Законодавчу владу в княжій Україні- Русі ділили між собою князь, віче, боярська рада, при чому в різний час і в різних областях один з цих органів набував гол. значення. Закони видавали в церк. справах та для церк. людей також єп. й ігумен. Княжі з�їзди, як непостійний і скликуваний на добровільній основі орган, не мали законодавчих компетенцій. Проте М. Владимирський-Буданов допускає право княжих з�їздів видавати закони для однієї землі. Напр., Руська Правда Ярославичів була укладена на з�їзді трьох князів-братів.

В лит.-руську добу законодавча влада на терені віденського князівства була в руках великого князя, в ін. землях її здійснювали удільні князі. З 15 в. великий кн. вже видавав закони для всієї держави, ділячи законодавчу владу з панами-радою і заг.-шляхетським � вальним сеймом. Тол. закони цієї доби стверджені в земських уставах (давне звичаєве право), судебниках і Лит. Статуті.

На Гетьманщині З. зосереджувалось у руках гетьмана, який оголошував законодавчі акти здебільша після схвалення їх або висловлення опінії старшинськими радами чи з�їздами. Іноді присвоювала собі законодавчі функції Ген. Військ. Рада. В ході обмеження автономії України в 18 в. З. переходило в руки рос. царського уряду та частково здійснювалося через Малорос. Колегію. На Запоріжжі компетенція З. належала Січовій Раді та раді старшини. Якогось виразного розмежування компетенцій влади в коз. добу, як і раніше, не було; різні органи конкурували між собою у здійсненні З. або здійснювали його спільно.

В Рос. Імперії законодавчу владу здійснював цар до 1905 р. самостійно, послуговуючись Держ. Радою (Государственным Советом) і Комітетом Міністрів, як дорадчими органами, а згодом спільно з Державною Думою. До 1867 р. в Австрії З. належало до абсолютної влади монарха; в конституційній австр. монархії законодавчу владу здійснювали Держ. Рада (Reichsrat) і палата послів (Abgeordnetenhaus). В Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії, до яких в 1920�40 рр. належали Зах. Укр. Землі, законодавча влада здійснювалась парламентом і гол. держави. Тільки в Чехо-Словаччині за автономним сеймом Карп. України передбачались законодавчі функції у внутр. справах.

За укр. державності 1917�20 рр. З. здійснювали різні органи, залежно від режимів; в перший період � Укр. Центр. Рада через свій пленум або Малу Раду. Закон з 8.12.1917 про порядок видання законів стверджував, що �виключне і неподільне право видавати закони для УНР належить Укр. Центр. Раді�.

Конституція УНР, ухвалена 29.4.1918, наділяла вищою законодавчою владою Всенар. Збори, а ініціатива законопроекту належала їх президії, Раді Міністрів, поодиноким фракціям і групам депутатів, органам самоврядування і безпосередньо громадянам (заява із 100 000 підписами). За гетьманату законопроекти розроблялися в окремих мін-вах, ухвалювалися Радою Міністрів, а входили в життя після затвердження їх. гетьманом. Цей порядок З. мав тривати до скликання сойму. Директорія УНР як рев. орган мала найширші компетенції верховної влади, в тому ч. й законодавчої, здійснюваної у співпраці з Радою Міністрів. Трудовий Конґрес (січень, 1919), що й сам займався законодавчою діяльністю, підтвердив законодавчі компетенції Директорії до його чергової сесії, яка вже не відбулася. На підставі �Закону про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР� з 12.11.1920 законодавча влада мала перейти до Держ. Нар. Ради, яка схвалює законопроекти Ради Міністрів; гол. Директорії належало лише затвердження закону. З. органів УНР в екзилі залишилось за урядом і гол. Директорії.

В ЗУНР законодавча влада належала Укр. Нац. Раді, яка її здійснювала до передачі верховного керівництва справами ЗУНР диктаторові 9.6.1919; з того часу тільки номінально З. залишилося за УНРадою. Виділ УНРади затверджував і оповіщав закони.

З. в УССР формально належало, за конституцією з 14.3.1919, Всеукр. з�їздові рад та Всеукр. Центр. Виконавчому Комітетові; фактично ж і найчастіше його здійснювала президія ВУЦВК та Рада Нар. Комісарів; з 1937 р. ці функції мали перейти до Верхїівної Ради, що, згідно з конституцією, �є єдиним законодавчим органом УРСР� (ст. 23). В дійсності законодавчу діяльність виконує її президія, яка видає заг. нормативні акти, що різняться від законів тільки формою і назвою (т. зв. укази), їх на своїх сесіях у формі закону затверджує Верховна Рада. Основні ділянки З. в УССР належать компетенції СССР в особі його Верховного Совета (ст. 14 конституції СССР). Закони СССР дійсні на території УССР; на випадок незгідности респ. закону з союзним, дійсним є союзний закон.

При рев. змінах режимів нові уряди звичайно одміняють попереднє З. повністю або частково. Укр. Центр. Рада залишила основну частину З. Тимчасового Уряду, а навіть старого режиму (цивільне, карне, торг. й ін. право), за винятком того З., яке було змінене виразно новими законами. Ще в більшій мірі залишив у силі старе З., включно з великою частиною адміністративного, гетьманський режим. Зате він одмінив політ.-соц. З. Укр. Центр. Ради. Директорія знову скасувала З. гетьманського періоду. В ЗУНР залишено в силі майже все австр. З. Сов. режим декларував скасування З. всіх попередніх урядів та рядом постанов заводив у життя на території України законодавчі акти РСФСР.

В модерних країнах закони набирають сили після їх опублікування в урядових публікаціях. Такими були: за Укр. Центр. Ради � �Вісник Ген. Секретаріяту УНР�, змінений згодом на �Вісник Ради Нар. Міністрів УНР�, за гетьманату � �Держ. Вісник�, за Директорії. � �Вісник УНР�; в ЗУНР � �Вісник держ. законів і розпорядків ЗО УНР�. Закони й ін. акти першого сов. режиму публікувалися у �Вестнику УНР�. З. 1919 р. в �Известиях Временного рабоче-крестьянского правительства Украины� та в �Збірнику узаконень та розпорядків Роб.-Сел. Уряду України�. [В. Маркусь]