Канонічне право, цілість церк. законів, що нормують внутр. управління Церкви, її стосунок до ін. рел. і світських установ та дисциплінарні питання в Церкві. К. п. розвивалось з апостольських часів і охоплює в Зах. Церкві постанови вселенських соборів, римських пап, єп. чи провінційних синодів.

У Правос. Церкві К. п. базується на канонах (себто законах в царині віронавчання, обрядів та церк. орг-ції), що їх схвалено на вселенських та деяких ін. соборах, які відбулися до 9 в. Мавши широку автономію, правос. церкви пристосували спільну підвалину К. п. для окремих церк. прав. Зокрема Укр. Правос. Церква пристосувала для своїх потреб зб. законів Номоканон.

На поч. 16 в. у Римській Церкві був зладжений зб. К. п. (Corpus iuris canonici), що постійно доповнювався і не був апробований. Кодифікацію церк. права Кат. Церкви розпочато 1904 р.; опрацьований кодекс увійшов у життя з 1918 р. Кодекс К. п. � це офіц. збірник церк. законів, обов�язкових для Зах. Кат. Церкви, а для Сх. �лише в тому, що з природи речі стосується до неї�. Поза кодексом залишається ще місце для церк. норм окремих церк. провінцій.