Задньопіднебінні, приголосні, творені піднесенням задньої частини спинки язика до м�якого (заднього) піднебіння: при повнім замкненні, перерванім видиховим струмом повітря, постають експльозивні приголосні укр. літ. мови, глухий к, і дзвінкий ґ, а при щілинному звуженні глухий спірант х (його дзвінкий допарок у в укр. мові лише комбінаторний варіянт: ти ? братів); деякі півд.-зах. укр. говірки знають ще задньоязикове ? у групах нк, нґ (тоді при зімкненні спинки язика з м�яким піднебінням експіраторний струм повітря проходить ще носовою порожниною). Коли таке зімкнення чи наближення язикової спинки відбувається вже на межі з твердим піднебінням, тоді постають палятальні варіянти кь, ґь, хь (у групах кі, ґї, хі..., а в частині говірок і в групах ке, ґе, хе, ки, ґи, хи). Палятальні варіянти З. з�явилися перед ы в мові Києва в сер. 12 в., але зникли після переходу і, ы > и (кін. 12�13 в.) і знову з�явилися перед новим і, що постало в сер. 14 в. з о (кіт, хід). У чах. укр. говірках, що втратили ы, палятальні варіянти З. перед старим ы з�явилися бл. 16 в. і зберігаються досі. Фонологічне до З. близько стоїть гортанний дзвінкий спірант г. [О. Г.]

[Стаття у: Енциклопедія Українознавства, т. 2]