В давній Україні-Русі підставою землеволодіння було займання вільної території спільною працею роду. Згодом від роду відокремлювалися більші родини і переходили на власні дворища, займаючи, по силі власного труду, найближчі вгіддя, здебільша за згодою і без порушення прав ін. членів роду. Дворище як прастара основна одиниця сіль. госп-ва об’єднувало звич. в окремих димах кілька посвоячених родин, рідко допускаючи до цієї спілки «чужородних»; іноді бували й однородинні дворища. В предметовому значенні дворище було неподільним наділом вгідь, зайнятих колись спільним трудом усіх чл. дворища («потужників» або ж їх предків): поля, води, лісу, сінокосів. В ньому визначалися потужникам потрібні пайки на користування. На власність дворищ закріплювалися ті вгіддя, в які вкладено якусь працю: розроблене поле, видовбані борті в лісі, випалений ліс під оранку або бодай обгороджена знаками територія. Людська праця, живий та мертвий реманент при освоєнні землі мали більшу ціну, ніж сама земля, якої було багато. Поза вгіддями дворищ, громада диспонувала вільними землями на своїй території для заг. потреб села.

У княжу добу вже розвивається поняття власности та постають різні форми диспонування нею. Почуття власности зміцнилося, коли під натиском кочовиків населення почало шукати безпечніших місць на зах. і півн. землях. Представники княжої адміністрації почали загороджувати вільні й гром. землі, спершу на користування за службу, а згодом привласнювали їх. В 12—13 вв. збільшилися претенсії на землі князя, бояр, громади й вільних селян. Більші зем. маєтки — княжі, боярські, церк. оточувалися служебними селами або оброблялися піввільними закупами та ізгоями. Населення сіль. громад давало князеві дань, а поза тим вільно користувалося своїм майном.

На поч. княжої доби немає виразніших слідів стосунку князя до всієї землі, як це було на заході. Князь, мабуть, як і кожний інший, мав право на зайняті ним для потреб власного двору землі. Є пізніші згадки про дарування князями сіл, але правдоподібно вони були його власністю; існують також згадки про княжі спадщинні передачі і про купівлю маєтків у бояр. Февдальні відносини під кін. Гал.-Волинської Держави ілюструють літописні вістки про надання землі за службу. Виразніша подібність до февдальних порядків помітна на території України в лит. добу 15—16 вв.

У В. Князівстві Лит. і в Польщі. Під Литвою землеволодіння було зв’язане з обов’язком військ. служби. Зверхню владу над всією землею мав В. князь і за службу розділяв її князям і боярам, а вони давали її в користування дрібнішим від себе за обов’язок служби чи плачення данини. Із землею були зв’язані такі службові обов’язки: військ., замкові, податкові, данинні. Навіть більші госп. одиниці — дворища, які були підставою виміру повинностей, часто називаються в документах «службами». Вільні селяни сиділи на землях, що над ними мав зверхність В. князь безпосередньо або князі, бояри, церква. Селяни могли вільно диспонувати землею (купувати, збувати, передавати в спадщину) при забезпеченні обов’язків, зв’язаних з користуванням землею.

В першій і другій ред. Лит. Статуту (1529, 1566) вже помітні намагання запровадити такі суспільно-госп. відносини, які створилися в Польщі, себто розділити привілейовані і непривілейовані стани, відділити військ. службу від землі й обмежити право на зем. власність, визнаючи її тільки за В. князем, шляхтою й церквою. Під кін. 15 в. розбиваються старі дворища й розмірюються на лани (див. Волочний перемір).

Впродовж 15 в. поль. право встановилося в зем. відносинах Галичини, Холмщини й Підляшшя. Всі селяни — раніше вільні, піввільні й невільні, поволі зрівнюються й стають прикріпленими до землі, без права покинути її; крім натуральних данин, їх щораз більше зобов’язують до праці-панщини в маєтках панів, тепер вже не зверхників, а власників земель.

В 1466 р. Польща здобула доступ до Балтицького м., і для землевласників відкрилися можливості вивозу хліборобських продуктів до Зах. й Півн. Европи. Маґнати й заможна шляхта розбудували великі зем. підприємства — фільварки та стали збільшувати панщину. Кращі землі були забрані під фільварки, а довкола них, на гірших землях, дробилися сел. госп-ва з повноланових на пів-, чверть- і меншеланові; селяни переходили на загородників і коморників, які відбували щораз більшу панщину. Під кін. 16 в. 78% землі було в руках шляхти, 3% належало церквам і монастирям, 19% належало до «королівщин» (див. Панщина).

Після Люблинської унії 1569 поль. право поширилося й на ін. укр. землі. Поль. маґнати й шляхта почали захоплювати великі зем. володіння на Україні, присвоювати собі за службу «королівщини» й поступово притягати до панщини тамошнє сіль. населення. Але в неспокійних степових краях нелегко було будувати фільварки, а система короткотривалих оренд землі наражалася на опір. Соц. боротьба, яка виникла на цьому ґрунті, завершилася соц.-політ. рухом — Хмельниччиною.

В 16 в. оформлено підданство укр. закарп. села, коли скодифіковано шляхетські привілеї в зб. «Тріпартітум» 1546 р. (див. Закарпаття). На Буковині молд. воєводи тоді ж таки роздали лятифундії своїм боярам та шляхті — мазілям і руптушам. Але близькість тур.-тат. небезпеки в тих р-нах створювала для підданих селян дещо легші умови, ніж в сусідній Галичині. [І. Витанович]

На Гетьманщині існувало кілька форм землеволодіння. Нечисленна шляхта, що підтримувала Б. Хмельницького, зберегла право власности на свої маєтності. Коз.-старшинська верства також одержала доступ до великого землепосідання, але ці землі були зв’язані з службовими функціями. Щойно за Д. Апостола формально уніфіковано права шляхти і коз. старшини на землю, з визнанням спадкового права для останньої. Найвпливовіший на Гетьманщині коз. стан закріпив за собою під час повстань на вічну власність свої зем. посілості з необмеженим правом володіти ними.

Селяни за неписаним, але загальновизнаним правом могли займати вільні землі в особисте посідання («заїмка»). За селянами (посполитими) визнавалося право самим вибирати собі господаря чи ставати «підсусідком», а тим самим і володіти тією землею, що була в їхньому користуванні. Так само селяни шляхетських і монастирських землеволодінь на поч. мали право диспонувати землею, якою вони користувалися, хоч вони підпадали під статус «підданих». Найдовше користувалися правом вільного розпорядження землею селяни «вільних військ. маєтностей», себто держ. земель. Паралельно з тим, як з кін. 17 в. Москва почала втручатися в справи землеволодіння на Україні, даруючи царськими грамотами землі старшині і монастирям без згоди гетьманської влади, йшов також процес обмеження зем. прав селянства.

З пол. 18 в. все більша кількість земель, разом з підданими, ставала власністю рос. вельмож та урядовців. Разом з тим зменшилася кількість вільних посполитих селян. По ревізії гетьмана Д. Апостола вони становили в 7 полках (з усіх 10) лише 1/3 заг. числа посполитих. Були випадки, що на вимогу рос. можновладців гетьман І. Скоропадський поширював підданство навіть на козаків. Нарешті, указом Катерини II 1783 остаточно заведено кріпацтво на Лівобережжі, а 1796 й на Степ. Україні.

В Рос. Імперії основна маса земель України розподілялася поміж поміщиками, державою і церквою. З ін. тільки козаки зберегли повне право власности на землю. Серед селян основними групами були поміщицькі (1858 р. — 2 493 000) і дерясввні (1858 р. — 1 682 000) селяни (див.), їхнє правне пов’язання із зем. ділянкою втрачалося повністю. Хоч закон 1808 р. забороняв продавати селян без землі, вже з 1841 р. можна було купувати їх на іншу землю. При самому ж: продажу селян із землею одне і друге вважалося відокремленими товарами. Щобільше, у зв’язку з розвитком товарового хліборобства й с.-г. обробної пром-сти все частіше застосовувався цілковитий відрив селянина від землі, переведенням його на «місячину», себто на видачу певної кількости харчів за працю. З двох форм обов’язків кріпака супроти поміщика — оброк і панщина, на Україні існувала майже виключно друга (див. докладніше Панщина).

Скасування кріпацтва 1861 р. потягло за собою ґрунтовні зміни в З. у. На 48,1 млн га землі в 9 укр. губ. селянам виділено 21,9 млн га, поміщикам залишилося 22,5 млн, державі й церкві тощо — 3,7 млн га. Селяни мусіли викупити одержану землю у її власників, а розрахунки здійснювала держава, що зобов’язала звільнених селян т. зв. викупними платежами на 40 років (див. також Земельні реформи). Частину земель, т. зв. сервітутні землі, залишено без розподілу в спільному користуванні селян і кол. власників, куди входили гол. пасовища і луки, але указ Сенату 1886 р. фактично призвів до того, що ці землі повністю увійшли до поміщицького землеволодіння.

Величина зем. наділів залежала від р-ну, категорії землевласників, розміру попереднього землекористування тощо. Держ. кріпакам припадало пересічно 7,5 десятин на двір, поміщицьким — 5, а колоністам — бл. 16. 19% усіх селян взагалі не одержали зем. наділу; це здебільша кол. «дворові», себто кріпаки, що були на хатній і дворовій службі, як і ті, що були на «місячині».3% дворів;. наділених землею, одержали менше 1 десятини на двір, 16% — від 1 до 3 десятин, 67°/о — від 3 до 10 і 14% — понад 10. Лише частині сел. госп-в земля наділялася в подвірне землеволодіння, бо в степ. р-нах і на Харківщині панувала на рос. зразок т. зв. община. На кін. 1870-их рр. 45% дворів на Україні були в общинному землеволодінні (на Катеринославщині — 95% усієї надільної землі, на Харківщині — 95,3%, на Херсонщині — 88,8%, на Поділлі лише 5,4%, на Полтавщині — 5,9%, на Київщині — 6,7%) і не могли вільно розвиватися. Недостатнє забезпечення землею далі ще погіршувалося наслідком поділу дворів між: нащадками. Сел. зем. фонд дещо збільшувався купівлею й орендою поміщицької землі, однак сер. величина сел. двору зменшилася з 12,3 га в 1877 р. до 9,4 у 1905 р., що спричинило дальше загострення аґрарних відносин. Нові можливості для частини сел. госп-в давала т. зв. Столипінська реформа, що законом 1906 р. (уточненим 1910) давала селянам право виходу з общини та закріпляла виділену їм землю у власність і необмежене користування. Селяни могли зводити всю належну їм землю докупи, включаючи й садибу (хутір) або ні (відруб). Процес нового розмежування сел. земель до революції 1917 не був закінчений. З метою сприяння утворенню хутірських і відрубних госп-в фармерського типу була активізована також діяльність зем. банків і кредиту. Непевність збереження прав на землю, що постала перед поміщиками в наслідок сел. заворушень 1902—06 рр., великою мірою приспішувала розпродаж їх земель. На поч. першої світової війни площа сел. землеволодіння в 9 укр. губ. зросла до 32 млн га (65% усієї площі), проте більше пол. сел. дворів залишалися, як видно з таблиці (стор. 786), мало- або безземельними. (Див. також ЕУ І, стор. 471—72, 476—77 і 1040—42).

1917—20 рр. Нова доба в зем. питанні почалася з революції 1917 р. Усі соц.-політ. прагнення укр. народу у перші місяці після скасування монархії наражалися на затятий опір Тимчасового уряду, тому власне аграрне законодавство Україна могла здійснити лише після проголошення держ. незалежности, але війна з сов. Росією і швидкі політ. зміни на Україні спричинилися до того, що ніякі землевпорядні акції не могли бути здійснені (див. Земельне законодавство).

В УССР за доби воєнного комунізму і аж до видання Земельного кодексу також ніякого організованого землевпорядкування не було. З кін. 1922 р., в період НЕП-у, сов. зем. закони, зберігаючи принцип націоналізації землі, визнали за селянами право постійного користування землею, але безпосереднім одержувачем землі виступав не окремий землекористувач, а зем. громада, що нагадувала кол. общину. Дальший розподіл земель між своїми членами встановлювала вже громада, приймаючи ту чи ін. форму землекористування, найчастіше традиційне для укр. села подвірне госп-во з відрубами та хуторами (див. докладніше Земельна громада). У користуванні держави лишилися ліси (3,7 млн га) і невелика частина хліборобської площі (1,4 млн га), на якій організовано радгоспи й комуни. В користуванні селян опинилося 36,8 млн га (1927 р.); ч. сел. дворів зросло з 3,5 млн у 1916 р. до 5,2 млн у 1928, при чому найбільше зросла кількість середняцьких госп-в (див. ЕУІ, стор. 1043).

Корінну зміну З. у. принесла в 1930—31 рр. колективізація сіль. госп-ва, завершена на Центр. і Сх. Укр. Землях в сер. 1930-их рр., а на Зах. — 1948—51. Увесь зем. фонд УССР розподіляється тепер так (числа на 1955 р.):

Категорії землекористування у тис. га
Землі колгоспів — всього 44 981; В тому ч.: Гром. користування 42 593; Присадибні ділянки 2388.
Землі держ. госп-в — всього 4949; В тому ч.: Радгоспи 3991; С.-г. підприємства 958.
Землі в особистому користуванні: Робітників і службовців 216; Одноосібних госп-в 71.
Держ. зем. фонд 106.
Держ. лісовий фонд 6123.
Ін. землекористувачі 3193.
Всього 59 639

18—20 вв. на Зах.-Укр. Землях. Після приєднання Галичини і Буковини до Австрії Марія Терезія і Йосиф II внесли деякі зміни в З. у. на цих теренах в дусі просвіченого абсолютизму і доктрини фізіократів. Зроблено інвентарі маєтків та доходів від підданих і урегульовано обов’язки панщини; цісарський «патент» 1787 визначав правну межу між землями — панською чи домініяльною або табулярною і сел.-рустикальною, створюючи тим непорушний рустикальний зем. фонд, з якого в майбутньому не можна було передавати землю до фільваркових ґрунтів; сел. госп-ва мали спадковим порядком переходити без поділу у власність найстаршого сина. За Йосифа II виготовлено кадастр, щоб на його основі провести податкову і т. зв. урбаріяльну регуляцію, яка мала змінити підданські обов’язки на грошовий чинш. Провізорний кадастр 1819 подавав 61% сел. госп-в, які за тодішньої госп. системи не мали підстав для екон. самостійности. Наполеонівські війни й повоєнні роки припинили ці реформи, натомість воєнні поставки зміцнили госп. інтенсивність фільварків, і вони, не зважаючи на заборони, встигли до 1848 р. приєднати бл. 1 млн моргів (1 австр. морг—0,58 га) сел. землі з рустикального фонду.

Скасування панщини 1848 (див. Земельні реформи і ЕУ І, стор. 1046) хоч і закріпило на власність за селянством наділи, якими вони користувалися до того часу, однак не створило умов для вільного екон. розвитку села. Заборони ділити сел. госп-ва, заборговувати їх та продавати в несел. руки не дотримувано, в наслідок чого в 1819—59 рр. ч. їх зросло на 55%, а ч. дрібних госп-в менше 5 моргів майже подвоїлося. Ці обмеження і формально усунув закон 1868. В наслідок цього й ін. законів (напр., про свободу кредиту 1868, що уможливлював лихварство) багато сел. землі стало предметом спекуляції (у 1875—84 рр. було зліцитовано 23 650 сел. госп-в), і вона частинно переходила в непродуктивні руки, а госп-ва дробилися, спадаючи в своїй масі нижче споживчих норм. У 1902 р. 42,3% сел. госп-в мало менше 2 га землі, 37,3% — 2—5 га, 14,9% — 5—10 га і ледве 5,5% понад 10 га.

Велика земельна власність в 1852—60 рр. становила 44,8% заг. площі, в 1912 — 37,8%, в тому ч. 16,3% великі магнатські лятифундії розміром понад 10 000 морґів, які майже не ділилися. У 1852—1912 рр. велика зем. власність у Галичині втратила в наслідок парцеляції 275 700 га, але з цього скористувалися насамперед поляки (укр. селяни з того ч. змогли купити ледве 38 000 га). Процес дальшої пролетаризації зах.-укр. селянства в наслідок піднесення освіти і нац. свідомости та пожвавленого еміґраційного Руху дещо послабився на поч. 20 в. (Див. ще ЕУ І, стор. 488 і 1046).

На укр. землях, які опинилися під Польщею після 1920 р., З. у. зазнав деяких змін, гол. у зв’язку з зем. реформами 1920 і 1925 рр. У висліді їх велика посілість була частинне парцельована, а вільний продаж землі був обмежений. Ці реформи не поліпшили вкрай нездорового для укр. селян З. у., бо до парцеляції їх майже не допущено. Ледве не половина (42%) госп-в на Зах. Укр. Землях мали менше 2 га землі, 39% припадало на дрібні госп-ва з 2—5 га, 14% — на сер. (5—10 га), а 5% — на більші (вони посідали 44% всієї землі); забезпечення землею укр. селянства було ще менше.

Буковина й Закарпаття пройшли подібну еволюцію зем. відносин, як і Галичина. І тут переважали карликуваті госп-ва. На поч. 20 в. на Буковині 56% сел. госп-в не перевищували 2 га, 29% сягали 2—5 га, 10% — 5—10 га, тільки 5% мали понад 10 га; вони володіли 61% всієї землі. Аґрарна реформа, проведена за рум. часів, Тільки незначно змінила ці відносини. На Закарпатті за Чехо-Словаччини селянам належало тільки 36% усієї землі (проте 88% усієї ріллі); госп-ва до 2 га становили 45%, 2—5 та — 30%, 5—10 га — 17%, а понад 10 га мали тільки 8% усіх госп-в, які однак посідали 77% усієї площі.

Під час першої сов. окупації Зах. України 1939—41 проведено вивласнення великого землепосідання та церк. і монастирського майна. За сов. даними, 45% конфіскованих земель Галичини і Волині розподілено поміж беззем. і малозем. селянами. Приватне землеволодіння було ще допущене з лімітним розміром землі (до 40 га). З літа 1940 р. розпочато колективізацію на Зах. Укр. Землях; до поч. нім.-сов. війни колгоспи об’єднали 13% сел. господарств. Німці в 1941—44 рр. на Зах. Укр. Землях проголосили сов. держ. власність німецькою і удержавили сел. приділи за сов. окупації з поміщицьких земель, а на базі радгоспів та частини колгоспів утворили держ. с.-г. маєтки, В 1944—15 рр. большевики знову розділили частину сконфіскованої землі серед селян, але вже влітку 1948 розпочалася масова колективізація, яка 1951 стала суцільною. Т. ч. на Зах. Укр. Землях запроваджено такий самий З. у., як і в решті УССР. (Див. також Земельні реформи. Земельне законодавство. Колективізація та ЕУ І, стор. 682—89 і 1040—48). [І. Витанович]

Література: Грушевський М. Іст. України-Руси, І—VI. Л.—К. 1898—1907, нове вид. Нью-Йорк 1954—55; Жерела до Іст. України-Руси, І—ПІ, VII. Л. 1895—1900, 1903; Ефименко А. Дворищное землевладение в Южной Руси. 36. Южная Русь, І. П. 1905; Порш М. Статистика землеволодіння і мобілізація зем. власности в Україні. Україна, чч. 11—12. К. 1907; Byjak F. Galicya, І—II. Л. 1908—10; Войнаровський Т. Вплив Польщі на екон. розвій України-Руси. Л. 1910; Грушевський М. Студії з екон. іст. України. К. 1918; Павликовський Ю. Зем. справа в Сх. Галичині. Л. 1922; Гуревич М. К вопросу дифференциации крестьяиского хозяйства Украины. X. 1923; Наркомзем УСРР. Сіль. госп-во України. X. 1923; Слабченко М. Матеріяли до соц.-екон. іст. України в 19 ст., І—II. О. 1925—27; Вудзиновський В. Хлопська посілість 1800—1925. Подєбради 1925; Слабченко М. Боротьба за системи землеволодіння і форми госп-ва в Україні 19—20 ст. О. 1927; Витанович І. Аграрна політика Гал. Сойму... Л. 1931; Лазаревський Г. Зем. устрій Сов. України. В. 1938; Олежко Н. Аґрарна політика большевиків. Мюнхен 1947; Гуржій І. Розклад февдально-кріпосницької системи в сіль. госп-ві України. К. 1954; Kononenko K. Ukraine and Russia, a history of the economic relations. Мілвокі 1958.