Карпати, складчасті, молоді гори з середньогірським краєвидом, ланка альпійської гірської системи, простягаються дугою, довж. бл. 1500 км, її тятива ледве 500 км – від Братіслави над Дунаєм на півд. зах. до Залізної Брами, положеної також над Дунаєм на півд. сх.; простір – бл. 200 000 км². Назовні К. межують з старими масивами – чес., поль., укр. (Чорноморська височина), Добруджею і відділені від них смугою молодих западин – над р. Моравою, Надвислянською, Надсянською, Наддністрянською, Передкарпаттям і Волоською; внутр. частину дуги займає Паннонський низ, який врізається вздовж Тиси і Бодроґа та його приток далеко на північ. З огляду на геол. будову в К. вирізняються три смуги: зовн. флішева, центр. кристалічна і внутр. вулканічна. Лише флішева смуга є суцільна і в’яже всі К. в одне ціле, внутр. перервана посередині на ширині вище 200 км так, що К. діляться на три частини: Зах. К. і Південні К., збудовані з усіх трьох смуг, та вузьку (100–120 км) центр. частину – Східні К., збудовані з флішевої і вулканічної смуг. Зах. К. заселюють перев. словаки і поляки (на окраїнах також чехи, угорці й українці), Сх. К. – українці, Південні К.–румуни; іноді на протиставлення до Півд. (або Румунських) К. – Зах. і Сх. К. називають Північними або Слов’янськими К.

Східні К. простягаються між р. Білою – Тилицьким перевалом – р. Топлею на зах. і р. Тисою – Присліпським перевалом та р. Сучавою на півд. сх.; часто зах. межу Східніх К. ведуть по р. Ославі, Ляборцю і Сяну, т. ч. весь Низький Бескид входить до Зах. К. Східні К. складаються з флішевої (Бескид) і вулканічної (Вулканічні Укр. К.) смуг; на півд. сх.. з Бескидом стикається кристалічна Мармаросько-Буковинська верховина. Іноді Сх. К. називають (без Низького Бескиду) Лісистими К., часто також Укр. К. Сх. К. займають разом з Низьким Бескидом 40 000 км², без нього 32 000 км², укр. етногр. територія в К. 34000 км² з 1700000 меш.; на території УССР К. становлять 22 500 км² з 1200 000 меш. (числа лише приблизні).

Хоч Укр. К. становлять лише бл. 4% укр. етногр. території і хоч їх заселює ледве 3% всіх українців, все ж таки вони мають заг.-укр. значення. К. є здавен-давна горами, заселеними українцями, з своєрідним, повним краси краєвидом, кліматом і рослинністю, оригінальним способом життя укр. верховинців. Ці властивості К. здавна притягають щороку тисячі людей з ін. частин України та з чужих країн для відпочинку, лікування, туристики і спорту. Краса К. є джерелом надхнення для письм. і мистців.

К., зокрема Закарпаття, мають чимале геополітичне значення. Вододільний хребет К. становив, щоправда, впродовж віків політ. кордон, але не етногр., бо легко проходимі карп. перевали улегшили опанування укр. елементом і півд. узбіч гір. Тому К. разом з прилеглим до них рубцем Закарп. низовини здавна становлять одну з нечисленних природних етнічних меж України; вони в’яжуть Україну з тією частиною Европи, яка входить до обсягу Паннонського басейну, а тим самим з Угорщиною та Словаччиною (докладніше див. Закарпаття).

Геологія. Горотворчі процеси на території сучасних Сх. К.почалися в палеозої; це була каледонська (?) складчастість в силюрі й герцинська в карбоні, яка утворила Пракарпати, що згодом запалися у великому морі Тетіди; їх зметаморфізовані рештки становлять тепер ядро Мармаросько-Буковинської верховини. З дол. крейди аж: до кін. палеогену існувала карп. геосинкліналя, яку виповнювало море з дуже мінливою глибиною; в її межах нагромаджувалися грубі флішеві відклади (пісковики, глини, лупаки, конґльомерати). Нові горотворчі – альпійські процеси розпочалися, мабуть, вже в гор. крейді, але їх гол. фаза припадає на гор. олігоцен і поч. міоцену; вони спричинили не лише зфалдовання флішу, але й піднесення його вище рівня м., так що К. стали горами і тривалою сушею. На той час припадає оформлення трьох гол. структурних елементів К. – зовн. і внутр. антиклінальних зон і центр, синкліналі. Міоценський суходіл К. був вузький, бо Передкарпаття і Паннонський низ в наслідок опускань стали знову морськими басейнами, які перетривали аж до кін. міоцену. В міоцені наступила також у зв’язку з западинами на Закарпатті жвава вулканічна діяльність, яка тривала аж до поч. пліоцену і витворила Вулканічні Укр. К.

Контури сучасних К. оформилися в першій пол. міоцену, вже в половині його К. зазнали часткової пенепленізації, яку перервало підняття в гор. міоцені, по якому прийшло до нової пенепленізації і другого ще сильнішого піднесення на межі пліоцену і четвертинного періоду. Взагалі сучасний рельєф К. є результатом згаданих пенепленізацій, з яких залишилися великі поверхні вирівнянь і тераси в кількох поземах та молодого розчленування долинами. Під час четвертинного періоду прийшло до незначного зледеніння К. в ріську і вюрмську епохи.

Т. ч. К. складаються з чотирьох структурних повздовжніх зон, які простягаються з півн. зах. на півд. сх. Зовн. антиклінальну зону (її ширина 40 км), збудовану з крейдяного і полеогенового флішу (перев. пісковики) становлять зірвані й перекинуті на півд. сх. складки; на березі К. вони стають лежачими і переходять на типові луски (насуви, «скиби»), часто насунені на міоцен Передкарпаття. Далі вглиб К. простягається на 30–40 км ширини центр. синклінальна зона, що була з усіх К. найдовше занурена – аж до поч. неогену; на її поверхні гол. поширені гор. олігоценські кросненські верстви, представлені м’якими піщано-глинястими осадами, зім’яті в інтенсивні складки. Ядро внутр. антиклінальної зони становлять кристалічні (кристалічні лупаки, ґнейси, кварцити, кристалічні вапняки) і значно менше тріясові та юрські (вапняки, пісковики, порфірити, конґльомерати) породи, які виходять наверх лише на Мармаросько-Буковинській верховині; проте вони вкриті шарами флішу (крейда і старий палеоген), зім’яті в складки, місцями пересунені на північ, часто розірвані. Останню зону К. становлять вулканічні породи – трахіти, андезити, ріоліти і туфи; відділені від ін. К. внутр.-карп. долиною і Мармароською впадиною, виповненими горизонтальними шарами міоцену.

Поважну ролю у геол. структурі К. відограють також розломи, які проходять упоперек структурних зон; ними часто протікають ріки.

Краєвид К. є за малими винятками – типово середньогірський, у висліді незначної висоти та малої відпорности скельних порід. Лагідні, широкі, слабо порізьблені хребти та рівнобіжні до них повздовжні долини (ґраткова будова) контрастують з глибоко втятими (до 1200м) проломовими долинами з стрімкими узбіччями – наслідок відмолодження рельєфу. Високогірський краєвид мають лише найвищі частини К., гол. Гуцульські Альпи й Чорногора завдяки кол. зледенінню. Лише тут, і ще помітніше в Ґорґанах, виступають скельні поля, однак навіть найвищі верхи К. вкриті глинами і суцільною рослинністю.

Попри деяку одноманітність, різні частини К. виявляють також поважну різницю, спричинену різною геол. структурою і висотою. Питомими для К. є повздовжні смуги, що простягаються з півн. зах. на півд. сх.: 1) висока зовн. флішева смуга відділена 2) середньокарп. улоговиною від 3) внутр. високої флішевої смуги – Полонинського Бескиду, яку своєю чергою відділює 4) внутр.-карп. долина від 5) Вулканічних Укр. К.; на півд. сх. доходить до Полонинського Бескиду 6) Мармаросько-Буковинська верховина. Різниця в краєвиді виступає такох у межах поодиноких смуг, себто в напрямі з півн. зах. на півд. сх.

Зовн. висока смуга Бескидів, що відповідає зовн. антикліналі, підноситься над Підкарпаттям виразним гострим берегом на 300–400 м висоти; він абразійного походження, пізніше ускладнений ерозією рік. В нижчих частинах цієї смуги гарно розвинена ґраткова будова (повздовжні хребти з більш стрімким півн.-сх. і лагіднішим півд.-зах. узбіччям, збудовані з пісковиків і паралельні до них широкі долини, вирізьблені в м’яких лупаках і глеях), у вищих переважають поперечні долини і пір’яста будова хребтів, верхи виразно зарисовані, виступають кам’яні поля і слабі сліди зледеніння. В зовн. Бескидах легко відрізнити кілька частин: 1) найнижчу з ґратковою будовою – Середній Бескид між коліном р. Сяну і лінією Турка–Борислав, від якої на сх. підноситься на 300–400 м вище 2) Високий Бескид, що сягає до р. Мізунки на сх. (верхи Парашка 1271, Маґура 1368); 3) найвищу (Сивуля 1836) і найбільш суцільну Ґорґани по Прут і 4) знов нижчий Гуцульський Бескид (Гордий 1478) по р. Сучаву на сх. (див. малюнок на стор. 466, 478).

Середньо-Карп. улоговина становить лагідне низькогір’я, положене на 200–600 м нижче від обох високих пісковикових зон. Вузькі й круті антикліналі творять в більшості вододільні хребти, повздовжні річки пливуть широкими синкліналями. В цій смузі перев. проходить (на лінії від джерел Сяну до джерел Пруту) гол. карп. вододіл і найважливіші карп. перевали: Ужоцький (889 м.), Верецький (841 м) і Яблоницький (931 м). Сер.-карп. улоговина найкраще розвинена в центр. (25–30 км ширини) частині, яка стикається з Великим Бескидом. На сх. від В. Ріки і Мізунки вона звужується і розділяється на два рамена, з яких півд. на сх. від р. Тересви заникає; тут в р-ні Свидівця улоговина перекрита насувом Полонинського Бескиду. Щойно від верхів’я р. Тиси і Пруту (Ясінська і Ворохтенська котловини) стає сер.-карп. улоговина знову виразною, шириною на 10–12 км; вона знов заникає на сх. від р. Сучави (див. малюнок на стор. 468).

Полонинський Бескид є найвищою і найбільш суцільною частиною Сх. К. і становив колись гол. вододіл; згодом в сер. частині його перепилювали притоки Тиси – Ляториця, В. Ріка, Теребля й Терешва, і захопили верхів’я приток Дністра. Широкі, лагідні хребти, вкриті полонинами, – рештки кол. пенеплени, зформованої ще в міоцені, становлять різкий контраст з вузькими й стрімкими, до 1200 м глибини долинами; на узбіччях хребтів розвинені польодовикові котли, часто виповнені озерами. На зах. від р. Угу Полонинський Бескид має ґраткову будову і винятково підноситься вище 1200 м; далі на сх. це високі масиви Полонини Рівної (1482), Боржави (1679), Красної (1568), Свидівця (1883) і найвищого масиву Укр. К. Чорногори (2058); ще далі на сх. Полонинський Бескид стає вужчим, розпадається на кілька повздовжніх широких хребтів і тісно прилягає до Мармаросько-Буковинської верховини. В сх. Буковині вся флішева зона звужується до 40 км, а різниця між поодинокими флішевими смугами затирається (Сх.-Буковинський Бескид).

Мармаросько-Буковинська верховина, завдяки різноманітній геол. будові, глибоким розоранням ріками і слідам кол. зледеніння, більш мальовнича, ніж ін. частини Укр. К. Це стосується насамперед до висунених на зах. Гуцульських Альп (1961 м, див. малюнок на стор. 466). Натомість нижчі, збудовані перев. з кристалічних лупаків Чивчинські гори, і буковинська частина творять лагідні форми, які мало різняться від флішевих.

Міні Полонинським Бескидом і Вулканічними К. простягається (400–500 м глибини) депресія – Внутр.-карп. долина, яка утворилася в наслідок формування вулканічних порід. Ширина її 1–6 км, нею протікають малі повздовжні річки, притоки правих приток Тиси, абсолютна висота 150–300 м, в долинних перевалах до 450 м, форми лагідні, низка терас. На сх. поширюється внутр. карп. долина в розлогу (30 км ширини) Мармароську котловину, рівну над Тисою, горбовату далі від неї, висотою на 200–600 м, вкриту грубими шарами міоцену з соляною світою.

Останню ланку Сх. К. становлять 900–1100 м висотою Вулканічні Укр. Карпати, які гостро підносяться на 600–900 м над Потиською низовиною; основу її становлять центри вивержень, об’єднані лявовими потоками; для краєвиду характеристичні масивні, широкі хребти, мальовничі вулканічні перстені (залишки кратетів) та стіжки. Поперечні долини, притоки Тиси, ділять Вулканічні К. на низку груп (див. карту); біля підніжжя стелиться вузька смуга низького, лагідного підгір’я (див. малюнок на стор. 244).

На зах. від р. Ляборця-Ослави-Сяну К. складаються лише з флішевої смуги, вони тут найнижчі, а характер гір знижений до вузької (на 30–40 км) смуги, обабіч гол. вододілу; це Низький Бескид. Перед ним стелиться низьке (300–400 м) підгір’я, зокрема широко розпростерте на півночі, його ланка – середньогірська велика і рівна Горлицько-Сяніцька котловина є продовженням сер.-карп. улоговини. Найвищі верхи Низького Бескиду ледве доходять до 1000 м, перевали лежать на висоті 500–700 м (Тилицький 688 м, Дуклянський 502 м, Лупківський 651 м).

Клімат К. залежить від кліматичного режиму суміжних рівнин, висоти гір і, ряду специфічних факторів, спричинених різноманітним рельєфом. Великий’ вплив має зимовий барометричний максимум, який охоплює також Наддунайську низовину, та літній мінімум. Взагалі ж К. захищають півд. Закарпаття від припливу холодного повітря з півночі, з другого боку, під час діяльности циклонів на півд. і зах. узбіччях К. випадають рясні дощі, принесені теплими масами повітря з Середземного м. і Атлантійського океану. Залежно від висоти температура липня коливається від 20° Ц. на півд. березі К. і 18° на півн. до 10–12° в дол. смузі полонин і 6° на найвищих верхах; менші зміни зимою: від –3° до –10°. Число днів з температурою понад 0° вагається приблизно від 290 до 100 на рік, з температурою понад 10° Ц. (вона є вирішальною для вегетації) від 180 днів на півдні до 80–100 на гор. межах вирощування збіжжя, до 50 в дол. смузі полонин. Ч. атмосферних опадів коливається від 600 до 1600 мм, найчастіше 900 до 1200, залежно від висоти, а також від льокальних обставин, насамперед положення узбіч; найбільше опадів є у сточищі гор. Терешви і Тереблі, відносно сухими є середгірські котловини; на тій самій висоті їх на півд. узбіччях на 100–200 мм більше, ніж на півн. Найбільше опадів припадає на червень і липень, найменше на січень і лютий; взагалі на тепле півріччя припадає майже 2/3 усіх атмосферних опадів, і тому літо є досить хмарне, зима досить соняшна.

Назагал в півд.-сх. напрямі температура літа підноситься на 1–2° Ц. через збільшення континенталізму і масивности гір. Як і скрізь в горах, у К. клімат виявляє низку льокальних особливостей, залежних від місц. рельєфу; сюди належать різниця між півд. і півн. узбіччями, наявність, хоч і досить слабих, фенових вітрів і явище інверсії температури, коли зимою температура вища на узбіччях, ніж в глибині долин, виповнених важким, холодним повітрям.

Ґрунти К. залежні від роду гірських порід, висоти і роду рослинного покриву. Найбільше поширені буроземні опідзолені лісові ґрунти; вони неоднорідні – відмінні в р-ні букових і смерекових лісів та у виліснених і замінених на с.-г. угіддя просторах (яснобурі лісові ґрунти). Буроземи кислі, низької родючости, для її підвищення потрібне збагачення мінеральними добривами і вапнування. Більш урожайними є дерново-середньопідзолисті ґрунти на півд. узбіччях Вулканічних К. В долинах поширені різні лучні ґрунти, вище гор. границі лісів – гірсько-підзолисті, гірсько-лучні і торфяникові, часто щебнюваті.

Рослинність Укр. К. становить сектор центральноевр. провінції; за винятком Низького Бескиду, вона значно багатша, ніде в Зах. К., і має багато видів балканського і семигородського походження та низку ендемічних форм. Колись усі К. були вкриті лісами, а вище від них полонинами та невеликими кам’яними полями; ще нині припадає на них 2/3 всієї площі, а Уз на с.-г. угіддя. В Укр. К. виступають всі гірські смуги рослинности, до альпійської включно.

Найнижчу частину, до висоти 500–600 м, вкривають листяні й мішані ліси, зложені в основі з дуба і, менше, граба з домішкою клена, липи, явора, в’яза, берези і сосни. На Закарпатті на висоті до 400 м додатково виступають деякі тепліші види, як каштан, грец. горіх. Цю смугу найбільше змінила людина, і ліс становить лише невеликі острови серед с.-г. угідь.

Вище 500–600 м простягається смуга гірських лісів. На Закарпатті, за винятком його півн.-сх. і сх. частини, та в сточищі джерельного Сяну це – букові ліси, в ін. частинах Укр. К. мішані й чатинні. В букових лісах невелику домішку становить дуб (лише в нижчих смугах), явір, клен, береза, ясен; підліску (бузина, вовче лико, малина, порічки, жимолость, брусниця й ін.) і трав’яного покриву, звичайно досить одноманітного, мало. Гор. межа букових лісів (1100–1200) досить гостра, хоч вище 1000 м бук стає вже дещо нижчим (див. малюнок на 187 стор.).

Інші гірські ліси К. складаються з двох смуг – нижчої мішаної, що сягає до висоти 900–1200 м, зложеної гол. з бука, ялини і смереки з підліском, як в чисто букових лісах, та з вищої, що її становлять смерекові ліси з незначним додатком ялиці, сосни, модерева, сосни-кедрини, ясена; трав’яний підклад і тут слабий. Гор. границя лісу сягає до висоти 1450–1600 м; її становить переходова смуга шириною до 100 м, в якій перемішані поодинокі дерева з чагарниками і полониною.

Вище лісів простягається смуга природних високогірських лук – полонин і чагарників з субальпійською (до 1750–1850) і альпійською рослинністю. Для субальпійської смуги характеристичні є зарості кущової сосни (жереп, Pinus mughus), які разом з кущами зеленої вільхи (лелеч, Alnus viridis), рододендрона (Rhododendron Kotschyi), карлуватого ялівця (Juniperus nana) часто творять, зокрема в Ґорґанах і Мармаросько-Буковинській верховині, великі, важкопрохідні чагарники.

Полонини вкривають всі вищі хребти, за винятком Горґанів. В смузі букових лісів – це майже чисті полонини, які суцільно покривають хребти вище 1100–1200 м, в смузі смерекових лісів їх дол. границя на 100–150 м вища і вони частково зарослі чагарниками, зокрема жерепом; в Ґорґанах їх мало. Полонини збільшила людина, обнижуючй гор. границю лісів; з другого боку, надмірний випас худоби спричинив загальне зубожіння їх рослинности. На полонинах поширені осоки (Carex curvula. C. rupestris), ситник (Junous trifidus), костриця лучна (Festuca ovina), очеретник (Calamagostris); до висоти 1500–1600 м мають перевагу маловартісні трави – мичка (Nardus stricta) і щучник дернистий (Deschampsia caespitosa), натомість мало розповсюджені такі цінні види, як тонконіг лучний (Poa pratensis), конюшина лучна (Trifolium repens) й ін. Назагал багатство рослинности полонин збільшується в сх. напрямі; воно є найбільше на вапнякуватих ґрунтах. [В. Кубійович]

Фавна К. Вертикальна зональність рослинности К. лише у невеликій мірі знаходить свій вияв в поширенні тварин. До субальпійської зони К. обмежена наявність деяких високогірських видів, відсутніх на рівнинах (полівка снігова, бурозубка альпійська, деякі комахи, деяка черва), до гірської зони лісів деякі представники тайгових тварин (глушець, орябець, тетерюк, горохівка, рідкий вже рись й ін.). Проте основний склад фавни творять ліс. тварини сер.-евр. видів, що виступають як у вищих, так і в нижчих р-нах К.: рідкі вже ведмідь бурий і кіт дикий; крім них, олень, сарна, вовк, лис, куна ліс., горностай, білка карп., повхи, землерийки, кажани й ін.; з птахів – орел беркут, яструби, сови, слукви, рідкі чорні бузьки, плиска гірська, кіс білошиїй та ін., при чому багато птахів прилітає лише літом. Досить багата й різновидна фавна земноводних та рептилій, гол. по півд. узбіччях К. (тритон карп., ропуха зах., салямандра плямиста, мідянка й ін.). Високо в гірську країну проникають річками норка, видра. Гірськими частинами карп. рік обмежена наявність пстругафорелі, пирія, марени балканської (Barbus meridionalis perenyi), а Черемошем і Тисою головатиці (Hucho hucho L.). К. багаті також на різні гірські види комах, м’якунів та ін. безхребетних.

З зоогеогр. погляду К. відограють не малу ролю у поширенні деяких видів, що мають тут півн. чи сх. межі свого ареалу; деякі півд. види лише подекуди сягнули далі в глибину К.

Для охорони первісної фльори й фавни проектується заснувати великий Карп. заповідник; деякі його частини є вже віддавна під охороною і становлять резервати. К. відомі як один з евр. цінних теренів полювання (гол. в Ґорґанах). [Е. Жарський]

Заселення. Усі Сх. К. належать до укр. нац. території, за винятком Низького Бескиду, в якому (і в суміжній частині Зах.) українці заселювали до 1946 р. лише вузьку смугу обабіч гол. вододілу (Лемківщина), а тепер, після виселення їх з Польщі, живуть лише в межах Чехо-Словаччини. Нац. межі з ін. народами в К., за винятком словаків, досить різкі, гори не притягали чужинців, і тому неукраїнців – мало. До поч. 1940-их рр. найсильнішу меншість (10% всього населення) становили жиди, бл. 12% припадало на словаків, угорців і румунів (вони мешкали здебільша на пограниччі своїх етногр. територій), чехів (в містах Закарпаття), поляків (перев. в містах Галичини) і німців (кілька сіль. колоній). Тепер неукраїнці становлять менше, ніж 10% населення (див. докладніше Буковина, Галичина, Закарпаття, Пряшівщина).

Укр. верховинці діляться на кілька етногр. груп: лемків в Низькому Бескиді і зах. частині Сер., бойків по р. Солот-винську Бистрицю на сх. і гуцулів на сх.; в сер. частині Закарпаття живуть споріднені з бойками загоряни, або долиняни з т. зв. сер.-закарп. говіркою. Зовсім незалежно від природних умов виступають в К. два типи заселення і госп-ва – один гуцульський, другий – питомий для всіх ін. верховинців. Лемки, бойки і загоряни, основним зайняттям яких є хліборобство, замінили кол. ліси насамперед на ріллю, а їхні оселі звичайно простягаються в долинах довгими ланками, їхня гор. границя невисока. Основним зайняттям гуцулів є скотарство, свою землю вони використовують під сіножаті й пасовища, свої «оседки» будують в середині посілости, і тому їхні оселі розпорошені та сягають до значної висоти.

Розміщення населення і вгідь залежить насамперед від природних умов. Людина виліснила й постійно заселила всі нижчі й лагідніші простори; на вищих чи стрімкіших залишилися ліс і полонина. Тому в основному заселені є повздовжні смуги обнизів і повздовжні долини, натомість незаселені високі смуги; поперечні долини мають другорядне значення для заселення, хоча є гол. комунікаційними артеріями. Льокальний вплив на розміщення, людини і вгідь має геол. будова, роди ґрунтів, положення до сонця, розміщення великої посілости, яка гальмує колонізаційні процеси, а цим самим зберігає ліс. Густо заселеними є вузькі смуги на обох берегах К., Внутр-Карп. долина і Мармароська котловина. Сер. густоту виявляє Сер.-Карп. улоговина, за винятком найвищої центр., також Сер. Бескид, в якому густо заселені долини чергуються з повздовжніми залісненими хребтами, та Низький, де ліс (1/3 всього простору), і незаселені простори становлять лише острови серед заселених і рільничих; в обох цих частинах Бескиду рілля становить 40%. Приблизно 1/2 Укр. К. є незаселена; зокрема великий незаселений простір простягається суцільно від р. Золотої Бистриці на півд. сх.. до Опору і В. Ріки на півн. зах.; незаселеними є також Вулканічні К. Докладніше див. карту (стор. 970) і таблицю (стор. 971).

Майже 20% населення живе по містах. Вони розташовані на перехрестях повздовжніх і поперечних шляхів, найбільші з них – на берегах гір або в деякій віддалі від них (Передкарпаття) та в Мармароській котловині. В самих горах це дрібні м-ка – найбільші Сянік, Турка; характер міст – торг.-адміністративно-пром.

Гор. границя постійного заселення покривається назагал з гор. границею плекання збіжжя; обидві підносяться мірою збільшення масивности гір, вони залежать також від способу заселення і госп-ва. Нижче 600 м вони лежать на півд. узбіччях К. в р-ні плекання кукурудзи, гор. границя якої проходить невисоко, вище 1000 м йде лише на Гуцульщині, (до 1400, – до цієї висоти сягає плекання картоплі, а винятково і до 1700 м).

Далеко вище простягаються сезонові оселі, зв’язані з пастушим життям на полонинах, які через велику віддаль від постійно заселених осель можна використати лише як літні пасовища. Пастушого життя немає ні в Низькому і Сер. Бескиді, ні на Вулканічних К.; на полонинах Високого Бескиду та на Полонині Рівній випасується лише велика немолочна худоба і коні, а вівці на перелогах (т. зв. рільниче пастушество), але через поступ хліборобства, обмеження випасу по лісах і занепад вівчарства – ч. їх зменшується. Натомість пастуше життя сильно розвинене в Полонинському Бескиді, в Ґорґанах і на Гуцульщині; в 1930-их рр. воно охоплювало бл. 5000 пастухів, 9000 коней, 55 000 штук великої рогатої худоби (в тому ч. 8000 корів) і бл. 190 000 овець та кіз, що становило майже 1/4 всієї великої худоби і аж 2/3 всіх овець. На полонини часто посилають тварин з далеко положених сіл (навіть за межами гір), і тому пастуші мандрівки тривають від кількох годин до 2, а то й 3 днів. Час перебування на полонинах – 2 1/2–4 1/2 місяці, ще довше, гол. на Гуцульщині, в т. зв. зимарках, в яких вівці є так довго, поки не з’їдять сіна, нагромадженого в дол. смузі полонин.

Госп-во на полонинах було назагал примітивне і відстале, зокрема на терені Галичини й Буковини. Давні форми пастушого життя заникають за сов. влади; орг. його формою є нині пастуші артілі.

Нар. госп-во К. розвивалося залежно від природних умов, від племінно-етногр. відносин та від госп. політики тих держав, до складу яких входили К. Підставою його є сіль. госп-во з тваринницьким напрямом і ліс. пром-сть; порівняно з суміжними рівнинами нар. госп-во К. відстале і досить примітивне.

Хліборобство відограє більшу ролю лише на Лемківщині й Бойківщині, але й тут не може прохарчувати всього населення. Багато ріллі залишається під перелогом, на Бойківщині угноєння вище положеної ріллі пов’язане з випасом овець; зустрічаємо ще залишки вирубної системи сіль. госп-ва. Гол. культурами К. є картопля (26% всієї засівної площі) і овес (15%), який донедавна був ще гол. хлібним збіжжям, в нижчих частинах також жито (10%) і пшениця (6%), на півд. узбіччях переважає кукурудза (6%); багато кормових (25%, – числа приблизні). Тенденція йде в напрямі поширення картоплі й кормових, зменшення частки вівса; урожайність низька. Тваринництво було наставлене в 19 в. і давніше на Лемківщині й Бойківщині на плекання великої немолочної рогатої худоби, на Гуцульщині воно мало насамперед молочний характер, тут також було сильно розвинене вівчарство і конярство (відома раса гуцульських коней). З другої пол. 19 в. різниця між поодинокими частинами К. зазнала деякого вирівняння; завдяки зубожінню селянства впала годівля волів, поширилося конярство, тому що кінь придатний до ліс. робіт; на зах. підупало вівчарство. Сучасна кількісна структура продуктивної худоби К. така (в дужках числа для всього УССР): велика рогата худоба – 80,4% (75,5), свині 8,9% (18,8), вівці й кози 10,7% (6,7); забезпечення населення домашніми тваринами дещо більше, ніж в ін. частинах України. Порівняно до 1940 р. вівчарство і свинарство зросло зокрема на Закарпатті, в Галичині ч. домашніх тварин не досягло ще довоєнного рівня.

Ліс, який століттями давав верховинцеві поживу (ліс. ягоди, гриби, звірів), пашу, опал, сировину й енерґію для дрібної пром-сти, набрав великого значення в другій пол. 19 в. і став основним предметом експорту. Його експлуатація збільшилася з виникненням в кін. 19 в. низки вузькоколійок, якими вивозять ліс з глибини гір. Брак відповідної охорони лісів часто спричинював надмірну експлуатацію лісів, зокрема за сов. влади ліс. госп-во стало грабунковим. Хоч карп. гори становлять лише 22% ліс. фонду УССР, лісозаготівлі становлять понад 60% заготівель всього УССР. Надмірна вирубка спричинила те, що нині молодняк і незаліснені місця займають понад 50% ліс. простору, а стиглі деревостани ледве 11 (замість 25); залізнення є незадовільне, в самих лише центр. Ґорґанах постало 1470 га кам’янистих розсипів, збільшуються повені і зменшується значення К. як резервуару вологості. За найкоротший час К. втратять на деякий час своє значення експортера лісу, а разом з цим зменшиться і деревообробна пром-сть.

Пром-сть в К. не має поважнішого значення. Великі багатства К. – гідроресурси майже не використані; єдиною більшою гідростанцією є Теребле-Ріцька (1956). Заг. поширена деревообробна пром-сть; більші зав. діють на Закарпатті, в Галичині переробляють дерево перев. вже на деякій віддалі від гір – на Передкарпатті; найбільші деревообробні комбінати знаходяться в Сваляві, В. Бичкові, Перечині, Скольому. Сіль видобувають в Галичині на березі К. (Добромиль, Делятин, Косів), на Закарпатті розробляють потужне родовище в Солотвині; буре вугілля – в Ільниці на Закарпатті. К. постачають цінні будів. матеріяли; видобуток андезитів, базальтів, ліпаритів, туфів, мармору в Вулканічних К., в ін. – твердого пісковика. Всеукр. значення має нафтова пром-сть, розвинена в береговій смузі К.; гол. родовища: Борислав-Східниця, Долина (нині найважливіше), Битьків, Ріпне, Слобода-Рунґурська, Космач та ін.; тазові родовища є вже на Передкарпатті. Ще в 19 в. мала невелике значення залізорудна пром-сть на базі вбогих болотяних руд і деревного вугілля; руди мангану в Чивчинських горах і невеликі родовища поліметалів не експлуатовані.

К. завдяки наявності численних мінеральних джерел, здоровому підсонню, красі гір є найважливішим, побіч півд. Криму, р-ном курортів і відпочинку. Найчисленнішими є всякого роду мінеральні джерела: вуглекислі, далі соляні, йодово-соляні, гіркі, нафтові. Найвизначніші з них знаходяться на Лемківщині, нині вже поза межами укр. етногр. території: Криниця, Бардіїв, Івоніч, Романів, Жеґестів, Висока й ін.; на березі гір положені Трускавець, Делятин і Косів; багаті джерела Закарпаття, розташовані перев. в р-ні Вулканічних К. (напр., Поляна б. Сваляви, Синяк б. Ужгороду), майже не використані. Більше значення мають кліматологічні курорти. До 1914 р. на літній відпочинок приїздили здебільша до долини Пруту; в час між двома світовими війнами приплив курортників поширився по всіх К., за сов. часів – знову зменшився. Найбільш відвідувані курорти знаходяться й далі в долині Пруту (Ворохта, Яремче, Ямна, Дора й ін.).

Кустарні зайняття втратили своє значення, за винятком Гуцульщини (нар. мистецтво). Довгий час чим.іле значення мали мандрівні зайняття (напр., дротярство) і продаж дьогтю лемками, овочів і соли бойками і сезонові роботи під час жнив на рівнинах та в лісах (гол. на Гуцульщині). Велике значення мала для населення інтенсивна емгґрація, яка розпочалася під кін. 19 в. Загалом госп. ресурси К. за всіх політ. режимів (деякий виняток становила Чехо-Словаччина) були слабо використані; людність була вбога й не могла бути цілком забезпечена працею, тим більше, що найбільші багатства (ліс. і нафтова пром-сть, курорти, також торгівля) знаходилися в руках чужинців (насамперед жидів, поляків, угорців). Цей стан не змінився й тепер, а з винищенням лісів навіть погіршився.

Комунікаційні шляхи в К. йдуть здавен-давна в двох напрямах: повздовжньому і поперечному; перші мають більш місцеве значення, другі сполучають протягом століть Україну з Наддунайською низовиною. Ці старі шляхи розбудувала Австрія, щоб пов’язати Галичину з ін. частинами монархії, і провела ряд залізниць; в 1918–45 рр., коли верхами К. Проходив держ. кордон, вони втратили своє значення, здобувши його знову після приєднання Закарпаття до України. З уваги на вузькість К. повздовжні зал. лінії проходять перев. вздовж них: на півночі на Передкарпатті (Перемишль – Хирів – Самбір – Стрий – Станиславів– Чернівці), на півдні – Потиською низовиною (Михайлівці – Чоп – Виноградів) і Мармароською котловиною. Обидві повздовжні лінії пов’язані 4 поперечними, що йдуть через карп. перевали: Перемишль–Михайлівці, Самбір – Ужгород –Чоп, Стрий – Мукачево – Ватево, Станиславів – Мармароський Сигіт. Вся мережа була побудована ще до першої світової війни; великі мало заселені простори сх. частини Укр. К. ледве перетинає одна залізниця. Биті шляхи йдуть так само, як і залізниці; з ін. треба згадати важливий колись шлях через Дуклянський перевал, шлях, який йде Внутр.-Карп. долиною (Сніна – Перечин – Свалява), Нижні Веречки – Міжгір’я – Хуст й ін.; вони використані для регулярного автомобільного транспорту.

Див. також Бойки, Гуцульщина, Закарпаття, Лемківщина (зокрема історія), а також гасла, що подають поодинокі частини К.