Запоріжжя, військ.-політ. орг-ція укр. козацтва, яка існувала в 16-18 вв. Столицею 3. була Запорізька Січ.

Територія 3., т. зв. Вольності Війська Запорізького Низового, обіймала центр. частину півд. Степової України, гол. обабіч порожистої частини Дніпра, хоч осередок 3. � Січ лежала вже на периферії, нижче дніпрових порогів (тому й назва � 3.). На півн. і півн. зах. 3. межувало з Правобережною Україною, вздовж р. Богу, його притоки Синюхи з Виссю і притоки Дніпра � Тясмину; на півн. сх. з Гетьманщиною вздовж Дніпра і його притоки Орелі; на вододілі Дніпра з Дінцем із Слобожанщиною, а на півд. сх. вздовж р. Калміюс з землями Донського Війська. На півдні 3. сягало глибоко в степи й доходило між р. Бердою і Калміюсом до Озівського м.; тут 3. межувало з тат. володіннями. Межі 3. не були точно означені, зокрема на півдні; на півн. царський уряд у 18 в. відокремив від 3. широку смугу, на якій організував т. зв. Новосербію і Слов�яносербію. Територія 3. обіймала бл. 80 000 км².

З геогр. погляду 3. обіймало півд.-сх. частину Укр. Кристалічного масиву (частину Придніпровської височини. Запорізьку гряду, Приозівську височину) з її типовим ґранітовим краєвидом та прилеглу частину Причорноморського низу (Див. також Степова Україна).

В пол. 16 в. ватаги козаків, що вже були відомі з кін. 15 в. як оборонці проти татар на службі Черкаського та Канівського старост чи як вільні здобичники в незалюднених і багатих степах на півд.-сх. кордонах Речі Посполитої, утворили тривкі форми військ, орг-ції. Засновником першої Запор. Січі на о. Малій Хортиці (бл. 1552) був кн. Дмитро Вишневецький.

Запорожці, як і городові козаки, вели часті війни з татарами і турками, роблячи походи на Крим і Туреччину в союзі з укр.-поль. маґнатами або на власну руку. 3. було притягаючою силою як для городового, згодом �реєстрового� козацтва, так і для невдоволених сел. мас. Тим самим тут виникали також гострі протиполь. вибухи на соц. і рел.-нац. тлі. Ряд повстань в 1590-их рр. (К. Косинський, С. Наливайко) та в 1620 і 30-их рр. мали своє вогнище на З. і призвели до військ, і політ, зростання Запор. Війська. Визначну ролю відіграло З. на поч. Хмельниччини.

В добу Руїни 3. брало активну участь в заг.-укр. справах, намагаючися впливати на їх хід, нерідко неґативно (роля І. Брюховецького, а іноді й І. Сірка, що керував 3. в 1660�80 рр.). За �Вічним миром� 1686 р. 3. перейшло під протекцію Моск. держави, хоч і надалі залишилося автономним держ. організмом (Військо Запорізьке Низове); але З. одночасно підлягало й гетьманові (давня формула, що запорожці с у гетьмана в �послушанії� і в царської, чи королівської, величности у підданстві). На чолі з Костем Гордієнком 3. 1709 р. приєдналося до Мазепи і Карла XII, а після полтавської поразки мусіло прийняти тат. зверхність, заснувавши Січ в Олешках.

1734 р. запорожці, яким погано жилося під татарами, прийняли знову рос. протекцію і повернулися на свої кол. землі. З того часу 3. і Січ (�Нова Січ�) стояли під безпосереднім контролем Київ. ген.-губернатора або гетьмана (за К. Розумовського з 1750 р.) чи обох разом.

Вже в кін. 17 в. на 3. витворився своєрідний суспільно-політ. лад, що з деякими змінами проіснував до кін. 18 в. Між козаками, які приходили на З. з різних верств населення, однак в більшості з-поміж селян, панувала рівність. Принцип заг. виборности був застосований до всіх органів. Гол. органом військ. держ. влади на 3. була Січова Рада, яка скликалася досить часто (найменше один раз на рік); до її компетенції належали найважливіші справи: війни і миру, укладення союзів, розподіл запор. земель між січ. куренями, судові справи і вибори органів центр, влади. Ними були � кошовий отаман (також називався старшим, іноді гетьманом) і січова старшина � суддя, писар і осавул. Всі вони разом із курінними отаманами творили Раду старшини, яка була колеґіяльним органом центр, управління на 3. Кошовий отаман стояв на чолі Запор. війська і репрезентував його та всю територію і населення З. назовні. Під час війни чи походу влада кошового була необмеженою (право життя і смерти над кожним козаком).

Низовими органами 3. були: на Січі � курінні отамани, що керували військ., адміністративною та госп. одиницею � куренем (див. Курінь), а на прилеглих до Січі територіях, т. зв. Вольностях Війська Запор. Низового � полковники, які керували паланками (див. Паланки). Запор, військо ділилося на Січі традиційно на 38 куренів (в дійсності ч. куренів було більше, бо кілька перебувало поза Січчю); ч. козаків в курені становило кілька сотень. На території паланок були численні коз. хутори � зимовники, де мешкали одружені козаки (на Січі могли жити лише неодружені козаки) і селяни. В зимовниках велося індивідуальне госп-во в противагу до спільного госп-ва по куренях. Гол. зайняттям на 3. було рибальство, мисливство і скотарство. Хліборобство стало розвиватися в останні часи З., особливо за кошового отамана П. Калнишевського (1765�75), коли на запор, територію охоче приймали селян як вільних поселенців. 3. мало також великі здобутки з торгівлі, через своє положення на шляху з Криму до Польщі й на Гетьманщину та до Росії.

Соц. розвиток З. йшов по лінії диференціяції; на Січі в пол. 18 в. існувала тенденція до створення вищого стану �знатних� чи �старших� товаришів. З їхніх рядів здебільша вибирали коз. старшину. Вони накопичували багатства на зимовниках, де, крім категорії вільних селян, з�являються �підпомічники�, наймити на коз. хуторах. 1762 на Запор. території нараховувалося бл. 33 700 козаків та понад 150 000 селян; ч. останніх під час ліквідації З. досягло 200000. В наслідок соц. диференціяції на З. в 18 в. виникають часті заворушення �сіроми�, які іноді набирали розміру справжнього повстання (найбільше було 1768 р.).

В другій пол. 18 в. запорожці примушені були вести постійну боротьбу з загарбницькими тенденціями колоністів (гол. сербів і румунів), яких оселював на землях 3. рос. уряд. Автономія З. і волелюбний дух запорожців були небажані для Росії, що хотіла мати вільну руку на півдні України та на шляхах до Чорного м. В 1775 р. за наказом Катерини II рос. військо, під командою ген. Текелі, знищило Січ, центр З. Частина запорожців розійшлася по Україні, частина подалася до Туреччини і там заснувала Задунайську Січ. З тих, які залишилися, зформовано в 1784 р. Бозьке Коз. Військо, що одержало землі між Богом і Дністром, згодом (1792) переселене на Кубань (див. Чорноморське козацтво). Землі З. увійшли в склад Новоросійської й Озівської губ., об�єднаних згодом в Катеринославське намісництво. Див. також Запор. Січ, Козацтво та ЕУ І, стор. 439�40, 462�64, 646�47.

Література: Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского, І-ІП, 3 вид. О. 1885�86; Эварницкий Д. Вольности Запорожских Козаков. М. 1890; Зварницкий Д. История запорожских казаков, І-ІІІ. П. 1892�97; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. VII�IX. Л.-К., передрук Нью-Йорк 1956�58; Антонович В. Коротка іст. Козаччини. Коломия 1912; Слабченко М. Соц.-правова орг-ція Січі Запор. Праці Комісії для виучування іст. зах.-руського та укр. права, т.. 3. К. 1927; Слабченко М. Паланкова орг-ція Запор. вольностів, там же, т. 6. К. 1929; Полонська-Василенко Н. Майно запор. старшини. Праці Комісії Соц.-Екон. Іст. України УАН, І. К. 1932; Окіншевич Л. Лекції з іст. укр. права. Мюнхен 1947; St�ckl G. Die Entstehung des Kosakentums. Мюнхен 1953; Polonska-Vasylenko N. The Settlement of the Southem Ukraine (1750�75). Анали УВАН, тт. IV�V. Нью-Йорк 1955; Голобуцкий В. Запорожское казачество. к. 1957. [За Б. Крупницьким]