Територія З. К. покривається з територією Амурщини і Приморщини в тих межах, в яких вони увійшли в пол. 19 в. до складу Рос. Імперії. Півд. і півд.-зах. межа З. К. є одночасно держ. кордоном Росії (чи СССР) з Китаєм, а на крайньому півдні з Кореєю; становлять її р. Амур і Усурі, оз. Ханка, далі на півд. вона доходить до околиць м. Посієт. На сх. З. К. сягає по Японське м. Татарську протоку і півд.-зах. частину Охотського м.; на півн. Становий хребет відділяє З. К. від Якутщини; на зах. З. К. межує із Забайкаллям (нині Чітінська обл.), що лежить у сточищі гор. Амура. В цих межах З. К. обіймав до революції Амурську й Приморську обл., а тепер — Амурську обл., Приморський і Хабаровський краї без півн. частини, але з Жид. Автономною обл. Ця територія більша від УССР і всіх укр. етногр. земель; вона простягається від 42°20 до 56° геогр. широти (1500 км; укр. етногр. землі від 43° до 53°) та між 122° і 141° геогр. довготи; два найбільші укр. скупчення на З. К. в околицях Благовіщенська на Амурщині й оз. Ханка на Приморщині віддалені одне від одного на 1200 км (уздовж залізниці).

Положення. З. К., як і весь Д. С., це найбільш на схід висунена частина СССР, яка тут доходить до Тихого океану. На цьому терені сходяться великі геогр. країни Півн., Центр. і Східньої Азії з Тихим океаном, тут перехрещуються впливи старого сх.-азійського культ. кола (Китай, Японія) з молодим слов’янським та впливи великих держав: Росії (чи СССР), Китаю й Японії, а останніми часами і ЗДА. Для кол. Росії й нині для СССР З. К. має значення як доступ до моря, яке на території Приморщини замерзає лише на короткий час, як вихід на вільні світові простори Тихого океану і як база його експансії на півд. сх. Велика віддаль від центру (Москва-Владивосток уздовж залізниці 9300 км) утруднює його оборону, і тому Росія намагається закріпити З. К. шляхом переселенчих заходів і розвитку екон. ресурсів краю.

Укр. поселенні землі на Д. С. також найдалі віддалені від рідних земель — Владивосток віддалений від Києва на 10 070 км, Благовіщенськ на 8750 км вздовж залізниці; віддаль З. К. від іншої укр. поселенчої землі в Азії — Сірого Клину (Благовіщенськ—Омськ) — 5300 км.

Рельєф. З. К. є країною старих високорівень і гір; лише невеликий простір займають серед них нижчі, рівнинні р-ни.

Півн. частина З. К. входить до складу Сибірської плятформи, збудованої перев. з ґнайсів, ґранітів і кристалічних лупаків. Вона обіймає високорівні й лагідні, широкі хребти, положені перев. на висоті 1000 — 1500 м, вище яких підносяться ще поодинокі ізольовані верхи; вся країна глибоко порізана ріками і вкрита тайгою, за винятком частин, положених вище гор. границі лісів («гольці»). На пограниччі з Якутщиною простягається рівнобіжний Становий хребет (до 2412 м — див. карту), що становить вододіл між сточищами рік Амура і Лени. На сх. від нього тягнеться півд. частина системи хребта Джугджур. Становий хребет відокремлений повздовжньою заглибиною над р. Зея і Ґілюй (гор.-зейська рівнина — висота 300—500 м) від положеного на півдні хребта — Янкан-Тукурингра (до 1840 м); обидва хребти являють собою складчасту будову докембрійського віку.

Далі на півд. простягається велике Амуро-Зейське плято на висоті 200—500 м, легкохвиляста рівнина, порізана допливами Амура й Зеї. На сх. від дол. Зеї вона переходить в Зейсько-Буреїнську низовину, найбільшу рівнину Амурщини з добрими ґрунтами, теплим літом, густо заселену українцями.

Зейсько-Буреїнську низовину замикає на сх. Хінґано-Буреїнський гірський масив такої самої геол. будови, як і Становий, до 2000 м висоти; хребти мають перев. південниковий напрям, вони сильно розчленовані долинами й невеликими низовинами (найбільша над дол. Амуром); горотворчі рухи відбулися в палеозойській ері. Поміж Хінґано-Буреїнським хребтом на зах. і горами Сіхота-Алін на сх. тягнеться на 800 км довж. повздовжня низовина вздовж Амура (від Комсомольська до Хабаровська), його правобічної притоки Усурі, оз. Ханки й р. Суйфун аж до затоки Петра В. на півдні; це тектонічна западина, так само як Зейсько-Буреїнська рівнина — врожайна, хоч досить заболочена, з гарячим літом, густо заселена — здебільша українцями.

Вздовж Японського м. від гирла Амура на півн.-півн. сході до затоки Петра В. на півд.-півд. зах. простягаються на довж. 1200 км гори Сіхота Алін, збудовані з осадових, кристалічних, зметаморфізованих і вибухових (зокрема базальти) скель, зфальдованих в крейдовому періоді. Складаються вони з ряду паралельних хребтів, пересічно 800—1200 м висоти (найвищі верхи доходять до 2000 м), глибоко розчленованих долинами рік. Берег моря йде паралельно до хребтів і тому майже позбавлений пристаней, лише на півн. і, зокрема, на півдні берегова лінія перетинає хребти, і тому вона багато розчленована (затока Петра В. й ін.).

З. К. лежить у смузі поміркованого мусонового клімату з характеристичною для нього гострою, сухою зимою й теплим, вогким літом. Зимою віють вітри з півн. зах., з сибірського антициклону і приносять суху, морозну й соняшну погоду. По короткій і назагал сухій весні З. К. зазнає влітку впливу морських мусонів, що віють з півдня і півд. зах. і приносять з собою багато дощів, вогкості, а ближче до моря і туманів. Найкращою порою року є суха, відносно тепла і соняшна осінь. Загалом клімат З. К. є гостріший порівняно з Европою чи Україною. Залежно від геогр. ширини, віддалі від моря і висоти він виявляє досить великі коливання: температура найтеплішого місяця міняється від + 12 до + 22° Ц., найхолоднішого від — 12 до — 30° Ц., пересічна року від — 2 до + 4,5° Ц., амплітуда 31—46° Ц., ч. атмосферних опадів 450—800 мм, веґетаційний період від 140 до 190 днів. Через низьку температуру’ зими і тонкий сніговий настил в півн.-зах. частині З. К. поверхня землі відмерзає влітку лише до невеликої глибини (вічне замерзання). Побережжя має холодніше порівняно з глибиною краю літо, дещо теплішу зиму (вона однак сувора) і більше атмосферних опадів. Осередки укр. колонізації — Зейсько-Буреїнська і Усурійсько-Ханківська низовина мають холодні зими і гарячі літа, а атмосферні опади припадають на 92% на літо (65% на 3 найтепліші місяці); надмірна вогкість влітку спричиняє заболочення низовин і труднощі в сіль. госп-ві. Клімат З. К. видно з таблиці (див. стор. 771).

На З. К. переважають попільнякові й болотяні ґрунти; їхні роди залежні від клімату і рельєфу. В смузі шпилькових лісів перев. поширені вбогі попільнякові гірські ґрунти, в мішаній і листяній — кращі буроземи; найліпшими є ґрунти в лісостеп, смузі в Зейсько-Буреїнській та Усурійсько-Ханківській низовинах — сірі лісові, а над ріками багаті чорноземні лугові й алювіяльні. Площу ґрунтів, придатних для хліборобського використання, обчислюють на 35 млн га, або 35% всієї території.

Гідрографія. Майже увесь З. К. лежить у сточищі р. Амура, гол. артерії краю (довж. 4 350 км, сточище 1 840 000 км²); його найбільшими притоками є: з лівого боку Зея (1 250 км і 230 000 км²) і Бурея (720 км і 70 000 км²), з правого — Усурі (910 км і 187 000 км²). Всі ріки — важливі комунікаційні шляхи, зокрема Амур, і багаті на рибу; в майбутньому може бути використана їхня гідроенергія. У зв’язку з періодичним розміщенням атмосферних опадів водостан рік нестійкий — низький взимку і дуже високий у другій пол. літа (напр., Амур несе в море пересічно 12 200 м³ води на секунду, але під час низького водостану ледве 2 200); льодове вкриття рік триває 180—210 днів на рік. На півдні Приморщини є велике, але мілке (до 10 м) оз. Ханка (4000—2400 км² — залежно від пори року).

Рослинність. З. К. входить до складу трьох фльористичних країв з непомітними переходами з одного в другий: сх. сибірський, охотський і манджурський. Півн. частину З. К. й частково гори вкриває сх.-сибірська тайга (перев. даврійська модерев), вологе узбережжя моря — охотська тайга (характеристичні дерева — аянська ялина, кам’яна береза, білокора смерека й ін.); в нижчих частинах краю й на півдні тайга переходить в мішані, а згодом широколистяні ліси (липа, монгольський дуб, в’яз, явір, клен й ін.) з буйним підшиттям (ліщина різнолиста, леспедеця). На півдні З. К. панує типова манджурська фльора, багата на види, частинно третинного походження; крім згаданих вже листяних дерев, виступають тут ще види корейської й японської рослинности, дерева перевиті ліянами; поширені заливні луги («амурський лісостеп» над сер. Амуром), з чагарниками і лісами (гол. верба й тополя).

Тваринний світ також багатий на види; як і серед рослинности, знаходимо тут часто в тих самих р-нах різні види, приналежні до трьох фавністичних р-нів — сибірського, манджуро-китайського й центр.-азійського; завдяки тому, що півд. частина З. К. не зазнала зледеніння, є тут багато залишків старої фавни третинного віку й численні ендемічні види. До півн. видів належить м. ін. лось, кабарга, соболь, бурий ведмідь, горностай, заєць-біляк, півн. олень й ін.; до півд. — усурійський тигр, чорний ведмідь, леопард, плямистий олень, кабан; з птахів — фазан, японський ібис й ін.; із степових і ліс. виступають м. ін. довгохвостий ховрашок, манджурський заєць, степ. тхір тощо. Тваринний світ, зокрема хутрові, зазнавав хижацького нищення. Багато видів залишилося лише в малоприступних лісах; деякі, напр., поширений колись усурійський тигр, є лише в Сіхото-Алінському заповіднику. [В. Кубійович]

Історія і заселення. З. К. увійшов до складу Рос. Імперії пізніше, ніж Сибір й ін. частини Д. С., якими Росія володіла впродовж 17 і на поч. 18 в. Перші спроби опанувати З. К. припадають на пол. 17 в., коли на р. Амур зайшли групи козаків з півночі, з басейну р. Лени, і з зах., з Забайкалля (А. Поярків, Е. Хабаров); 1651 Хабаров заснував на Амурі оборонний пункт Албазін, який став військ. центром козаків на всю Амурщину, а навіть Усурійщину; вони вели безнастанні сутички з місц. хліборобським населенням, тунгузькими даурами, а згодом з манджурськими військами Китаю, якому Амурщина підлягала. Закінчення тієї першої фази опанування З. К. поклав Керченський договір 1689 р., на підставі якого за Росією залишався лише басейн гор. Амура (т. зв. Забайкалля), а саме Приамур’я, по вододіл між Амуром і Леною на півн. — за Китаєм. Серед перших поселенців З. К. був Никифор Черніговський, кол. засланець, який потрапив на Амур 1665, розбудував Албазін і вів війну з манджурцями. Хоча тоді З. К. належав правно до Китаю, він залишився дуже слабо заселеним, бо всі новозасновані оселі були знищені, а давне тубільне населення постійно еміґрувало за Амур до Манджурії.

Щойно в сер. 19 в. починається друга експансія Росії на З. К., зокрема після її невдач в Европі в Крим. війні (1853—56). Носієм цієї експансії був ген.-губернатор Сх. Сибіру граф М. Муравйов, названий пізніше Амурським. З його доручення Г. Невельський відкрив гирло р. Амура, і вздовж цієї ріки засновано ряд, осель і коз. станиць. Слабий у ті часи Китай мусів відмовитися на користь Росії від своїх територіяльних претенсій щодо Амурщини (Айгунський договір 1858), а згодом і Приморщини (Пекінський договір 1860); новоустійнені кордони — вздовж р. Амура, його притоки Усурі, оз. Ханки та далі на південь з територією б. затоки Петра В. з природними портами Владивостоком та Посієтом аж по кордон з Кореєю, залишилися без змін донині.

Під час опанування З. К. Росією тут жили лише нечисленні групи корінного населення. Щоб закріпити нові рос. володіння, Муравйов розпочав примусову колонізацію З. К. В 1855—62 рр. поселено на пограниччі над Амуром і Усурі 14 000 козаків (чоловіків і жінок) з Забайкальського Коз. війська та 2500 солдатів (за різні провини) і приділено їм просторі землі для хліборобського обробітку. З. К. поділено на дві обл. — Амурську й Приморську, а 1881 створено з усього Д. С. Владивостоцьке ген.-губернаторство. Тоді ж постали важливіші міста З. К., гол. пристані (Ніколаєвськ над гирлом Амура 1850, Владивосток 1860) і на перехресті річних шляхів (Благовіщенськ 1856, Хабаровськ 1858).

Але нечисленні козаки (18 000 душ — 1876), завданням яких була насамперед охорона держ. кордонів, не могли заселити глибину краю і с.-г. засвоїти більші простори. Поселення селян попри закон з 1861 р., який давав їм далекосяжні пільги, йшло поволі, з причин великої віддалі З. К. від Европи через увесь Сибір. В 1859—82 рр. прибуло їх лише 14 000 душ (8700 до ближчої від Сибіру Амурщини, 5700 до Приморщини), в тому ч. кілька тисяч старовірів і сектантів. Все населення З. К. доходило 1880 р. ледве до 100 000.

Заселення З. К. пішло швидше, коли губернатор Приморщини ген. П. Унтерберґер 1882 р. подбав перед центр. владою про безкоштовний перевіз поселенців — майже виключно укр. селян — морем з Одеси та відведення їм найкращих земель в Усурійсько-Ханківській низовині. Під впливом Т. Шевченка. який за йото дитинства гостював у хаті його батька ген. Унтерберґера в Оренбурзі, він вважав українців за цінних хліборобських колонізаторів. В цій новій фазі колонізації на З. К. поселилося в 1883—96 рр. 68 600 селян (в тому ч. 44 500 на Приморщині), гол. з України.

Одночасно на півдні Приморщини, на пограниччі Кореї, поселилося деяке ч. корейців, а в усьому краю, зокрема по містах, китайців. У висліді цих колонізаційних процесів населення З. К. зросло до 310 000 в 1897.

Переселенчий рух на З. К. ще більше посилився після проведення сибірської і будови додаткових усурійської і амурської залізниць та відведення для переселенців нових земель. В 1901—03 рр. він становив пересічно 14 000 річно, під час рос.-японської війни майже зовсім припинився, в 1907 р. досяг максимуму — 70 600 осіб, згодом знизився до 36 000 на рік в 1908—10 рр., до 21000 в 1911—12 і до 12 000 в 1913—14. Загалом за 1907—1З рр. на З. К. приїхало бл. 250 000 селян, які поселилися гол. на Приморщині (1907 р. — 85%), менша кількість на Амурщині. Переважна більшість переселенців були українці (напр., 1907 р. — 74% переселенців походили з 6 лісостеп, і ліс. губ. України); серед поселенців Приморщини вони становили 75—80%, Амурщини — 60—65%, так що напередодні першої світової війни українці складали ядро населення З. К. Вони оселювалися насамперед на урожайних просторах ЗейськоБуреїнської і Усурійсько-Ханківської рівнин. На півдні Приморщини оселювалися далі корейці, а в містах китайці, не зважаючи на обмеження, які їм ставив царський уряд. Натомість він сприяв припливові, крім селян, робітників з Европи для розбудови пром-сти, шляхів, взагалі екон. зміцненню краю, зокрема після невдалої війни з Японією; за 1911—13 рр. їх стягнено бл. 150 000. У висліді цих міграційних процесів збільшилося населення З. К. до 810 000 в 1911 і 940 000 в 1913. Все ж таки заселення краю було недостатнє і не дозволяло на відповідний розвиток його ресурсів.

Війна 1914—17, а ще більше революція й громадянська війна лише загальмували зріст населення. В сер. 1918 р. почалася на З. К. громадянська війна між прихильниками совєтів і білими, які мали сильну підтримку місц. коз. населення. Після виступу чес. відділів в Сибіру і завдяки інтервенції альянтів у квітні 1918 р. влада на З. К. перейшла до рос. уряду адмірала О. Колчака. Після його упадку і залишення альянтами З. К. — за винятком японців — постала в квітні 1920 на території Д. С. і Забайкалля Далеко-Сх. Республіка як буферна держава між Сов. Росією і Японією. Після відходу японців червона армія окупувала З. К. і примусила 10.11.1922 парламент Далеко-Сх. Республіки винести резолюцію про об’єднання з Росією. З того часу З. К. став складовою частиною РСФСР, як частина т. зв. Далеко-Сх. краю.

Сов. уряд намагався ще більше, ніж за царських часів, закріпити за собою володіння З. К., тим більше, що сусідня Манджурія увійшла тепер зовсім у сферу впливів Японії, і большевикам довелося відмовитися від прав на манджурську залізницю. Тому большевики сильно сприяли заселенню краю і давали поселенцям навіть деякі екон. пільги, переселили кілька десятків тис. жидів і створили для них 1934 р. Автономну Жидівську Обл. (в 1930—34 рр. — Біробіджанський нац. р-н); з другого боку, виселили майже всіх китайців і корейців як політ. непевний елемент. На екон. відтинку вони намагаються, з одного боку, унезалежнити З. К. від привозу з далекого материка та зробити його до деякої міри самодостатнім (зокрема на випадок війни) і тому розвивають всі галузі пром-сти, м. ін. і ті, які не мають природних підстав (напр., чорну металюрґію у віддаленому, але безпечному з стратегічних міркувань Комсомольську на Амурі), а з другого — розбудовують транспортове сполучення в глибину країни. Населення З. К., зокрема міське, зростає сильнішим темпом, ніж в ін. частинах СССР (в 1926 р. до 1 230 000, а в 1939 до 2 000 000).

Під час другої світової війни розбудова пром-сти і транспортової мережі продовжувалася. По війні, попри виключення загрози з боку Японії, большевики розбудовують не меншим темпом свої володіння над Тихим океаном, ч огляду на перехрещування впливів із ЗДА, як також і з уваги на можливу небезпеку демографічного тиску з боку Китаю. Насамперед вживаються заходи засвоїти землі на далекій півночі й новонабутому від Японії півд. Сахаліні; населення З. К. збільшилося за 1939—56 рр. на 55%, інших частин Далекого Сх. на 235%. [В. Кубійович, І. Світ]

Людність. В часи опанування З. К. Росією це був майже безлюдний край. Після припливу козаків і перших поселенців на З. К. жило разом з нечисленними малими тубільними народами бл. 50 000 меш., в 1880 р. бл. 100 000. Завдяки іміграції з Европи, в меншій мірі з Китаю й Кореї та природному приростові ч. населення зростало так: 310 000 в 1897, 810000 в 1911, 1230000 в 1926, приблизно 2 млн в 1939 і 3,1 млн в 1956. Цей сильний зріст був дещо загальмований під час трьох воєн, зокрема в 1917—22. Пересічний річний приріст всього населення в різні періоди такий: [...]

Розміщення населення дуже нерівномірне. Велика частина краю (гори) — незаселена або майже незаселена; найгустіше заселені Зейсько-Буреїнська і Усурійсько-Ханківська рівнини та р-н б. Владивостоку, вони також мають найбільше міст (див. карту). Міське населення становить на З. К. високий відсоток і зростає скоріше, ніж у всьому СССР (1926 р. 28,6%, 1956 — 69,6%; числа для всього СССР 17,9% і 43,4%). Ч. міст і с. м. т. видно з таблиці: [...]

Всі більші міста З. К. розвинулися на перехресті шляхів; кілька міст постали в гірничих р-нах. Найбільші міста З. К. виникли вже в перші роки опанування краю Росією, деякі тільки за сов. часу. Ось зростання найбільших з них: 1956 р.: [...] Хабаровськ 280 тис.; Владивосток 265 тис.; Комсомольськ 165 тис.; тис.; Усурійське* (*Кол. Микольськ Усурійський) 101 тис.; Благовіщенськ 33 61 85 тис.

Ін. більші м. на Приморщині: Артем — 88 000 (вугільна пром-сть), порт Находка — 60 000, Сучан — 49 000, Спаськ — 40 000; на Амурщині: Сов. Гавань — 60 000, Біробіджан — 37 000, Ніколаєвськ на Амурі — 35 000.

Нац. склад всього населення досить різноманітний. Ніякого значення не відіграє найдавніше населення З. К. — малі місц. народності тунґузько-манджурської мовної групи — нанайці або гольди (бл. 5000), удегійці, евенки або тунґузи, орочі, ороки, ульчі, якути, що живуть на рідко заселених просторах, зокрема над дол. Амуром, в півн.-зах. Амурщині й в горах Сіхота-Алін. їх промисел — рибальство, ловецтво і сіль. госп-во; теперішнє ч. бл. 10 000, колись значно більше.

Численнішою групою були давніше культ. азійські народи — корейці й китайці, які приплинули на З. К. щойно в часи рос. панування. Корейці займалися інтенсивним хліборобством (соя, риж) і жили насамперед в півд. Приморщині, де становили 1926 р. більшість (нац. Корейський р-н, Посієтський й ін.); 1897 р. їх було — 26 000, 1911 р. — 60 000, 1926 — вже 166 000; нині їх майже немає, бо виселені большевиками. Та сама доля спіткала численніших до 1914 р. китайців (1897 — 41 000, 1911 — 95 000, 1926 — 63 000, перев. на Приморщині, а в самому Владивостоці — 22 000). За переписом 1926 р., 79,9% населення З. К. становили прибулі з Европи або їхні нащадки (1897 р. — 71,2%), в тому 4. 77,8% сх.-слов. народи — українці, росіяни, білоруси. Серед ін. народів найчисельнішими були жиди, яких 1926 р. нараховувалось лише 3000, але згодом бл. 50 000, гол. поселених в новоствореній (1934 р.) Жидівській Автономній Обл. За переписом з 1926 р., на З. К. мало жити 303 000 українців, 617 000 росіян і 39000 білорусів; фактично ч. росіян сильно збільшено коштом українців. Беручи до уваги, що в часи інтенсивнішої іміграції (1900—14) українці становили серед емігрантів на З. К. понад 70% та що, за сов. переписом 1926 р., більшість осіб, які тоді жили на З. К., але народилися за його межами, походили з України, можна збільшити ч. українців до бл. 500 000, а тим. самим зменшити ч. росіян (разом з козаками) до 410 000. Нац. відносини З. К. за переписом населення 1926 р. без (а) і після коректури (б) такі: [...]

За Т. Олесіюком, 1926 р. на З. К. припадало на 1000 меш. 477 українців, 160 росіян, 100 козаків, 32 білорусів, 48 китайців, 135 корейців і 48 ін.

Окрему групу, не враховану в урядовій статистиці, становлять козаки з Амурського і Усурійського коз. військ. нащадки козаків, оселених на пограниччі з Китаєм в 1850—60-их рр.; їхнє ч. збільшилося згодом прийняттям деяких селян, припливом нових козаків і природним приростом. 1912 р. амурське коз. військо нараховувало 41 000 душ, усурійське — 31 400; до складу їх вписалося чимало українців. Козаки різко відчували свою відрубність від росіян; екон. стояли вони слабо, бо все доросле чоловіче населення несло військ. службу, а сіль. госп-вом займалися лише жінки, старші віком чоловіки й діти; козаки також зазнали найбільше втрат від большевиків, бо в 1918—22 рр. брали активну участь в боротьбі з ними. Геогр. розміщення українців і росіян різне: українці становлять більшість в двох найбільше для хліборобства придатних р-нах — на Зейсько-Буреїнській і Усурійсько-Ханківській рівнині; росіяни переважають в зах. частині Приамур’я, околиці Хабаровська заселені обома народами з деякою перевагою росіян. Однак, навіть на мішаних територіях українці жили в окремих оселях або принаймні в окремих частинах осель, які виразно відрізнялися своїм виглядом і побутом від коз. і рос.

Які нині нац. відносини на З. К. — невідомо. Усе населення збільшилося за 30 років (1927—56) на 152%; скільки було серед нових поселенців українців, а скільки росіян — відомостей немає. В 1920-их і на поч. 30-их рр. багато українців з УССР шукало на З. К. захисту перед репресіями, зокрема в часи «розкуркулення» і колективізації, бо політ. режим був тут легший, ніж на Україні; згодом настав період примусового переселення, а під час другої світової війни поселено тут частину евакуйованих з України. Мабуть, однак, приплив росіян, зокрема до міст, був сильніший, ніж українців, а тим самим зменшилася їхня частина в населенні З. К. На це впливає й той факт, що деяке число українців підпадає, гол. в містах і мішаних просторах, русифікації, яку проводять большевики за допомогою своєї шкільної й культ. політики.

Масу укр. поселенців З. К. становили до революції селяни, які після кількох років важкої піонерської праці доходили до відносно високого добробуту; в їхніх руках були найкращі землі З. К., і вони були найліпше забезпеченою групою хліборобів. Крім хліборобства, вони займалися, зокрема взимку, працею в лісі, рибальством, ловецтвом. Українці переважали також серед залізничників, багато з них було у війську, моряками, вчителями, далеко менше в адміністрації. Поважну колонію становили українці в Харбіні — в Китаї, перев. залізничники, зайняті на манджурській залізниці. [В. Кубійович]

Укр. нац. життя розвивалося до революції 1917 дуже повільно, гол. чином б. театру та осв. гуртків. Укр. клюби виникли в Харбіні (1907) і Благовіщенську (1910); 1907 був заснований у Владивостоці при Орієнтальному Ін-ті студентський гурток-громада, в 1909 р. постав театральний гурток; таємні укр. політ. гуртки існували в Імані і Владивостоці Організатор Д. Боровик); спроба відкрити «Просвіту» в Микольську-Усурійському не вдалася через заборону поліції.

Революція 1917 принесла скасування заборон організованого укр. життя, а слідом за тим на всьому Д. С. постала низка місц. орг-цій — укр. громад. кооператив, військ. союзів й ін. Ці орг-ції скликали 1 Укр. Далеко-Сх. З’їзд, що відбувся 11—14.6.1917 в Микольську-Усурійському при участі 57 делегатів. Найважливішими постановами цього з’їзду було звернення до Тимчасового Уряду в Петрограді визнати широку нац. автономію для укр. населення З. К., орг-ція укр. військ. частин з українців-вояків рос. армії, орг-ція постійного центр. органу українців Д. С. — Далеко-Сх. Укр. Крайової Ради та її Секретаріяту й ін.

У висліді 1 Укр. Далеко-Сх. З’їзду посилився укр. рух, постали окружні ради, що об’єднували місц. громади (разом 10, в тому ч. 1 в Харбіні), Далеко-Сх. Вчительська Спілка, була заснована кооперативна централя «Чумак» у Владивостоці та почали виходити часописи й журн. («Українець на З. К.» у Владивостоці, «Засів» у Харбіні, «Щире Слово» — щоденник у Владивостоці, «Ранок» у Хабаровську й ін.). Запроектована Далеко-Сх. Укр. Крайова Рада і її виконавчий орган — Далеко-Сх. Укр. Секретаріят (гол. — Ю. Мова, секретар — Ф. Стешко, І. Осипенко, А. Радіонів та Я. Ситницький) з осідком у Владивостоці почали діяти тільки в кін. 1918 р. Вже на весні 1917 почалася орг-ція укр. військ. частин, завданням яких було виїздити на Україну для її оборони; перша сотня виїхала в червні 1917 з Владивостоку, друга восени з Харбіна. Згодом виїздили ін. відділи, поки шлях не був закритий большевиками. Тільки в кін. 1918 творилися укр. військ. частини, що мали на меті захист укр. інтересів на Д. С. Під час інтервенції альянтів у Сибіру та на Д. С. вживалися заходи перед командуванням альянтських військ (франц. ген. Жаненом) зформувати укр. корпус, але реалізувати цього пляну не вдалося. Лише у Владивостоці існував укр. курінь в 1920 р. та була перед тим спроба формування укр. полку на ст. Ехо в Манджурії.

Укр. рух на З. К. виявився гол. на культ. відтинку. Поважнішій політ. активізації й безпосередній участі в боротьбі за владу на З. К. стояли м. ін. на перешкоді недосвідченість сел. маси та нечисленність укр. інтеліґенції. Політ. програма українців і Далеко-Сх. Секретаріяту йшла по лінії нац.-територіяльної автономії, але пляни встановлення власної адміністрації не були ясні; на ділі вона весь час була в рос. руках. Укр. громадськість на Д. С. визнавала створення укр. держави, теоретично вважала себе її громадянами, що тимчасово перебували поза межами України; в практиці взаємовідносини полягали у висилці окремої делегації до Києва, в призначенні укр. урядом в 1918 р. консула (П. Твердовського, з осідком у Харбіні) та в одержанні від укр. уряду в Києві Укр. Радою Д. С. спеціяльного права заступати укр. консульства там, де їх не було. Однак бурхливі події на Україні, а також і на Д. С., не дозволяли на тісніші і реальніші взаємовідносини між З. К. і Україною. Влада на З. К. була в руках різних рос. урядів, які всі негативно ставилися до вимог українців. Деяку ролю відігравали українці в період Далеко-Сх. Республіки (1920—22), в орг-ції якої вони взяли активну участь. На установчих зборах Далеко-Сх. Республіки (2.3.1921) із заг. ч. делеґатів 351, українців (без Приморщини) було 41. Конституція Далеко-Сх. Республіки ґарантувала українцям, як й ін. національностям, нац. автономію. Було утворено окреме мін-во, на чолі якого став П. Марчишин; заходами цього мін-ва відкрито м. ін. ряд укр. шкіл. Укр. Далєко-Сх. Секретаріят підготовляв Далеко-Сх. З’їзд, в програмі якого було проголошення Д. С. як укр. держави — Зеленої України, та вже в листопаді 1922 Далеко-Сх. Респ перестала існувати, бо її територію окупували большевики.

Больш. влада закрила всі укр. орг-ції, заарештувала чільніших укр. діячів і, зорганізувавши процес в Чіті, більшість з них засудила на довголітнє ув’язнення. Однак, рахуючися з силою укр. елементу, сов. адміністрація змушена була провести на Д. С. виділення укр. нац. р-нів — 10 на Приморщині й 4 на Амурщині, де була заведена укр. мова в школах і адміністрації; в пол 1530-их рр. їх було 17. В Хабаровську виходив щоденник «Соціялістична перебудова», а в Благовіщенську в 1926—32 рр. існував укр. пед. ін-т. З 1935 р. сов. влада почала ліквідувати укр. культ. автономію й заводити русифікацію. Деякі пільги надано під час другої світової війни, бо тоді евакуювали на З. К. з обл., зайнятих німцями, велике число українців, яким не дозволили повернутися на Україну і по закінченні війни.

В тісних зв’язках із З. К. знаходилися укр. колонії на території Китаю, в Манджурії й зокрема в Харбіні. Після розгрому укр. життя на З. К. вони збільшилися втікачами і вели жваву політ. діяльність по лінії створення із З. К. окремої політ. одиниці, що підтримувала б зв’язок з Україною. [І. Світ]

Нар. господарство. На розвиток нар. госп-ва З. К. впливає, крім природи краю, його положення на периферії Росії (СССР), велика віддаль від Европи та слабе заселення. Тому ресурси З. К. ще’донині лише в малій мірі використані. З другого боку, потреба оборони краю вимагає, щоб З. К. і весь Д. С. були по змозі самодостатніми; екон. політика царського уряду, а ще більше сов. намагається розвивати рівномірно всі галузі нар. госп-ва, навіть такі, які не мають природних підстав.

Заг. значення (також експортове) мають з давніх часів видобуток золота, рибна пром-сть і ловецтво; за сов. часів також ліс. пром-сть, видобуток кольорових металів, суднобудівництво і морський транспорт, а з продуктів сіль. госп-ва — соя. Деякі пром., а навіть с.-г. продукти З. К. мусить імпортувати з глибини СССР.

Сіль. госп-во має нині на З. К. другорядне значення порівняно до ін. галузей госп-ва. Завдяки слабому заселенню використано ледве 5% земель, придатних для хліборобства (1,7%) всієї площі краю); північ і гори взагалі лише в малій мірі надаються для сіль. госп-ва. Насамперед укр. селянин з другої пол. 19 в. перетворив на ріллю простори з кращими Грунтами: Зейсько-Буреїнську («Манджурський степ») і Усурійсько-Ханківсько-Суйфунську рівнини, які й тепер є гол. сіль. госп. р-нами З. К. Панівною була екстенсивна перелогова система, і тому досить високі спершу врожаї почали незабаром зменшуватися. До першої світової війни посівна площа обіймала 680 000 га, в тому ч. 610 000 га зернових. В роки війни 1914—17 вона збільшилася майже вдвоє з огляду на великий попит на хліб, згодом впала і дійшла щойно 1940 р. до 1030 000 га, 1950 р. — 1 240 000, а 1956 р. — 1 730 000 га (розорювання цілинних і перелогових земель). Зростання засівної площі (1913—56 на 155%) не йшло паралельно з збільшенням населення (за 1914—56 на 283%); на одного меш. З. К. припадає 0,56 га засівної площі, себто менше, ніж в УССР (0,81 га).

Розвиткові сіль. госп-ва сприяє тепле літо і відносно добрі ґрунти, утруднює — заболочення їх, велике ч. атмосферних опадів влітку та суворість зим при слабому сніговому настилі. Все це вимагає спеціяльної с.-г. техніки, до якої щойно поволі призвичаїлися поселенці і яка є причиною майже повної відсутности озимих зернових культур. Гол. збіжжям З. К. є ярова пшениця (1956 р. 592 000 га або 34,2% всієї засівної площі) і овес (300 000 і 17,3%), другорядне значення мають ячмінь (40 000 га), гречка (28 000), кукурудза (22 000), просо (13 000) і риж (5 000), що його плекають гол. над оз. Ханкою. Сильно збільшується плекання картоплі (126 000 га або 7,3% засівної площі; 1913 р. ледве 13 000 га) і городини (38000 га; 1913 — 6 000). З техн. культур швидко поширюється соя (310 000 або 17,9% всієї засівної площі), невелике значення мають соняшник (10 000 га) і цукрові буряки (5 000) та перила. Постійно збільшується площа кормових (1950 р. — 120 000 га, 1956 вже 260 000 або 15% засівної площі). Забезпечення людности домашніми тваринами незадовільне і слабше, ніж на Україні (напр., в УССР припадає на 100 меш. 35 штук рогатої худоби, на З. К. лише 21), хоч за останнє десятиліття поголів’я, зокрема свиней, сильно збільшилося, як це видно з таблиці (в тис.): [...]

Рибна пром-сть належить до найдавніших галузей пром-сти З. К. і має велике експортове значення, її підставою є рибне багатство рік (зокрема Амура), озер і насамперед морів. Важливішими р-нами рибної й рибноконсервної пром-сти є: 1) півд. Приморщина (гол, пром. риби — оселедці й сардинки, також краби; осередки — Владивосток — основна база для далекоморських рибальських і китобійних флотилій, Посієм, Находка й ін.); 2) р-н дол. Амура (гол. лососеві, зокрема кета і гарбуша; осередок Ніколаевськ на Амурі); другорядними осередками є Благовіщенськ, Хабаровськ, Комсомольськ, Сов. Гавань й ін.

В лісах півн. Амурщини і в горах Сіхота-Алін має ще нині пром. значення ловецтво, гол. хутрових звірів: білка, соболь, горностай, лисиця й ін.; воно є гол. зайняттям для перев. частини малих тубільних племен.

Ліс. пром-сть має підставу у великих ліс. масивах, які вкривають бл. 60% З. К., запаси деревної маси оцінюють на 6 млрд м³. Більшість дерев — це шпилькові (модерев, ялина, кедр, смерека й ін.), нижчі смуги займають широколистяні (береза, дуб, липа, осика, тополя, горіх). Деревостани З. К., що дають цінне тверде дерево, становлять 80% запасів СССР; до найцінніших належать кедр, тис, амурський бархат, залізна береза й ін. Основними р-нами лісозаготівель є ті ліс. масиви, які тяжіють до сплавних рік і до моря та які перетинають залізниці; місця перехрещень водних і зал. шляхів виросли на осередки лісопильної і деревообробної пром-сти (на Амурщині — Свободний, Бурея, Біробіджан, Благовішенськ, Хабаровськ, Комсомольськ; на Приморщині — Лісозаводськ, Іман й ін.). Мебльова пром-сть розвинена в Хабаровську і Благовіщенську; паркетна — в Біробіджані й Владивостоці. 1955 р. вивезено з усього Д. С. 10,8 млн м³ т. зв. ділової деревини і 3,5 млн пиломатеріялів; з цього на З. К. припадало, мабуть, 80°/о. Ліс. і деревообробна пром-сть покриває потреби краю і дає матеріял до вивозу.

Гірнича пром-сть. Найстарішою є золотопром-сть, зосереджена в сточищі гор. Зеї і її притоки Селемджи, над дол. Амуром, а на Приморщині над р. Іманом; експлуатацію утруднює положення в малоприступних гірських р-нах. Давніше З. К. давав найбільше продукції золота на Д. С., нині осередками експлуатації є сточище р. Колими. З кольорових металів видобувається ще з дорев. часів оливо й цинк в р-ні Тетюхи в півд. Приморщині недалеко від моря, що полегшує вивіз руд після попереднього збагачувального процесу; менше значення має видобуток олива в м. Овлучі (Зейсько-Буреїнська рівнина), молібдену у верхів’ях р. Селемджі й ін. Вугільна пром-сть, що почала розвиватися ще до першої війни, тепер забезпечує цілком потреби краю і навіть працює на вивіз. Вугільні басейни мають корисне транспортове положення, а вугленосні шари залягають неглибоко, що полегшує видобуток: на півд. Приморщині — Сучанський (добре кам’яне вугілля) і Артемівський басейни (високої якости буре вугілля), на Амурщині Райхичанський (дешеве буре вугілля, що залягає бл. поверхні). Видобуток вугілля 1955 р., мабуть, 13 млн т; коксівного вугілля мало.

Ін. роди пром-сти розвинені слабше й мають місц. значення. Перед другою світовою війною із стратегічних міркувань стимульовано розвиток чорної металюрґії для забезпечення Д. С. сировиною (зав. «Амурсталь» в Комсомольську на Амурі, що працює на привозному ломі і постачає сировину для машинобудів. пром-сти З. К.). Машинобудів. пром-сть є майже в усіх більших містах; вона виробляє насамперед морські (Комсомольські Владивосток) і річкові (Хабаровськ, Благовіщенськ) судна; менше значення має виробництво с.-г. машин, устаткування для ліс., гірничої, рибної й ін. родів пром-сти. В місцях найбільшого скупчення населення розвинені такі галузі пром-сти, як будів. матеріялів (виробництво цементу в Спаську, вапна в Усурійську тощо), харч. (гол. млинарство) і різноманітні галузі легкої; всі ці галузі пром-сти покривають лише частково попит населення. Електроенерґетика слабо розбудована на базі вугілля, нафти і навіть дерева; могутні водні сили не використані. Електростанції є у всіх більших містах; важливіші — Хабаровськ, Комсомольськ, Сучан, Артемівськ, Владивосток.

Транспорт З. К. має насамперед на меті зв’язати цей край з глибиною СССР. До постання залізниць цю ролю здійснювали: сухопутний сибірський тракт та ріки, передусім Амур, з другого боку, морські шляхи (Владивосток—Одеса). В кін. 19 в. сибірська залізниця доходила до сточища гор. Амура (Сретенськ на Забайкаллі), з другого боку, з Владивостоку збудовано усурійську залізницю до Хабаровська. 1902 р. Владивосток було сполучено з транссибірською залізницею, а тим самим з Европою за допомогою манджурської (сх.-китайської) залізниці, яка проходила на території Китаю; щойно 1916 було закінчено будову транссибірської залізниці на рос. території. На З. К. вона має 2300 км довж. і поділяється на амурську вітку, що проходить на віддалі 100—150 км від Амура аж до Хабаровська, і усурійську до Владивостоку. За сов. часів реконструйовано цю маґістралю (вона стала гол. і навіть єдиним сполученням Д. С. і З. К. з Европою після того, як Манджурія підпала під вплив Японії); збудовано низку віток від маґістралі, що ведуть до ряду міст, пристаней над Амуром, пром. р-нів (напр., буреїнського вугільного р-ну), та побільшено мережу залізниць в околицях Владивостоку. 1940 р. пов’язано Хабаровськ з Комсомольськом над Амуром, а з 1947 продовжено цю лінію до моря (Сов. Гавань) і таким чином створено другий зв’язок запілля з морем.

Мірою розбудови залізниць на другий плян відійшла роля річних шляхів; вантажообіг на них ледве становить 1/10 вантажообігу на залізницях. Значення Амура як водного шляху зменшує факт, що він вкритий льодом пол. року, що його гирла лежать далеко на півночі та до вони мілкі. Морські пристані З. К. зв’язують різні надморські р-ни З. К. поміж собою, з півн. частиною Д. С. і Азією. Найважливішою пристанню є Владивосток, приступний, завдяки праці льодоломів, для плавби увесь рік; менші — Находка б. Владивостоку, Сов. Гавань і Ніколаєвськ, положений на віддалі 60 км від гирла Амура. [В. Кубійович]

Література: Унтербергер П. Приморская Область 1856—1898 гг. П. 1900; Кауфман А. Переселение и колонизация. П. 1905; Приамурье... М. 1909; Труды Амурской экспедиции. П. 1911—13; Мицюк А. Переселение на Дальний Восток. К. 1913; Азиатская Россия, І—III т. П. 1914; Труди Першого спільного Всеукр. З’їзду. Микольськ-Усурійський 1917; Другий Всеукр. Далеко-Сх. З’їзд. Хабаровськ 1918; Календар на 1931 р. Нова Україна. Владивосток 1921; Шимонович І. Зелений Клин (Нова Україна). Прага 1924; Производительные силы Дальпего Востока. Випуски 1—7. Хабаровськ—Владивосток 1927; Олесіюк Т. Укр. колоніяльні землі, журн. Табор, чч. 17, 18, 21. В.—Каліш 1932—34; Свит И. Украинский Дальний Восток. Харбін 1934; Лаверовский Ю., Колесников В. Природа южной половині Советского Дальнего Востока. М. 1949; Thiel E. Sowjet Fernost. Мюнхен 1953; Удовенко В. Дальний Восток. М. 1957.