Канада, самостійна держава в складі Брітанської Спілки Народів (Britisch Commonwealth of Nations), федерація 10 провінцій (Нова Фунляндія, Острів кн. Едварда, Нова Скотія, Новий Брунсвік, Квебек, Онтаріо, Манітоба, Саскачеван, Альберта, Брітанська Колюмбія) і двох територій (Юкон і Півн.-Зах. Території) уконституйована 1867 р. Простір – 9962000 км², населення 14 млн (1951; на 1959 – бл. 17,3 млн). Федеральна столиця – Оттава.

Історія укр. поселення. Укр. еміграція до К. на 20 років молодша від еміґрації до ЗДА. Першими відомими емігрантами були селяни з Небилова, Калуського пов. в Галичині – В. Єлиняк та І. Пилипів, що приїхали до К. 1891 р. і оселилися в провінції Альберта. Ширші кола охопив еміграційний рух щойно після 1895 р. Того ж року т-во «Просвіта» у Львові вислало до К. свого представника О. Олеськова, який привіз інформації про К. як країну, придатну для поселення, з доброю землею і сприятливим кліматом. Ін. чинником, що вплинув на зріст еміґрації, були заходи кан. уряду (мін. внутр. справ К. Сіфтона); шукаючи переселенців-селян, щоб заселити майже вільні простори Зах. К., він звернув увагу на Галичину. В 1899 р. Сіфтон підписав таємну угоду з транспортовим т-вом у Гамбурзі, платні аґенти якого шукали охочих переселитися до К. Число всіх укр. еміґрантів до К. в 1892–1914 рр. можна визначити в сер. на 100 000. Це були майже виключно селяни з Галичини (перев. з Поділля) і Буковини. На відміну від еміґрації до ЗДА, еміґрація з Закарпаття і з Лемківщини до К. не була численна (див. також Еміґрація).

Укр. переселенців спрямовувано до Зах. К., де за номінальною оплатою 10 дол. поселенець набував 160-акрову площу на поселення, т. зв. гомстед, яку зобов’язувався обробити; хто мав гроші, купував на власну руку кращі землі. Умови життя були важкі. Ріллю доводилося здобувати піонерською працею, заорюючи цілинний степ або корчуючи ліс. Брак потрібної грошової суми на закуп харчів, госп. реманенту і хатнього знадіб’я, незнання англ. мови, великий відсоток неписьменних утруднювали без того важкі умови піонерської праці. Тільки завдяки великій витривалості укр. поселенці побороли труднощі і стали на шлях нормального розвитку.

Від самого поч. поселенці оселювалися громадами, з тих самих пов. і навіть сіл, тому площі, зайняті українцями, поширювалися іноді на десятки, а то й сотні квадратних миль. Найбільші з укр. поселень, як в р-ні міст Вінніпеґ, Стюартборн, Давфін і Селкірк у провінції Манітоба, Йорктон, Саскатун у провінції Саскачеван і Веґревіл та Едмонтон в Альберті, розташувалися в лісостеп. смузі К., що тягнеться від півд.-сх. Манітоби до півн.-зах. Альберти. Укр. характер цих поселень зазначився в краєвиді біленими хатами з квітниками, своєрідною формою госп. будинків, стильовими церквами. В селах панує укр. мова, пісня, побут. Все це разом з такими місц. назвами, як Борщів, Броди, Бучач, Галич, Горлиці, Збараж, Золочів, Коломия, Новий Київ, Січ, Снятин, Сокаль, Стрий, Тернопіль, Україна, Ярослав і багато ін., справляє враження, наче б це були живцем перенесені на кан. ґрунт частини України. Гром. і товариське життя поселенців зосереджується звичайно коло церкви, збудованої часто серед полів на перехресті доріг; тут буває також школа, читальня, гром. будинок тощо. Тепер такий осередок пересувається щораз частіше до м-к, де є адміністративний уряд, пошта, лікар, крамниці тощо.

Іміґрація, перервана війною, відновилася по війні. Вона охопила тепер також Півн.-Зах. Землі і Закарпаття, але уряд К. обмежив її найближчими членами родини, гол. якої постійно перебував у К., та селянами і с.-г. робітниками. Екон. криза 1929 і наступних років знову припинила іміґрацію.

В період між двома світовими війнами до К. прибуло бл. 70000 українців. Нові переселенці відзначалися високою нац. свідомістю (серед них було багато кол. вояків і старшин укр. армії), значним числом інтелігенції, кваліфікованих робітників, купців і ін. з грошовими засобами, що дозволяло їм набувати кращі землі чи відкривати власні підприємства. Щораз більше українці поселювалися в провінції Онтаріо та великих містах Квебеку і Бріт. Колюмбії. Цей період позначився зростанням добробуту давніших поселенців, що стали збільшувати свої посілості, купуючи ферми своїх чужонац. сусідів. Однак екон. криза, що почалася в 1929 р., брак ринків збуту на с.-г. продукти, падіння цін тощо сильно відбилися на фермерах, зокрема на тих, які не встигли сплатити куплених земель.

Третій період еміграції до К. припав на 1947–54 рр., коли в рамках переселення політ. втікачів і переміщених осіб до К. прибуло бл. 35 000 українців, які осіли перев. по містах, гол. в Онтаріо. (Див. докладніше Еміґрація). Ця найновіша Іміґрація внесла пожвавлення в суспільно-політ. українців у К.

Число і розселення кан. українців. На основі перепису населення 1951 р. в К. жило 395 000 осіб укр. походження; вони становили найчисленнішу слов. групу та 2,8% усього населення К. (в дійсності понад 3%), стоячи на четвертому місці в усій К. і на третьому в степ. провінціях, як це видно з таблиці (на 1000 меш.): [...]

Однак ч. укр. людности за переписом неповне. Деяке ч. українців увійшло в рубрики чужих етнічних груп (поляків, росіян, австрійців, чехо-словаків, угорців, румунів), помилково приписаних туди на основі їхньої кол. держ. приналежности. Беручи до уваги іміґрацію після 1951 р. і природний приріст, можна оцінити ч. українців на 1959 р. в сер. на 500 000.

За переписом 1951 р. 69,5% українців К. припадало на народжених в К., а 30,5% на іміґрантів (13,5% на тих, які прибули до 1914 р., 11% на тих, що прибули в період між першою і другою світовою війною, і 6% по останній). Серед іміґрантів переважали чоловіки; в 1951 р. на 100 чоловіків припадає лише 89 жінок (серед нар. в К. – 99, серед іміґрантів – лише 71).

На поч. поселення українці жили перев. в степ. провінціях, і то на фермах. Щойно по першій світовій війні, а ще більше по другій зросло ч. укр. людности в сх. пром. провінціях Онтаріо і Квебеку та в Бріт. Колюмбії. Одночасно стало збільшуватися ч, українців у містах, гол. коштом молодої генерації, що виховалася в К., та новоприбулих. За останні роки бачимо також пересунення укр. поселення в самих степ. провінціях: зменшення його в чисто хліборобському Саскачевані (з 79 800 в 1941 р. на 78400 в 1951 р.), а зростання в Альберті (71 900 і 87 000) і Манітобі (89 800 і 98 800). Подробиці видно з таблиці (в 1000 і у % до всіх кан. українців):

[...]

Ще 1951 р. 2/3 українців жило в степ. провінціях, в тому ч. 64,6% в селах, 36,4% в містах. Їхнє геогр. розміщення показано на мапах (стор. 936,937). Терени, заселені українцями, – це 1800 км довж. і 200–300 км шир. смуга, що простягається від півд.-сх. кута Манітоби аж до Піс Рівер на півн. зах. На цьому просторі – бл. 250000 км² живе понад 80% всіх українців, що заселюють степ. провінції і становлять приблизно 1/4 всього населення; численнішими від них є брітанці, менш численні німці, поляки, скандінавці й ін. В деяких округах українці творять навіть більшість. В цій смузі є гол. населення) і два менші – Едмонтон – 18900 (10,9%) і Саскатун – 4100 (7,7%). З геогр. погляду смуга укр. поселень – це рівнина, яка підноситься з 150 м від р-ну манітобських озер (Вінніпег, Манітоба, Вінніпеґозіс, Давфін) на сх. до 1000 м б. підніжжя Скелястих гір на зах. Переважають мезозойські шари, вкриті грубими льодовиковими наносами, ґрунти чорноземні і темнокаштанові; підсоння гостроконтинентальне (температура січня від –12° до –20° Ц., липня від +16° до +19° Ц., ч, безморозних днів 80–110, атмосферичних опадів 350–500 мм), основна рослинна формація – лісостеп і мішаний ліс. (Докладніше див. гасла Альберта, Манітоба, Саскачеван).

Українці в Сх. К. живуть, як і в сусідніх ЗДА, гол. в містах (в Онтаріо 81%, в Квебек – 96%). Найважливіші укр. скупчення лежать недалеко від кордону із ЗДА. Найбільший з них є другий по Вінніпеґу осередок кан. українців – Торонто (29300 українців, або 2,6% всього населення міста), меншими є Монтреаль (11200 – 0,8%), Гамільтон (7100 – 2,7%), Віндзор (5100 – 3,2%), Ошава (2500 –в 6%), Оттава (1700 – 0,96%) й ін. Периферичне положене невелике Судборі (2600 – 6,2%), а над Горішнім оз. Форт Вільям (5000 – 14,3%) і Порт Артур (2800 – 8%). Докладніше див. Онтаріо і Квебек.

Наймолодші укр. скупчення постали в Бріт. Колюмбії, в якій половина українців живе по містах, гол. у Ванкувері (11000 українців, або 2,1% всіх меш.). [І. Тесля]

Церк. життя. Церква відограла важливу ролю в нац. житті укр. поселенців К., в збереженні їхньої рідної мови, культури і нац. окремішности. Вона становила природний осередок, з якого вийшла більшість ін. орг-цій. І нині перев. частина світських орг-цій побудована на приналежності до кат. чи правос. віровизнання. Осторонь церк. життя стоїть відокремлена укр. совєтофільська група.

Між першими укр. поселенцями в К. було бл. 80(?)% католиків з Галичини, а решта правос., перев. з Буковини. Вірні обох церков селилися скупчено і взаємно допомагали одне одному в трудних обставинах піонерської праці. Але впродовж цілого десятка років ні одні, ні другі не мали духовної опіки з боку укр. свящ., бо їх тут майже не було. Такий стан створював сприятливі умови для праці різних чужинецьких сект і місій, з-поміж яких найбільш активною виявилася рос. правос. місія і пресвітеріяни; з другого боку, також рим.-кат. священики намагалися перетягати українців на овій обряд. Приїзд тимчасових, а потім постійних укр.-кат. свящ. (з 1902 р.) і навіть призначення укр.-кат. єп. (1912 р.) не могли вже цілковито змінити відносин. Найбільші зміни наступили в 1918 р., коли частина українців відійшла від Гр.-Кат. Церкви і заснувала Укр. Гр.-Правос. Церкву. Розподіл українців між окремими церквами на основі перепису населення 1951 р. був такий:

Католики – 221,4 тис. (56,0%)

Православні – 111,1 тис. (28,1%)

Євангелики та ін. 62,5 тис. (15,9%)

Разом 395,0 тис. (100,0%) [І. Т.]

Укр. Кат. Церква. Укр. іміґранти на поч. свого перебування в К. не мали свящ.; вони сходилися по хатах на молитву, а часом будували окремі каплички чи навіть церковці (перша збудована 1898 в Една-Стар в Альберті). Латинські ієрархи Зах. К. намагалися налагодити душпастирську опіку над новоприбулими українцями за допомогою ченців облятів, однак через незнання мови й обряду вони не могли успішно працювати. Одночасно між поселенцями почали свою працю різні прот. угрупування і рос. правос. місія з ЗДА. Як в ЗДА, так і в К. на поч. правний бік духовної опіки над укр. поселенцями не був налагоджений, і щойно постановами 1894 р. і 1897 р., виданими для Півн. Америки, Рим вирішив, що на нових теренах можуть діяти укр. свящ. Але на домагання римо-кат. ієрархії К. свящ. мали бути неодруженими, а таких у Галичині майже не було. В 1897–1902 душпастирювало в К. час від часу 5 свящ. (першим з них був Н. Дмитрів, який організував парохію в Една-Стар).

Постійна плянова обслуга вірних і орг-ція церк. життя почалася щойно 1902 р. з приїздом, завдяки зусиллям митр. А. Шептицького, василіян-місіонерів під проводом о. І. Філяса і 4 сестер служебниць; їхніми осередками були Біверлейк (тепер Мондер) в Альберті, Ростерн у Саскачевані й Вінніпеґ у Манітобі. На допомогу укр. місіонерам стали деякі латинські свящ., які вивчили укр. мову і прийняли укр. обряд; серед них редемпторист А. Деляре дав почин укр. вітці редемптористів з осідком в Йорктоні (Саскачеван).

В рел.-нац. житті кан. українців відіграв велику ролю митр. А. ІПептицький. Не маючи змоги відвідати своїх кол. вірних, він писав до них пастирські листи і 1901 р. вислав до К. о. В. Жолдака, який 1902 р. став візитатором (з функцією ген. вікарія) для українців з Галичини і був посередником між духівництвом і поселенцями, з одного боку, та латинською ієрархією, з другого. З 1905 р. ці обов’язки виконував василіянин С. Дидик. Щойно 1910 р. прибув до К. митр. А. Шептицький, користуючися з нагоди Міжнар. Євхаристійного Конгресу у Монтреалі, і відвідав гол. осередки. Повернувшись до Львова, він написав 1911 р. меморіял у справі душпастирської опіки над укр. католиками в К., чим спричинився до призначення для них першого єп. Никити Будки, з осідком у Вінніпеґу.

В К. єп. Будка застав 20 укр.-кат. свящ., бл. 80 церков і каплиць, 3 школи, Малу Семінарію в Сіфтоні (Манітоба), тижневик «Канадійський Русин», що почав виходити з 1911 р., «Укр. Запомогове Братство св. Николая в К.», що з 1905 р. працювало у Вінніпеґу, різні церк. і світські орг-ції та бл. 80 000 вірних. Єп. Будка подбав насамперед про легалізацію Церкви в державі (як Руської Греко-Кат. Церкви в К.). На цю корпорацію вписувалися всі храми й церк. добра. Заходами еп. Н. Будки засновано бурси ім. митр. А. Шептицького в Сант Боніфасі й ім. Т. Шевченка в Едмонтоні. В 1914 р. в Йорктоні відбувся перший собор укр. кат. свящ., на якому укладено окремі «Правила Русько-Кат. Церкви в К.», що нормували місійну працю. За єпископства Будки на тлі інкорпорації церк. майна дійшло до конфлікту між ним і частиною укр. інтелігенції, яка також закидала, що Гр.-Кат. Церква перебуває під чужими впливами; в результаті конфлікту частина гр.-католиків відійшла від Гр.-Кат. Церкви і 1918 була заснована Укр. Гр.-Правос. Церква в К. З виїздом еп. Будки з К. закінчилася перша фаза орг-ції Укр. Кат. Церкви в К.; в той час діяло вже 47 свящ., 299 парафій і місій, новіціят василіян і редемптористів, різні церк.-нац. установи і понад 100 000 вірних.

Наступником єп. Будки став у 1929 р. єп. Василій Ладика (†1956). Тоді дійшло до зміцнення місійної діяльности, збільшення ч. парафій і свящ., орг-ції мирян на засадах Кат. Акції (Братство Українців Католиків й ін.) та пожвавлення вид. діяльности. 1948 р. Рим поділив дотогочасну одну єпархію на 3 екзархати: Східній з осідком у Торонто (єп. І. Борецький), Зах. в Едмонтоні (єп. Н. Саварин, з 1943 єп.-помічник у Вінніпеґу) і Сер. у Вінніпеґу, з якого 1951 виділено ще Саскачеванський (єп. А. Роборецький); дотогочасного ієрарха всієї К., єп. Ладику, піднесено до гідности архиєп. По смерті архиєп. Ладики папа Пій XII установив 1956 р. укр.-кат. митрополію в К. з осідком у Вінніпегу, а існуючі екзархати піднесено до статусу єпархій; першим митр. став Максим Германюк, що з 1951 р. був єп.-помічником Сер. екзархату.

Укр. Кат Церква в К. має тепер своє правне завершення у формі окремої церк. провінції з 4 єпархіями (в тому ч. одна архиєпархія), одним митр. і 3 єп. Усіх свящ. у 1958 р. було 266 (в тому ч. 78 монахів), які працюють у 590 парафіях, місіях і місійних станицях; ч. вірних понад 250 000. Поважну працю на рел., виховному й осв. відтинках розгортають чернечі чини і згромадження. Найдовше з них діють Василіяни, що творять з 1948 р. окрему провінцію: гол. осередки Мондер (новіціят, музей-архів), Вінніпеґ (осідок протоігуменату), Едмонтон (бурса) і. Торонто (в-во, місячник «Світло»). Редемптористи теж діють на терені усієї К.; гол. осередки – Йорктон (в-во, місячник «Голос Спасителя»), Медовейл (вищий семінар, богословський журн. «Логос»), Роблін (Колегія св. Володимира), Вінніпеґ (осідок протоігуменату). Сестри Служебниці працюють з 1902 р. і ведуть осв.-виховну і харитативну діяльність. Діють також Студити, ченці Обляти, Брати Христ. Шкіл, Сестри Місіонерки Христ. Любови. Разом є чол. монастирів і домів 18 з 149 ієромонахами, дияконами, братами і новиками. Чернецтво веде 1 духовну семінарію, 2 колегії, 3 академії, 3 виховні інститути-бурси, 3 сиротинці, 2 цілоденні школи. 2 лікарні і 3 доми для старших віком, відпочинкові оселі тощо.

У всіх єпархіях діють рел. т-ва: Марійська Дружина й Апостольство Молитви, багато церк. братств, кат. нар. доми, кредитові спілки тощо. Українці католики мають свої гром. орг-ції: чоловіки гуртуються в Братстві Українців Католиків (БУК), жіноцтво – в Лізі Укр. Кат. Жінок (ЛУКЖ), студентська молодь в «Обнові», ін. молодь (хлопці й дівчата) в Укр. Кат. Юнацтві (УКЮ). В кожній єпархії діє Централя Українців Католиків К., що є надбудовою тих орг-цій і репрезентує кан. українців католиків. Єпархіяльні орг-ції, як і їхні централі мають завершення у Всекан. Централі Українців Католиків, яка відбула донині 6 конґресів. Широко розвинена преса і в-ва (5 друкарень, 5 в-в, пресові органи: 3 тижневики, 5 місячників і 1 квартальник; див. докладніше розділ Преса). [Б. Казимира]

Укр. Греко-Правос. Церква. Правос. українці, що походили в основному з Буковини, були на поч. в ще гіршому становищі, ніж католики, бо не мали зовсім своїх духовників, і тому різні чужинецькі кола намагалися взяти їх під свій вплив. Зокрема активною була москвофільська пропаґанда, що її поширювала рос. правос. місія в ЗДА. З падінням царату (1917) – ця церква втратила впливи. Заколот у рел. життя кан. українців на кілька років вніс росіянин єп. Серафим. Він прибув у 1903 р. до К., почав організувати правос. церкву, піддаючися під юрисдикцію антіохійського патріярха, а в 1905 р. оголосив свою церкву незалежною. Перебуваючи у К. до 1908 р., він висвячував на свящ. непідготованих осіб і перетягнув кілька тисяч вірних, які згодом зорієнтувалися в характері цієї церкви і покинули її. Частина поставлених Серафимом свящ. (з І. Бодругом на чолі) відійшла від нього в 1904 р. і в 1905 створила в порозумінні з пресвітеріянами т. зв. Незалежну Правос. Церкву, яка почала відкидати правос. науку і в 1911 завела протестанство. Вірні здебільша її покинули, і тепер її прихильників залишилося мало.

Рух за створення УГПЦ в К. розпочався за кілька років до її оформлення, і щойно на з’їзді в Саскатуні, скликаному Нар. Комітетом у липні 1918 при участі бл. 200 делегатів, вирішено організувати УГПЦ в К., незалежну від ін. церков, і створено Укр. Гр.-Правос. Братство, уповноважене здійснити це рішення. Провідну ролю в орг-ції УГПЦ в К. відіграли М. Стечишин, В. Свистун, В. Кудрик (тоді ред. «Укр. Голосу»), С. Савчук, Ю. Стечишин та ін. По невдалих заходах Братства, щоб УГПЦ в К., заки вона дістане свого укр. єп., тимчасово очолив єп. Олександер з рос. місії, її погодився очолити митр. Германос з Антіохійської Церкви, який, перебуваючи в ЗДА, виконував ці обов’язки до 1924 р. До УГПЦ перейшла перев. більшість укр. парафій, обслуговуваних раніше рос. свящ., багато з т. зв. Незалежної Правос. Церкви і частина гр.-кат. громад.

Спочатку було пляноване Тісне духовне поєднання УГПЦ в К. з Укр. Правос. Церквою в Києві, якби остання здобула автокефалію (церк. собори 1918, 1919, 1920). Одначе події, що відбувалися на Україні, перешкодили ці пляни реалізувати. За ухвалою 4 собору в Йорктоні (1924) правлячим еп. УГПЦ в К. став Іоан Теодорович, єп. УАПЦ з ієрархії митр. В. Липківського, що прибув до ЗДА з України. Він очолював УГПЦ в К. до 1947 р., коли на його місце прийшов архиеп. Мстислав Скрипник з ієрархії УАПЦ в Европі. Мстислав очолював УГПЦ в К. до 1950 р., до 9 собору, що відбувся в Саскатуні, на якому архиєп. Мстислав склав свої обов’язки, і на його місце прийшов Іларіон Огієнко, обраний митр. Вінніпегу і всієї К. на надзвичайному соборі УГПЦ у вересні 1951. Цей собор оголосив УГПЦ в К. митрополією, підкресливши ще раз автокефалію та соборноправний устрій Церкви. Ухвалою собору було створено 3 єпархії: Східню з осідком у Торонто, якою управляє архиєп. Михаїл Хороший; для Манітоби й Саскачевану з осідком у Вінніпегу, де має свою катедру митр. Іларіон, і Зах. для Альберти й Бріт. Колюмбії, якою управляє з 1959 р. еп. Андрій Метюк. 1958 р. УГПЦ в К. нараховувала бл. 300 парафій з понад 80 свящ. і бл. 120 000 вірних. Крім душпастирської праці УГПЦ веде також культ.-осв. роботу, має виховні заклади – Ін-т ім. П. Могили в Саскатуні (з 1916), Ін-т ім. М. Грушевського (тепер св. Івана) в Едмонтоні (з 1918) та Ін-т св. Володимира в Торонто (з 1949), Братство св. Володимира в Торонто (з 1950) і Колеґію св. Андрія у Вінніпегу (з 1946 р.), що має м. ін. богословську школу для підготови свящ. При парафіях існують укр. школи під опікою Ради Укр. Школи при консисторії. З УГПЦ в К. тісно співпрацює Союз Українців Самостійників та його орган «Укр. Голос» у Вінніпегу. Консисторія видає орган УГПЦ «Вісник», а митр. Іларіон ред. журн. «Віра й Культура».

Невелике ч. правос. українців належить до ін. правос. церков, які мають свій осідок в ЗДА, насамперед до Укр. Правос. Церкви в Америці під проводом митр. Б. Шпильки (кілька парафій) та до Рос. Правос. Церкви митр. Л. Туркевича, яку в К. очолює архиєп. Нікон (див. ЗДА, стор. 815–16). [В. Кисілевський]

Укр. євангельські (протестантські) церкви в К. постали, поперше, з укр. евангеликів (штундистів), які, переслідувані царським урядом, емігрували до К. (перев. баптисти); подруге, з вірних т. зв. Незалежної Гр.-Правос.. Церкви, яку очолював І. Бодруґ, що догматично схилявся на бік протестантизму, а пізніше виразно став на євангельські позиції. В 1913 р. 21. свящ. з цієї Церкви із своїми громадами увійшли до складу Пресвітерської Церкви К.; згодом, коли частина Пресвітерської Церкви об’єдналася з ін. євангельськими церквами в одну Злучену Церкву К., більшість укр. пасторів і громад приєдналися до цієї Церкви. За переписом 1951 р. укр. евангеликів в К. нараховувалося бл. 60 000, в тому ч. до Злученої Церкви К. належало 28 200, до Англіканської 10 000, до Пресвітерської 4500, до баптистів 3700, до лютеран 3400; деяке ч. українців належить до п’ятидесятників, суботників, свідків Єгови тощо.

До створеного 1922 Укр. Євангельського Об’єднання в Півн. Америці (УЄО) належать перев. укр. евангелики, члени Пресвітерської та Злученої Церков, і дві самостійні Укр. Євангельсько-реформовані церк., громади; на терені К. УЄО має дві філії. Укр. баптисти в К. згуртовані тепер у Всекан. Об’єднанні Євангельських Християн-Баптистів з осередком у Саскатуні, де в 1946 р. засновано Укр. Біблійний Ін-т, в якому виховуються укр. баптистські проповідники і міститься їх в-во. Лише частина укр. євангеликів творить окремі укр. громади.

Укр. євангелики в К. мають такі Видання: місячник «Євангельська Правда» в Торонто (орган пресвітеріян), півмісячник «Канадійський Ранок» у Вінніпегу (існує з 1905 р.; репрезентує укр. євангеликів Злученої Церкви), «Християнський Вісник» у Вінніпегу (орган баптистів) й ін. [В. Боровський]

Гром. життя. Перші поселенці в К. намагалися відтворити ті форми організованого життя, в яких вони працювали на рідних землях, пристосовуючи їх до нових обставин. Найскорше поставали церк. громади, згодом читальні, нар. доми (1925 р. – 250), аматорські і театральні гуртки тощо. Поза церквами залишилася невелика група соціялістів із своїми роб. домами, крайня ліва частина яких після революції 1917–18 рр. стала ком. ор-цією. Гол. тягар гром. праці в той час лежав на укр. учителях нар. держ. шкіл.

Церк. поділ став основою, що на ній у 1920–30-их рр. розбудувалися рівнорядні ідеологічні й культ.-осв. орг-ції, які поширили свою діяльність на всю К. Першим був Союз Українців Самостійників (СУС), заснований в 1927 р. правос. українцями. Складовими частинами СУС є: Т-во Українців Самостійників, Союз Українок К., Союз Укр. Молоді К., Союз Укр. Нар. Домів і три ін-ти: ім. Петра Могили в Саскатуні, св. Івана в Едмонтоні і св. Володимира в Торонто. Пресовим органом СУС є тижневик «Укр. Голос». В 1932 р. українці католики організувалися в Братство Українців Католиків (БУК), яке працює на ідеологічній основі Кат. Акції. 1933 засновано Ліґу Укр. Кат. Жінок (ЛУКЖ), а в 1939 р. Укр. К-ат. Юнацтво (УКЮ). Кол. старшини і стрільці, організовані з 1928 р. в Укр. Стрілецькій Громаді, дали почин до заснування в 1932 р. Укр. Нац. Об’єднання (УНО) з націоналістичною ідеологією (нині під впливом ОУН А. Мельника). До складу УНО увійшли, крім Укр. Стрілецької Громади, Орг-ція Українок К. ім. О. Басараб і Молоді Укр. Націоналісти (МУН); пресовим органом є півтижневик «Новий Шлях». Прихильники гетьманського руху заснували в 1924 р. військ. спортову орг-цію «Гетьманська Січ», переіменовану на Союз Гетьманців Державників (орган – двотижневик «Батьківщина» в Торонто). Осторонь укр. нац. життя стоїть група укр. комуністів, що були організовані в т-во Укр. Робітничо-фармерський Дім, перетворений в 1942 р. на Т-во Об’єднання Укр. Канадців. В 1935–36 рр. частина його членів відмовилася від проком. орієнтації й заснувала Союз Укр. Організацій, перейменований згодом на Укр. Роб. Організацію (УРО).

Після війни постала низка нових орг-цій: політ., молодечих, ветеранських, проф., наук. тощо. До них належать: Ліґа Визволення України (з 1949) під впливом Закордонних Частин ОУН(р); Союз Українців Жертв Рос. Ком. Терору (СУЖЕРО) (з 1949 р.), Укр. Нац. Демократичний Союз (УНДС), заснований 1952 р. гол. з учасників визвольних змагань 1917–21; Укр. Кан. Т-во Прихильників Визвольної Боротьби України (з 1953 р.), що відстоює позиції УГВР.

Поруч давніших молодечих орг-цій (Союз Укр. Молоді К., Укр. Кат. Юнацтво, Молоді Укр. Націоналісти) після війни виникли: Організація Укр. Молоді «Пласт» (1948), Спілка Укр. Молоді (СУМ), яка ідеологічно зв’язана з Лігою Визволення України, і Об’єднання Дем. Укр. Молоді (ОДУМ), гол. з молоді повоєнної еміграції із Центр. і Сх. Земель.

Орг-ції студіюючої молоді виникли в кін. 1910-их рр. їх становили студентські гуртки (найдавніший «Каменярі», заснований 1917 р. при Ін-ті ім. П. Могили в Саскатуні), об’єднані з 1927 р. в централі з осідком у Саскатуні, що 1929–30 стала чл. Центр. Союзу Укр. Студентства. До студентських гуртків належали також учні учительських семінарій та ін. сер. шкіл. Першою орг-цією виключно для студентів ун-ту була «Альфа-Омеґа», заснована в Саскатуні 1930 р. По другій світовій війні постали нові студентські т-ва: Кан. Федерація Укр. Студентів Католиків «Обнова», «Іларіон» (т-во Укр. Правос. Студентів), Укр. Акад. Т-во «Зарево», Т-во Укр. Студіюючої Молоді ім. Міхновського (кожне з кількома осередками) та укр. студентські клюби по різних ун-тах. З 1953 р. укр. студентські орг-ції є членами централі Союзу Укр. Студентів К. (СУСК); в 1959 р. вона об’єднувала бл. 700 студентів (всіх укр. студентів в К. бл. 2000).

Крім раніше створених ветеранських орг-цій (Укр. Стрілецька-Громада і Союз Бувших Укр. Вояків), по другій світовій війні виникли: Союз Укр. Кан. Ветеранів, чл. якого згуртовані в укр. відділах Кан. Леґіону, Братства УСС, Братства Карп. Січовиків (з 1949), Братства кол. Вояків 1 Укр. Дивізії УНА, Т-ва кол. вояків УПА (з 1951) та Об’єднання Станиць Вояків УПА й ін.

З проф. орг-цій діють: Укр. Техн. Т-во – фахове об’єднання інж.; Об’єднання Укр. Педагогів – орг-ція учительства Рідних Шкіл, Т-ва Укр. Кат. Учителів Манітоби і Саскачевану; Т-во Укр. Педагогів К. (правос.). Укр. науковці організовані в двох установах: Науковому Товаристві ім. Шевченка з осідком у Торонто й Укр. Вільній Академії Науку Вінніпеґу. Із забезпечувальних т-в діють два з централями в К. (Братство св. Николая і Взаїмна Поміч) і два з централями в ЗДА (Укр. Нар. Союз і Укр. Роб. Союз).

Для координації праці орг-цій у заг. справах і представництва укр. громади засновано в 1940 Р. у Вінніпеґу центр. представництво Комітет Українців К. (КУК). Чл. засновниками КУК були всі тодішні нац. гром. орг-ції; згодом приєдналися всі ін. орг-ції, що виникли по війні (з 1959 р. також Ліга Визволення України і. споріднені з нею орг-ції). Цей факт значно вплинув на злагоду непорозумінь серед кан. українців та спричинився до рел. толеранції та співпраці різних груп в заг. гром. і політ. справах. Не входять до КУК укр. комуністи, які стоять осторонь укр. нац. життя та мають свої зовсім окремі установи: доми, орг-ції, школи, культ.-осв. установи (хори, музеї тощо) і кооперативи.

Як в ЗДА, так і в К. ч. різних укр. установ і орг-цій дуже велике, порівняно до ч. українців і їхніх потреб; стан їх постійно міняється. Причиною цього явища є, крім рел. і політ. розчленування, територіяльна розкиданість укр. поселень, що стало причиною постання двох гол. осередків укр. життя – Вінніпеґ і Торонто і двох другорядних – Едмонтон і Саскатун. Кожне з них є осідком укр. владик, численних льокальних і ряду провінціяльних та деяких заг. кан. укр. установ, пресових органів тощо. Зокрема відчувається брак координаційного центру для культ. і осв. праці.

Політ. життя і зв’язок з рідними землями. Перші поселенці в К. були політ. і нац. малосвідомі. Тому в перші два десятиліття укр. поселення організована укр. суспільність К. звернула гол. увагу на поширення нац. свідомості, зокрема нац. ім’я, вивчення укр. мови, а також на боротьбу з чужими денаціоналізаційними впливами. В 1910-их рр. українці вперше стали до змагань за власних представників у провінціяльних леґіслятурах.

Перша світова війна створила для кан. українців важку ситуацію. Багато з них, так само як в Галичині й на Буковині, було на боці Австрії проти Росії. Єп. Н. Будка навіть видав окремий пастирський лист, в якому закликав українців австр. громадян до повороту і до військ. служби в австр. армії. Це стало причиною переслідувань українців з боку уряду К., що стала союзником Росії. Кільканадцять тис. молодих українців було замкнено в концентраційних таборах, з яких тільки через два роки їх стали брати до праці у військ. пром-сті. В другій пол. війни бл: 10 000 українців вступило до кан. армії і билося на франц. фронті.

Постання укр. держави активізувало укр. громадянство К. до подання матеріяльної і політ. допомоги рідним землям. В 1918 р. організовано у Вінніпеґу Укр.-кан. Горожанський Комітет з метою сприяти укр. народові у боротьбі за незалежність. Комітет вислав на мирову конференцію в Парижі делеґацію (О. Меґас і І. Петрушевич), В 1919 р. створено Укр. Червоний Хрест у К., який зібрав на допомогу рідним землям 44 500 долярів. В 1922 р. за ініціятивою представника уряду ЗУНР О. Назарука організовано в К. Позичку Нац. Оборони, яка в 1922–23 рр. дала на потреби рідним землям 34 000 долярів. Одночасно йшла праця над поширенням і поглибленням нац. свідомості; в гром. і виховній ділянці зростало зацікавлення політ. справами. В цих заходах не брала участи лише група укр. комуністів, яка постала в 1917–18 рр. під впливом рос. революції.

В період між двома світовими війнами буйно розвинулося укр. гром. і політ. життя. За той час виникли найбільші укр. орг-ції К. (Гетьманська Січ, Укр. Нац. Об’єднання, Союз Укр. Самостійників і Братство Українців Католиків), які охопили майже всіх свідомих і політ. активних українців та зміцнили працю у всіх ділянках. Тоді ж кан. українці допомагали батьківщині не тільки матеріяльно, але й інтервенціями перед кан. урядом та ін. країнами на захист проти насильств поль. уряду в часи т. з.в. «пацифікації», нищення укр. церков на Холмщині і т. д. До провінційних і федерального парляментів обирано чимраз більше ч. укр. послів. Жвава й безпосередня реакція на події на Україні звернула на себе увагу чужинців, а прилюдні виступи укр. хорів, танцюристів і т. д. дали змогу чужинцям ознайомитися з укр. культурою. Осторонь від укр. незалежного нац. табору стояли укр. комуністи, які скріплялися чисельно і організаційно, використовуючи безробіття і екон. депресію 1930-их рр. їхні дії, диктовані Москвою, стояли в явній протидії до всієї діяльности та заходів переважної більшости українців К.

Під час другої світової війни наступила консолідація всіх укр. орг-цій, за винятком комуністів, в Комітеті Українців К. (КУК). В кан. армії служило понад 30 000 українців, у тому ч. понад 500 старшин. Крім того, вони внесли багато праці в розбудову воєнної пром-сти, жертвували на Червоний Хрест, давали воєнні позики тощо. Уся допомогова діяльність рідним землям під час другої світової війни і зокрема після неї зосередилася в Комітеті Українців К. Численними меморіялами й інтервенціями перед урядами К. й ін. країн КУК спричинився до визнання правного становища укр. еміґрантів, які опинилися по війні в Зах. Европі, що зберегло їх від примусової репатріяції та дало їм можливість в’їзду до К. Свою діяльність в справі допомоги і переселення укр. залишенців з Европи до К. веде КУК через Фонд Допомоги Українців К. (ФДУК), організований у 1945 р., який співпрацює з Червоним Хрестом – кан. і міжнар. В 1945–58 рр. зібрано і видано на допомогу українцям в Европі (лише за посередництвом ФДУК) понад півмлн долярів.

Нова еміґрація з 1947–51 рр. пожвавила темп політ. життя і спричинила постання нових політ. орг-цій з орієнтацією на політ. партії на еміграції (див. вище). Проведена ними робота сильно обмежила діяльність комуністів, які, досягнувши найбільшого орг. розвитку в 1945 р.. коли, напр., на організовані ними мист. виступи приїжджали представники уряду УССР і К., нині перебувають у повільному, але постійному відступі.

В 1950-их рр. діяльність укр. нац. угрупувань обмежується все більше внутр. культ.-осв. працею. Політ. діяльність українців К. виявляється гол. на терені заг.-кан. політ. партій, в яких українці мають постійне і досить численне представництво.

Участь українців у гром.-політ. житті К. Укр. поселенці відносно скоро увійшли в гром.-політ. життя К., беручи активну участь у місц. самоуправі як шкільні й міські радні, війти, посадники міст, секретарі громад (муніципалітетів), і, врешті, як судді, посли, сенатори і мін. провінціяльних та федерального кабінетів.

Змагання за посольські мандати в леґіслятурах (провінційних парляментах) увінчалися успіхом у Манітобі в 1915 р., коли послом обрано Т. Ферлея. У виборах 1920 р. послами обрано Миколу Григорчука і Д. Якиміщука. Крім цих двох, у виборах 1922 р. були обрані М. Роєцький і М. Бачинський, який був послом безпосередньо до 1958 р. Усіх послів українців в манітобській леґіслятурі в 1915–59 рр. було 23; між ними Михайло Григорчук (син М. Григорчука) був мін. справедливости, С. Дзюба, що був послом від 1953 до 1959 р., був переобраний мейором (головою) м. Вінніпеґу. В Альберті вперше обрано послом А. Шандра в 1913; 1915–58 було в парляменті Альберти 19 послів-українців, в 1959 їх є 6 на всіх 61. В Саскачевані першого укр. посла обрано 1934 р.; в 1934–58 рр. в провінціяльному парляменті Саскачевану засіло 10 укр. послів, з них О. Кузяк був мін. природних багатств. В 1959 р. їх є 4 (на всіх 53), в тому ч. перша жінка-посол М. Фодчук-Баттен. Першим послом у провінціяльному парляменті Онтаріо був І. Яремко, 1958 призначений в цій провінції мін. комунікації.

До федерального парляменту в Оттаві входять укр. посли, починаючи з 1926 р. До 1959 в ньому засідало 13 укр. послів: М. Лучкович (1926–35), А. Глинка (1940–49), Ф. Заплітний (1945–49 і 1953–58), І. Дікур (1949–57), А. Головач (1953–58), М. Стар (Старчевський з 1952, з 1957 федеральний мін. праці), І. Кучерепа (з 1957), М. Маназюк (1957), П. Стефура (1957–58), С. Корчинський (з 1958), В. Скорейко (з 1958), В. Яцула (з 1958, †1958), Й. Слоган (з 1958). Сенаторами є В. Вал (Волохатюк з 1955) і І. Гнатишин (з 1959). Українці К. мали 4 суддів (Я. Арсенич, М. Стечишин, П. Ґрещук, І. Соломон).

Серед українців голів міст слід відзначити: В. Гавриляка (Едмонтон), С. Дзюбу (Вінніпег), М. Петрика (Віндзор), П. Ратуського (Кенора) й ін. Поважне ч. українців є радними. [В. Кисілевський]

Шкільництво і позашкільна освіта. Поселення перших укр. еміґрантів у К. на цілинних землях, відгороджених іноді десятками миль бездорожного простору від адміністративних і шкільних осередків, позбавляло укр. дітей можливости навчатися в школі. Ще більше труднощів виникло з браку вчителів; першими піонерами стало кілька вчителів і учнів вищих кляс гімназії, прибулих з Галичини, які й почали навчати дітей у приватних домах і парохіях. Змінилося на краще, коли в 1896 р. було дозволено в Манітобі. а згодом також Альберті й Саскачевані навчати релігії та вести двомовне навчання у кан. школах (англ. та укр. мовами), якщо у тій школі було щонайменше 10 дітей, що бажали вчитися рідної мови. Незабаром провінціяльний уряд Манітоби дозволив друкувати двомовні шкільні підручники. Щоб зарадити бракові учителів, відкрито в 1905 р. учительську семінарію у Вінніпеґу (перенесену 1907 р. до Брендону), т. зв. «Рутенієн Трейнінґ Скул», а вже в 1907 р. з неї вийшло 28 учителів. Багато з-поміж абсольвентів цієї школи виявили себе не тільки як педагоги, але також і як здібні гром. діячі (Я Арсенич, О. Гикавий, Т. Ферлей та ін.). В 1907 р. укр. вчителі відбули перший з’їзд у Вінніпеґу і заснували Укр. Учительську Орг-цію. Слідом за Манітобою 1909 відкрито вчительські семінарії (т. зв. School for Foreigners) для українців у Саскачевані й Альберті. Незабаром однак, з ініціятиви кан. кіл, зацікавлених у швидкій асиміляції поселенців, укр. мова в кан. школах була заборонена в Альберті 1913, а в Манітобі та Саскачевані в 1916 р. Це примусило укр. громадянство організувати приватні школи, бурси та ін-ти, з метою уможливити укр. молоді навчання укр. мови, релігії, історії, культури тощо.

Найбільш поширені цілорічні т. зв. Рідні Школи, приватні курси укр. мови, релігії та українознавчих предметів, що існують майже у всіх скупченнях українців. Залежно від умов (ч. учнів, наявність учительських сил, приміщень) навчання відбувається від двох до п’ятьох разів на тиждень, в будні дні вечорами, а в суботу також ранком. Ч. цих шкіл в 1958 р. досягало 600, з бл. 650 учителями і 18 000 учнями (приблизно). Майже 2/3 з них – при укр. кат. парохіях, вчать у них Сестри Служебниці та світські учителі. Ін. – Рідної Школи, зорганізовані при укр. гр.-правос. парафіях і різних гром. і культ. орг-ціях. Завершенням початкових рідних шкіл є 3–5-річні курси українознавства сер. типу. У місцевостях, де нема умов для орг-ції рідних шкіл, культ.-осв. установи організують кількатижневі курси літом. Працю над устійненням програм навчання та виховання у рідних школах веде Об’єднання Укр. Педагогів К. в Торонто і Т-во Укр. Педагогів К. Нині в Саскачевані дозволене навчання укр. мови на бажання учнів в тих кан. сер. школах, до яких ходять укр. діти; таких шкіл є 22; 1959–60 це саме матиме місце в Манітобі й Альберті. З укр. приватних шкіл чернечі чини ведуть шість цілоденних шкіл: Сестри Служебниці – 3 дівочі академії (сер. школи з інститутами) у Вінніпегу, Йорктоні й Анкестер; Укр. Брати Християнських Шкіл – Колегію св. Йосифа в Йорктоні (сер. школа й ін-т для хлопців), ченці Редемптористи – Колеґію св. Володимира (т. зв. Малу Семінарію) в Робліні й Духовну Семінарію в Медовейл. Крім цього, чернечі чини мають власні новіціяти. Укр. Гр.-Правос. Церква утримує Колеґію св. Андрія у Вінніпегу (повна сер. школа з ін-том) і 4-літню Богословську Школу, яка підготовляє свящ. Навчання в цих т. зв. сепаратних школах ведеться англ. мовою за програмами провінційних шкіл з додатком укр. мови та релігії як обов’язкових предметів.

Для виховання укр. молоді в нац. дусі мають значення інтернати-бурси, що звич. звуться ін-тами, в яких живе позамісц. молодь, що студіює в міських школах. Перший інтернат п. н. Укр. Бурса організовано в Едмонтоні в 1912 р., 1915 – бурсу ім. А. Коцка в Вінніпеґу, 1916’– Інт. ім. Петра Могили в Саскатуні, Сент Боніфас, 1918 Ін-т ім. М. Грушевського (тепер св. Івана) в Едмонтоні; в 1917 – бурсу ім. митр. А. Шептицького, в наступні роки: кат. – Ін-т ім. А. Шептицького в Саскатуні, Ін-т св. Василія Великого в Едмонтоні і там же Ін-т св. Йосафата для дівчат. У названих ін-тах ведеться здебільша систематичне навчання українознавства, а літом влаштовуються українознавчі курси.

Справа позашкільної освіти була дуже важливою вже на самому початку поселення. Гол. її завданням була ліквідація неписьменности (майже пол. поселенців), навчання основ англ. мови, ширення нац. свідомости, ознайомлення з новими методами с.-г. праці, знання найважливіших прав і обов’язків громадянина К. й ін. Справі позашкільної освіти служили насамперед культ.-осв. орг-ції (просвітні т-ва, нар. доми, читальні, самодіяльні гуртки тощо), організовані усіма т-вами і церк. громадами. На довгий час став визначним осередком культ. і осв. праці Укр. Нар. Дім у Вінніпеґу, заснований 1913 р.; в сх. К. ці завдання взяв на себе Укр. Нар. Дім у Торонто (з 1914). Нині між першими в позашкільній праці стоять: Осередок Укр. Культури й Освіти у Вінніпеґу, Ін-т Просвіти, Союз Укр. Нар. Домів, молодечі орг-ції й ін. Осв. працю утруднює брак її координації. [В. Кривоус, І. Тесля]

Преса і в-ва. «Свобода» із ЗДА і «Місіонар» із Жовкви – це перші газ., що їх тут читали. Пізніше з’явилися власні в-ва. їх можна поділити на 3 групи: заг.-інформативні, рел. і фахово-проф. Дотепер було понад 150 різних періодичних вид. Більшість з них залежна від рел. груп або політ. орг-цій; мало є незалежних органів. Кан. преса була постійним зв’язковим між: поселенцями і батьківщиною, занедбуючи не раз місц. проблематику. По другій світовій війні новоприбулі значно піднесли рівень преси мовно і тематично; виникли нові органи. Відчувається надто велике ч. видань порівняно з кількістю населення. В-ва борються з браком фондів і відсутністю проф. сил. Гол. вид. осередками є нині Вінніпег і Торонто; далі йдуть Едмонтон і Йорктон. Перед укр. пресою стоїть проблема дальшого існування, бо молодь її майже не передплачує, ведуться дискусії про те, чи почати видавати укр. газети англ. мовою або хоч з англ. додатками. В 1958 р. було 38 періодичних вид., в тому ч. 1 півтижневик, 7 тижневиків, 3 півмісячники, 22 місячники, 2 двомісячники, 1 квартальник і 2 ін., з того ч. 3 англ. і 2 з англ. додатками.

Єдиним півтижневиком є «Новий Шлях», орган Укр. Нац. Об’єднання. Найстарішою газ. є «Канадійський Фармер». Ін. тижневики: «Укр. Голос», орган Союзу Укр. Самостійників, кат. газ. «Укр. Вісті» (спершу «Зах. Вісті»), «Наша Мета» і «Поступ», «Гомін України» (орган Ліґи Визволення України), інформативна газ. «Вільне Слово», що зайняло місце «Укр. Робітника». Півмісячники: прот. «Канадійський Ранок», «Вісник», орган УГПЦ і «Батьківщина», орган гетьманського руху; місячники: кат. «Голос Спасителя» і «Світло», правос. «Віра й Культура», «Укр. Нива» (орган баптистів), «Жіночий Світ», маґазин «Ми і Світ», літ.-суспільний журн. «Нові Дні», «Рідна Школа», орган Об’єднання Укр. Педагогів К., дитячі журн. «Мій Приятель і «Соняшник», молодечі – «Молода Україна» (орган ОДУМ) і «MUN Beams» (орган МУН), бюлетень КУК-у «Ukrainian Commentary» та ін. Комуністи видають тижневики «Укр. Життя» і «Укр. Слово» та місячник для молоді «The Ukrainian Canadian».

Книжкова продукція, невисока тиражем, зросла якісно і кількісно по другій світовій війні. Важливіші в-ва в Торонто «Гомін України», «Добра Книжка», «Євшан-Зілля», «Нові Дні», оо. Василіян; у Вінніпеґу – вид. спілка «Тризуб», в-во УГПЦ, «Новий Шлях», І. Тиктора, У ВАН; в Йорктоні – оо. Редемптористів; в Едмонтоні – «Укр. Вісті» та ін. [Б. Казимира]

Література. Укр. літ. рух у К. почався на поч. 20 в. піснями іміґрантів про старий і новий край. Вони писані в стилі коломийок, в яких перші переселенці висловлювали свою тугу за рідним краєм і в простих словах висловлювали труднощі, що з ними вони зустрічалися в нових обставинах. Між першими поетами цього нар. типу був Т. Федик. Зб. його пісень була настільки популярною, що до 1927 р. розійшлася в кількості 50 000 примірників. Відомі ще С. Ковбель, поет і драматург; Д. Гунькевич, автор багатьох п’єс, між ними «Клюб суфражисток», «В галицькій неволі». До поетів належить ще О. Івах, відомий також як повістяр і перекладач укр. поезій на англ. мову, І. Данильчук із зб. «Світає день», М. Мандрика (зб. «Золота осінь»), о. С. Семчук (зб. «Фанфари»), Т. Павличенко (зб. «Дух нації»). У стилі Руданського писав М. Кумка. Ін. поети: о. В. Кудрик (зб. «Весна»), О. Божик, С. Дорощук, В. Тулевітрів, о. Т. Волохатюк (перекладач з укр. на англ.).

В прозі видатне місце посідає І. Киріяк своєю повістю «Сини землі», що зображує піонерське життя укр. поселенців у Зах. К. М. Петрівський (*1897) визначився романом «Магічне місто». Я. Крет відомий гол. як лексикограф і публіцист, писав і новелі («Таємний злочин»). Ін. автори новель, оп., нарисів – А. Новак, О. Луговий («В кігтях двоголового орла»), Д. Колісник («Моє село»), Г. Мазурик (псевд. Я. Отрута і Шумливий), С. Фодчук та ін.

З публіцистів в К. відомі: П. Крат, М. Лучкович, перекладач на англ. мову кількох укр. творів; М. Грушка, репортер вінніпезького «Фрі Прес», в якому працював впродовж кількох десятків літ В. Кудрик і М. Стечишин – ред. «Укр. Голосу»; О. Гикавий – ред. «Кан. Фармера»; Г. Скегар, який подавав відомості в кан., амер. і укр. пресі про життя українців і ін.

По-англ. пишуть В. Лесик («Men in Sheepskin Coats»), авторка популярних новель про життя українців у Зах. К.; М. Лазечко-Гаас, поетка-модерністка, В. Палюк, автор зб. есеїв з життя кан. українців («Ukrainiana Cossacks») й ін.

Серед іміґрантів після другої світової війни опинилися також поети й письм., що, як і в ЗДА, не творять еміграційної літератури, а належать до заг.-укр. процесу. Найпомітніші з них: Б. Олександрів, О. Гай-Головко, Ф. Одрач, У. Самчук, В. Софронів-Левицький та ін. [К. Андрусишин]

Образотворче мистецтво розвивалося перев. в галузі церк. архітектури, церк. малярства та прикладної реклями.

В церк. архітектурі витворилася своєрідна стильова мішанина укр. і місц. впливів (укр.-кан. синтеза). Найпомітнішими зразками укр.-кан. архітектури є церква Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, св. Володимира й Ольги в Вінніпеґу, св. Йосафата в Зах. Торонто, Успення в Портедж Ля Прері, Покрови в Давфіні, св. Йосафата в Едмонтоні і «степова катедра» в Кукс Крік. Чотири. останні збудував архітект о. П. Ру. Кілька церков збудовано за проектами архітектів С. Тимошенка (св. Івана в Едмонтоні і св. Духа в Саскатуні), В. Січинського (катедра у Вінніпеґу), М. Фляка (св. Володимира в Калгарі), Ю. Черненка (св. Бориса і Гліба в Родвотер), Ю. Кодака (Успення Пресв. Богородиці в Гамілтоні).

Першу церкву розмальовано кваліфікованим малярем (С. Меуш) 1939–41 рр. Ширше ця справа розвинулася по другій світовій війні, коли до К. прибули нові майстрі. Ю. Буцманюк розмалював катедру св. Йосафата в Едмонтоні і веде свою мист. школу. Мистці М. Дмитренко, В. Баляс та І. Курочка-Армашевський розмалювали церкву св. Володимира в Торонто. В церк. мистецтві працюють Л. Перфецький (Монтреаль), В. Залуцький і В. Доброліж (Едмонтон).

Різьба виявилася лише як прикладна (іконостаси, кивоти, престоли і т. д.). Спорадично в графіці працюють мистці-професіоналісти І. Кейван та М. Левицький, мист.-педагогічну працю в дитячій школі веде К. Антонович (Вінніпег), в публіцистиці на образотворчі теми реґулярно виступає Б. Стебельський. 1956 р. засновано в Торонто Укр. Спілку Образотворчих Мистців (1957 р. в Едмонтоні). Впродовж: 1948–59 влаштовано 8 образотворчих виставок (Вінніпег, Торонто, Едмонтон, Монтреал, Саскатун; восени 1958 в Торонто постала мист. ґалерія «Ми і світ», що нараховує бл. 200 картин укр. мистців (евр. та кан.). [І. Кейван]

Муз. життя. В перші роки поселення найбільше розвинулося хоровмистецтво, центром якого був Вінніпеґ. У програмах виступів були хорові твори і обробки нар. пісень М. Лисенка, П. Ніщинського, Ф. Колесси, О. Нижанківського та ін.

По першій світовій війні муз. життя розвивалося жвавіше під впливом Укр. Нац. Хору і його дириґента О. Кошиця. Серед хорів зайняли певне місце «Боян» при Нар. Домі, «Бандурист» при церкві св. Володимира (Вінніпеґ), хор Нар. Дому (Торонто) і УНО (Монтреал). Крім Кошиця, багато праці в хорову ділянку вклали також чл. Укр. Нац. Хору (Л. Сорочинський, Ю. Гассан, П. Юндак та ін.) і Є. Турула, М.. Борисик й ін. В 1930-их рр. з’явилися й мистці-професіоналісти з муз. освітою, народжені або виховані в К.: дириґент і віольончеліст Т. Губицький, скрипачка С. Лазарович, піяніст і композитор І. Мельник, піяніст І. Кучмій і прибула до К. Л. Колесса, вокалісти М. Лазарович й ін. Диригентську працю вели К. Андрусишин, Б. Ковальський, Я. Козарук, Є. Турула, В. Богонос, П. Маценко. Останній виступав з музикознавчими працями, що виходили заходами осередку УНО у Вінніпеґу.

По другій світовій війні муз. життя значно пожвавилося і збагатилося новими силами. Дириґентську працю провадять професіоналісти Н. Городовенко (хор «Україна» при УНО, Монтреал), Л. Туркевич (хор «Прометей» при «Просвіті», Торонто), Ю. Головко (катедральний хор церкви св. Володимира, Торонто), І. Ковалів (хор церкви св. Миколая); дирегенти-аматори В. Климків (хор МУН), Л. Григор’їв (хор УСГ), Ю. Гнатюк (хор дивізійників), В. Кардаш (хор СУМ), о. В. Жолкевич (хор «Арфа») й ін. Дириґент І. Романів виступав у кан. радіо. В К. працюють численні інструменталісти: віольончелістка X. Колесса, композитор і піяніст Ю. Фіяла, скрипачки Д. Ґресько та Г. Білошицька, піяністи К. Олешкевич, Л. Жук, О. Бризгун-Соколик, О. Сушко, С. Федчук, М. Кравців-Барабаш, А. Ярошевич, Г. Голинська, контрабасист Л. Білошицький та ін; вокалісти: М. Голинський, В. Тисяк, Г. Ярошевич, О. Гошуляк, Л. Левицька, А. Піддубна, Г. Шведченко, Л. Зюбрак. П. Черняк та ін. З них багато поєднують виконавчу працю з педагогічною. З муз. шкіл відзначається Муз. Ін-т ім. Лисенка в Торонто (дир. І. Ковалів). [В. Витвицький]

Театр, танок, фільм. Поч. театрального життя з’явилися у Вінніпеґу (1904); з 1911–12 рр. тут постали драматичні т-ва ім. М. Заньковецької, «Боян» й ім. І. Котляревського, репертуар яких складався з п’єс етногр.-побутового театру. Ці т-ва об’єдналися 1922 у Вінніпезькому Укр. Нар. Домі (керівником Муз.-Драматичної секції був В. Казанівський до 1950 р.), давши ряд добрих вистав. 1928–34 рр. у Вінніпеґу діяли ще на напівпрофес. рівні театр «Русалка» при ін-ті «Просвіти» і «Подорожуючий Театр» при філії УНО, що об’їздив укр. фермерські околиці з укр. клясичним побутовим репертуаром; режисером обох театрів був П. Остапчук. Помітну ролю відіграли аматорські вистави по школах (зокрема кат. бурсах), Нар. Дім у Торонто і Едмонтоні, т-во «Просвіта» в Веґревіл, Форт Вільям, Овкборн, Мелвіл тощо. Кан. драматурги-аматори представлені В. Казанівським, С. Ковбелем, В. Тулевітровим. Відомі як драматурги: Д. Гунькевич, О. Луговий, М. Ірчан, О. Івах, М. Крип’якевич та ін.

Після другої світової війни центром театрального життя стало Торонто (актори-професіонали М. та Г. Тагаєви, Г. Ярошевич, Л. Кемпе, І. Гірняк (†1958), Ю. Поченюк, М. Слюсарівна, аматорка В. Козаченко, декоратор І. Курочка-Армашевський тощо); аматори молодшого віку (ансамбль «Заграва», під керівництвом С. Теліжина).

Мистецтво нар. танку пов’язане з діяльністю В. Авраменка. Після його турне по К. в 1927 р. постали численні школи нар. танка молоді по найбільших осередках українців. Професіоналісти танка розвинули діяльність після другої світової війни (О. Ґердан-Заклинська, Д. Нижанківська, Г. Заварихина, Б. Попе, П. Марунчак) у формі окремих виступів та дитячих хореографічних шкіл («Аполлон» у Торонто) тощо.

Фільмове мистецтво – найслабше розвинене. За фінансовою допомогою К. – В. Авраменко в ЗДА створив у 1939–40 рр. аматорські фільми «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» (за участю оперової співачки М. Сокіл), «Маруся» (з хором під керівництвом О. Кошиця). Аматорську майстерність фотоздіймання показали і фільми «Гуцулка Ксеня»», «Шаріка», «Рожева кару селя» та фільмове підприємство «Солук-фільм», що висвітлювало свою продукцію в 1950-их рр. [В. Ревуцький]

Наука. Українці почали брати активну участь у наук. житті К. як викладачі ун-тів чи наук. дослідники щойно в 1930-их рр., коли виросла молодша Генерація, що закінчила студії в кан. ун-тах. Найбільше з них працюють в ділянці техн. і природничих наук (еколог Т. Павличенко (†1958) – емігрант з Наддніпрянщини, агроном В. Черевик, дослідник атомової енерґії Г. Месель, тепер дир. Космічного Ін-ту в Сіднеї й ін.

По другій світовій війні в К. оселилося кільканадцять учених, між ними: історик Д. Дорошенко, україністи І. Огіенко (митр. Іларіон), Л. Білецький, Я. Рудницький, археолог Я. Пастернак та ін. В 1948–49 рр. організовано НТШ в К. з осідком у Торонто (гол. Є. Вертипорох) і УВАН у Вінніпегу (нинішній гол. Я. Рудницький), в яких співпрацюють майже всі укр. науковці в К.; обидві установи видають свої публікації.

Важливим здобутком є катедри укр. мови в більшості кан. ун-тів. Ще в 1943 р. організовано, гол. заходами В. Сімпсона, і навчання укр. мови в Саскатуні (К. Андрусишин), в 1948–49 рр. в п’ятьох ун-тах: Вінніпег (Я. Рудницький і історик П. Юзик), в Торонто (Ю. Луцький), Оттава (К. Біда), Монтреаль М. Залеський), Едмонтон (О. Старчук); ч. студентів на курсах укр. мови порівняно до ч. українців невелике. [Р. М.]

Бібліотеки, архіви й музеї. До найбільших і найкраще організованих бібліотек належать: бібліотека Осередку Укр. Культури й Освіти у Вінніпегу (заснована 1944 з понад 10 000 тт.), оо. Василіян у Мондері (з 1902–05, понад 6000 тт., між ними багато рідкісних друків), оо. Редемптористів в Йорктоні (з 1913 р. – 7000 тт., перев. богословського змісту), Укр. Нар. Дому у Вінніпегу (з 1910 р., понад 5000 тт.), Укр. Нар. Дому в Торонто (бл. 5000 тт.) та Ін-ту П. Могили в Саскатуні. Ряд ін. рел. і культ. установ мають свої невеликі бібліотеки; незначні укр. відділи мають університетські бібліотеки в Едмонтоні (ім. Р. Ґонсета), у Вінніпеґу, Оттаві, Торонто й ін.

До найповажніших архівних збірок належать: архіви Осередку Укр. Культури й Освіти в Вінніпеґу (архів Є. Коновальця, О. Кошиця, І. Боберського, рідкісні стародруки і рукописи), оо. Василіян в Мондері, Воєнно-Іст. Музею в Торонто (з доби визвольних змагань), Т-ва Укр. Нар. Дім у Торонто, архівні збірки при Ін-ті ім. П. Могили в Саскатуні, оо. Редемптористів в Йорктоні й ін.

Існують музейні збірки Осередку Укр. Культури і Освіти в Вінніпеґу, Музей оо. Василіян в Мондері, організований василіянином о. Й. Жаном (експонати з піонерських часів укр. поселенців); крім того, діють Центр. Музей нар. мистецтва і піонерського життя (заснований Союзом Українок К. в Вінніпеґу 1941), музеї нар. мистецтва Ліґи Укр. Кат. Жінок в Едмонтоні і Саскатуні та ін. [Д. Сокульський]

Радіомовлення укр. мовою почалися в 1930-их рр., коли нар. доми виготовляли передачі силами своїх чл., зокрема хорів; пізніше до передач почали чимраз більше вживати платівки. Радіомовлення фінансувало громадянство, зокрема передачі різдвяних і великодніх програм. Такі передачі й далі є в усіх більших укр. осередках. З приїздом нової іміграції укр. радіомовлення посилилося. Його влаштовують окремі рел. і нац. орг-ції, а субсидіюють укр. і неукр. фірми. Деякі з них стоять на мист. рівні і поширюють укр. хорову і муз. культуру. З 1952 р. існує укр. відділ «Голосу К.», що кожного дня передає відомості, музику й пісні для українців за залізною завісою. Чимраз частіше влаштовуються телевізійні передачі. [Р. М.]

Спорт. Перші спроби руханково-спортового життя почалися в Вінніпеґу серед шкільної молоді з приїздом К. Залітача із Львова; його працю продовжував М. Кумка в «Просвіті». Старша молодь Вінніпеґу заснувала 1922. р. руханкове т-во «Січ» і дала почин закладати «Січові курені» по ін. м. К. Постали Укр. Стрілецькі Громади (змагання у малокалібровому стрілянні, видавалися «Основи стрілецького спорту», 1939). 1924 р. засновано школу авіяції в Ошаві. З 1926 р. діє в Вінніпеґу Кан.-Укр. Атлетичний Клюб (СПАС), з 1929 р. Укр. Футбольний Клюб при Ін-ті «Просвіти».

Після другої світової війни центром спортового життя стало Торонто, де існують Крайова Делеґатура Укр. Спортової Централі Америки й К., т-ва «Тризуб», «Україна», Карп. Лещетарський Клюб та ін.; в Монтреалі діє «Україна», футбольна ланка якої здобула першість К. на 1957 р. Ці т-ва відограють помітну ролю в заг. спортовому житті К.; багато разів вони були чемпіонами своїх міст чи округ, а кращі спортсмени цих клюбів не раз були чл. спортових репрезентацій К. Укр. спортове життя розвивається і по ін. скупченнях укр. поселення, як також і серед молоді, згуртованої в укр. юнацьких орг-ціях. Багато українців виступає і в заг. спортових клюбах, гол. гокейових (брати Ваврики й ін.); у важкій атлетиці вибився (і здобув першість К.) борець Ю. Кусів, кол. чемпіон України. [Е. Жарський]

Госп. життя. В першій фазі Іміграції укр. переселенці працювали майже виключно в сіль. госп-ві, здебільша як самостійні фермери, рідше як с.-г. робітники, деякі при будові шляхів, у копальнях, лісах тощо. За відносно короткий час вони здобули поважні успіхи на екон. відтинку. Нині українці працюють у всіх ділянках госп. життя К. Однак, не зважаючи на зріст укр. госп. життя, ні одна галузь госп-ва не має своєї централі чи госп. орг. координуючого центру. Загал укр. підприємств – це приватні невеликі госп. одиниці, хоч існують вже більші торг. і пром. підприємства. За останні десять років помітно розвинулися також кредитові кооперативи і асекураційні т-ва. За переписом 1951 р., на 395 000 українців було зареєстровано 164900 працюючих. Чимраз більше вони переходять від сіль. госп-ва (1941 р. – 49,7%, 1951 лише 30,2%) до пром-сти та ін. зайнять. Існує поважна різниця в зайнятті українців у зах. хліборобській та в сх. пром. К., як це видно з таблиці (на 1000 українців): [...]

Основним зайняттям українців в Зах. К. є ще досі сіль. госп-во. Пересічна величина укр. ферм – 300 акрів, хоч 500–600-акрові госп-ва не є рідкістю. Укр. зем. посілість постійно зростає, бо українці купують землю у англійців, що покидають працю в сіль. госп-ві. Укр. фермери в лісостеп, р-нах (перев. Манітоба) ведуть мішане збіжжево-годівельне госп-во, у степ.. частині, гол. в Саскачевані, перев. збіжжеве і плекають м’ясну худобу. Тепер праця на фермах майже повністю механізована. Українці дали великий вклад в сіль. госп-во Зах. К., і їх вважають за зразкових фермерів. Вони здобули багато перших нагород на провінціяльних, держ. та міжнар. с.-г. конкурсах за плекання високоякісних гатунків збіжжя й ін. культур та худоби.

З різних ділянок пром-сти українці працюють найбільше в харч., текстильній, взуттєвій, друкарсько-вид., металюрґійній, хем., будів. та шкіряній. Не бракує вже також більших підприємств фабричного типу. Українців, зайнятих в пром-сті, є найбільше в Торонто, Вінніпеґу, Монтреалі та Едмонтоні. З харч. пром-сти краще поставлені пекарні, молочарні та фабрики м’ясних виробів. З ін. галузей треба відзначити автомобільні варстати (складання авт), гарбарні, фабрики меблів і бюрового устаткування та друкарсько-вид. підприємства. Бл. 2000 українців працюють як самостійні ремісники: шевці, ковалі, кравці й столярі. Хоч у будівництві й транспорті працюють бл. 25 000 українців, окремих будів. і транспортових підприємств, є всього кількадесят (більшість з них в р-ні Торонто). В гірництві і каменоломнях працює невелике ч. українців, але існує кілька укр. гірничих спілок для видобутку золота, ніклю, титанію та земного газу; їхнє майно перевищує кілька млн долярів.

Чимраз більше українці працюють у торгівлі. В 1951 р. було вже 3880 укр. підприємств роздрібного продажу, майже виключно невеликих, індивідуальних варстатів, хоч ч. спілок постійна зростає. Найбільше є крамниць харч. товарів, далі ресторани, склепи меблів і радіоапаратів, склади дерева і будів. матеріялів, крамниці чоловічого і жін. одягу, взуття та заг виробів В Торонто, Монтреалі, Вінніпегу і Едмонтоні нараховується по кілька сотень укр. крамниць у кожному. Натомість укр. гуртівень є всього кілька: харч. продуктів, електричних апаратів, хатнього устаткування та конфекційних товарів.

Кооперація ще слабо розвинена; її піонером був В. Топольницький у Вінніпеґу. Тепер існує бл. 20 кооператив перев. закупу споживчих товарів. Велике ч. фермерів є чл. заг.-кан. кооператив закупу, збуту, послуг та виробництва. Краще розвинені укр. кредитові спілки: в 1957 р. їх було бл. 50. Вони не творять окремого союзу, а є чл. провінціяльних союзів; крім 5 кредитівок, кожна з активами понад 1 млн доляріа (з них 4 в Торонто, 1, найстаріша в К., «Карпатія» у Вінніпегу), решта, – це невеликої або сер. величини спілки з майном від кількадесят до кількасот тис. долярів, розкинені по більших укр. скупченнях. Спробою орг-ції координаційних осередків укр. кооператив є – Кооп. Громада у Вінніпеґу (з 1950 р.) і Кооп. Комітет Укр. Кредитових Кооператив у Торонто (з 1957), за участю всіх 10 місц. кооператив. Забезпечувально-допомогові (асекураційні) т-ва відограли для українців К. значно меншу ролю, ніж в ЗДА. Це – Братство св. о. Николая (з 1905 – 2500 чл., 650 000$ майна) і Укр. Т-во Взаємної Помочі (з 1921 р. – 5 000 чл., 1250 000$ майна), обидва у Вінніпеґу; вони мають 8 000 чл., згуртованих в 100 відділах, з майном бл. 2 млн долярів; філії Укр. Нар. Союзу (понад 6000 чл.) і Укр. Роб. Союзу (бл. 2000 чл.) мають в К. також бл. 2 млн майна. В ділянці послуг працювало, за переписом 1951 р., 25 000 українців. Деякі з них – це власники малих готелів, перукарень, пралень, підприємств для чищення одягу (разом 1500 підприємств); багато працюють кельнерами, кухарями, прибиральницями, сторожами та посланцями. Чимраз більше українці працюють у вільних професіях (учителі, свящ., аґрономи, лікарі й медсестри, інж. та в адміністрації). По другій світовій війні укр. професіонали і підприємці почали організовувати свої проф. клюби. Такі об’єднання постали в Торонто, Вінніпеґу (в обох м. зачатки таких клюбів існували раніше), Монтреалі, Оттаві, в Судборах, Ошаві, Віндзорі, Едмонтоні, Саскатуні й ін. Членство цих об’єднань постійно збільшується, а торонтське об’єднання Укр. Кан. Підприємців і Професіоналістів нараховує вже понад 200 чл. З ін. окремих т-в Укр. Техн. Т-во з відділами по більших містах об’єднує укр. інженерів (понад 100 чл.), т-во «Туган» укр. купців і підприємців Вінніпеґу. Натомість, немає укр. проф. робітничої орг-ції; укр. робітники є чл. заг.-кан. проф. спілок (уній). [З. Янковський]

Асиміляція укр. етнічної групи. Кожна нац. група в К., включно з укр., переходить або переходила Процес політ. і мовної асиміляції. Серед укр. групи сильним є переконання про конечність зберігання культ. цінностей і надбань, що їх вона привезла із собою з України, при одночасній інтеґрації у політ.-держ. життя К.

Одним з виявів асиміляції є також нівеляція мов. В 1941 р. – 5,1% осіб укр. походження подали англ. мову як рідну. Десять років пізніше – цей відсоток збільшився до 18,7, не зважаючи на відносно численну повоєнну іміграцію. Порівняно до ін. етнічних груп, процес мовної асиміляції українців відбувається повільнішим темпом, гол. тому, що українці більше, ніж ін. групи, оселювалися суцільними колоніями у трьох хліборобських провінціях Зах. К., де вони зберегли не тільки традиції і культ. надбання, але й знання укр. мови в третій, а навіть і четвертій генерації. У Сх. К., де українці живуть перев. у великих індустріяльних центрах і творять малий відсоток населення, зміна мови поступає скоріше; вона стає помітною вже в другій генерації. [В. Кис]