівна Лозка, що віддала свій маєток Київ. Богоявленському монастиреві на утримання братської школи (1615); меценатки багатьох ін. монастирів � кн. Вишневецька Раїна, кн. Олена і Софія Чарторийські, Ганна Гойська й ін.

За коз.-гетьманської доби правне становище Ж. далі визначав Лит. Статут, побіч якого існували ще місц. звичаєві норми та деякі правні запозичення. Виразом цього були закони, скодифіковані в �Права, по которымъ судится малороссійский народъ� з 1743 р. Його карні постанови визначають вищі санкції за вбивство чи зневагу жінки, ніж: чоловіка, рахуючися з її меншою оборонною силою. Найнижча головщина, передбачена для невільників, кріпаків та полонених, поширювалася й на Ж., які �мужа законного не мали й не мають�.

Госп. становище Ж. визначала їхня станова приналежність. Ж. вільних селян співпрацювали в сіль. госп-ві; на їхній долі не дуже відбилася соц. нерівність. Проте найважчим було становище кріпачок. Вони були чи не гол. об�єктом визиску, до того без всякого права оборони. Чоловіки ще не раз могли рятуватися втечею на Запоріжжя, а жінка-кріпачка мусіла виконувати панщину, обробляти наділи землі, щоб виживити родину та призбирати на данину для пана. Порівняно покращала доля селян після повстання Б. Хмельницького, коли було усунено велике землеволодіння на Лівобережжі, а на короткий час і на Правобережжі. В той час почали інтенсивніше розвиватися також такі ділянки ремесла й виробництва, в яких брали участь Ж.-селянки і міщанки (ткацтво, ганчарство, вишивкарство, килимарство й ін.). Визначну ролю у плеканні мист. промислу відіграли жін. монастирі. Вони розвинули виробництво церк. риз, плащаниць, хоругов тощо.

Доба козаччини з її постійними війнами й повстаннями, як і раніше доба тат. лихоліття, витворили тип жінки-оборонця своєї родини і садиби, часто із зброєю в руках. Представницею того завзятого типу жінки-козачки була дружина сотн. Олена Завісна з Буші. Ж. брали участь у повстанчих загонах часів Хмельниччини. Панівний тип жінки-козачки, � це дружина-господиня, яка рядить госп-вом під час відсутності свого чоловіка, зайнятого у військ. походах та держ. справами. Дуже тяжкою була доля Ж., що їх в часи тат. нападів забирали в ясир, і їм доводилося вікувати в тур. гаремах. Деякі з укр. бранок, завдяки своїй вроді й мудрості, мали значний вплив на своїх чоловіків � тур. можновладців (Роксоляна, дружина султана Сулеймана). Трагічний образ бранки з її великою тугою за батьківщиною оспіваний в думі про �Марусю Богуславку�.

На Гетьманщині з коз.-старшинських родів знайшлося чимало Ж., що відіграли важливу ролю в суспільному і політ житті. Ганна Хмельницька, дружина Богдана, посідала впливове становище в останні роки його гетьманування і навіть видавала універсали. Мати І. Мазепи � Марина (в чернецтві Марія-Магдалина) була доброю дорадницею свого сина. Дружина С. Палія � �мати полковниця�, фактично правила Білоцерківським полком під час відсутности чоловіка, і до її порад прислухалася коз. старшина. Ганна Орлик, дружина гетьмана Пилипа, була вірною помічницею чоловіка, навіть перебуваючи багато років в розлуці з ним на еміграції. Настя Скоропадська, дружина гетьмана Івана, мала великий вплив на урядові справи. В 17�18 вв. деякі укр. Ж. ділили долю своїх родичів, переслідуваних рос. владою, йдучи з ними на заслання. Кілька десятиліть сибірського заслання пережила Пелагія Мирович, вдова полк. переяславського і мати відомих мазепинців-еміґрантів.

Занепад козаччини позначається зменшенням кількости видатних постатей серед Ж. З утратою шляхетської верстви та русифікацією, а на зах. полонізаціею міст нац. свідомість збереглася здебільша тільки в нар. масах. Її носієм у великій мірі була укр. жінка, замилування якої до усної словесности зберегло чимало іст. фактів у формі пісні чи переказу. Проте й тоді було кілька Ж. шляхетського походження � укр. патріоток (напр., Софія Капніст, уроджена Дунін-Борковська, яка виховала кількох синів укр. діячів). У 19 в. був також ряд укр. Ж.-діячок; деякі з них були меценатами укр. культури (Єлисавета з Скоропадських Милорадович, фундаторка НТШ у Львові й ін.).

З кін. 18 в., коли укр. землі були в межах Рос. Імперії й Австрії, правне становище Ж. було визначене законодавством цих держав: в Росії � �Сводом законов�, побудованим на кодексі Наполеона, в Австрії � цивільним кодексом, складеним на підставі рим. права (див. Цивільне право). Щодо спадщини становище Ж. покращало, бо дочки могли успадкувати землю. Та з того могла користуватися тільки шляхта. Ж. сер. верстви перебували в залежності від родини, не маючи можливости самостійного заробітку. Становище жінки-кріпачки було й далі дуже нужденне; вона не мала правного захисту. В нар. госп-ві Ж. залишилися поважним госп. чинником. Вони працювали, побіч хатнього госп-ва й хліборобства, в деяких спеціяльних жін. ремеслах, напр., заготівля прядива. Так на Лівобережжі розвинулися кустарні промисли, в яких були зайняті Ж., напр., в Кролевецькому пов., на Чернігівщині (рушники, скатертини), на Полтавщині (килимарство), в Ізюмі (мережки, полотна), Охтирці (плахти), Острі (сітки на рибу), Новозибкові (вітрила для кораблів) тощо.

В процесі укр. відродження 19 в. Ж. відіграли поважну ролю як письменниці, акторки, культ. діячки. В пед. ділянці вони поширили свої завдання з родинного виховання на виховно-осв. установи (див. Жіноча освіта. Дошкільне виховання).

До першої світової війни Ж. на всіх укр. землях не мали політ. прав. Боротьба за вільний доступ до високої освіти, до виконання різних професій, як і за політ. рівноправність з чоловіками становила гол. зміст жін. руху. В Галичині щойно в 1914 р. визнано виборче право Ж. до гал. сойму, з якого вони вже не скористалися. В Росії тільки революція 1917 р. зрівняла Ж. в політ. правах. (Про осв. і харитативну діяльність та суспільну ролю Ж. кін. 19 і в 20 в. див. Жіночий рух).

Конституція УНР з 29.4.1918 повністю зрівняла Ж. з чоловіками (�Ніякої різниці в правах і обов�язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає�). В Тимчас. основному законі ЗУНР з 13.11.1918 визнаються виборчі права за всіма громадянами без різниці статі.

Законодавство УССР провело також зрівняння в правах між Ж. і чоловіками (102 ст. конституції УССР з 1937 р.). Формальне зрівняння в правах створило для Ж. нестерпно важкі умови життя, бо в госп. ділянці це використовувано на їх некористь. Сов. режим використовує жін. робочу силу на різних важких працях (будівництво доріг, кар�єри, шахти тощо). До того, стахановський рух застосований також до жін. праці в сіль. госп-ві і в пром-сті. Для цього різні �передові� робітниці (М. Демченко та ін.) виробляли при особливо корисних умовах високі норми, які потім поширювали на всю виробничу галузь. Таким чином, рух �стахановок� став новим засобом визиску жін. праці. Профспілки в УССР не боронять Ж., бо вони самі є знаряддям працедавця-держави. Проте ширші можливості освіти, як і визиск некваліфікованого робітника, дали поштовх до масового навчання Ж. в сер. і вищих школах. Деякі професії Ж. опанували більшістю (навчання, мед. опіка), а навіть в техн. ділянках становлять поважний відсоток. У високих школах дівчата становлять в деяких галузях (мед., пед ін-ти) понад половину, а в ін. � понад третину студентів.

Ілюзорним виявом політ рівноправності Ж. в СССР є кероване партією дозування жін. кандидатів до різних сов. органів під час виборів.

В культ. розквіті 20�30-их рр. в УССР багато Ж. взяло видатну участь (письменниці, артистки, образотворчі мистці, педагоги, вчені тощо). Між репресованими культ. діячами поч. 1930-их рр. було немало Ж.

Сов. репресій і переслідувань разом із чоловіками зазнали й Ж. всіх суспільних шарів. В період колективізації між засланими були сотні тисяч Ж.; факти опору Ж. колективізації, т. зв. �бабські бунти�, були частим явищем. Також між політ. в�язнями укр. Ж. становлять значний відсоток. Про їхній опір навіть на засланні свідчать розрухи серед в�язнів в Караганді в 1953�54 рр., коли під час страйків у концтаборах бл. 500 укр. Ж. знищено сов. танками. (Див. Жіночий рух. Жіноча освіта, Жіноча преса, та ЕУ І, стор. 1150�53).

Література: Луговий О. Визначне жіноцтво України. Торонто 1942; Русова С. Наші визначні жінки. Вінніпеґ 1945; Грушевський М. Історія України-Руси, І�X, передрук Нью-Йорк 1954�58. [Н. Полонська-Василенко, М. Кобринська, О. Трофимовська]