Канонізація, в Сх. і Зах. Церквах офіц. прославлення як святого померлого подвижника, в наслідок чого ім�я канонізованої особи вноситься до списку святих. Первісно К. не було, а праотці, пророки, апостоли й мученики визнавалися святими вже за самою приналежністю до однієї з цих груп; пізніше (4 в.) зарахування до святих залежало від особистих заслуг окремої особи. У Кат. Церкві процедура К. й беатифікації (обмежене прославлення) устійнилася й централізувалася лише в 17 в. (заходи папи Урбана VIII). К. у Правос. Церквах здійснюється актами патріярхів і синодів, але ці церкви так докладно опрацьованої К., як в Римо-Кат. Церкві, не мають. В укр. Церкві процедура К. наближалась до старо-христ., тобто вона відбувалася згідно з місц. звичаями. Серед канонізованих на Україні можна розрізнити дві групи: тих, що їхнє шанування поширене на всю країну, і тих, що шануються окремими єпархіями, манастирями чи місцевостями; окрему групу становлять особи, що їх не канонізували, але шанують не менш від канонізованих (напр., у Києві почитали Досифея, що упокоївся 1778). За перші три століття життя укр. Церкви безсумнівним є заг. шанування лише трьох святих: кн. Бориса і Гліба та Теодосія Печерського. Ін. К. мали лише місц. значення: св. Стефан, єп. Володимир-Волинський (�1094), Леонтій, єп. Ростовський (�1073) та ін. Пізніше К. відбувалися досить часто; так, лише в 1458�1685 рр. укр. Церква внесла в свої синодики 141 нових святих. По втраті самостійности укр. Церкви право К. перейшло до Москви, з 1762 р. � до рос. синоду, при чому у важливіших випадках К. відбувалася за згодою царя. К. в укр. Церкві відбувалася різними способами, часто шанування попереджало саму К., як це було з останками Бориса і Гліба (�1015). Бували випадки, що навіть авторитетні ієрархи самовласно прославляли ще неканонізованих осіб, напр., св. Дмитро, митр. ростовський, склав тропар і кондаки на честь Корнилія, що упокоївся 1693. Деякі К. відбувалися швидко (напр., Теодосія Печерського), натомість Володимира В. канонізовано щойно понад двісті років після смерти за. ініціативою світської влади. Підставою К. звичайно бували чуда, що діялися б. останків подвижників. Такі випадки спонукали єп. дослідити явище, а нетлінність останків приспішувала К. Чуда як підставу К. висунули й собори 1547�49, що упорядкували процедуру К., поклавши відповідальність за дослідження чуд на місц. єп. Мучеництво, поруч святості життя, було також арґументом за К.; так мученики Іоан, Антоній та Євстафій, забиті за наказом лит. кн. Ольґерда 1342, були канонізовані київ. митр. Олексієм бл. 1347. До соборів 1547�49 К. була справою місц. єп., якщо К. мала ширше значення � митр., як у випадку Бориса і Гліба, коли К. довершив київ. митр. Іван. Деякий вплив на канонізаційний процес мав В. кн.

Особи, канонізовані до розділу христ. церкви (й дещо пізніше), належать, звич., до прославлюваних обома укр. Церквами � Правос. і Гр.-Кат., зокрема це стосується славніших св. княжої доби: Антоній (�1073), Теодосій, Володимир, Ольга (�969). К. по розподілі укр. Церкви 1596 відбувалися за окремими процедурами Кат. й Правос. Церков (напр., канонізаційний процес Йосафата Кунцевича як святого Гр.-Кат. Церкви розпочався 1637 вже в Римі). Найдавніший список прославлених у Печорському манастирі є в �Патерику Печорському�, пізніше відомості про канонізованих осіб подають синодики, мінеї й календарі.