Колгосп (колективне господарство), від 1930 р. домінуюча в УССР форма орг-ції с.-г. виробництва, введена насильно (див. Колективізація); с.-г. артіль з групово-усуспільненою, без права виділення, власністю на гол. засоби виробництва (крім землі, що належить державі), з колективною працею, але з індивідуальним розподілом доходів натурою і грішми, чим відрізняється від ін. типів колективних госп-в – комун, тсозів і радгоспів; правно автономний госп. суб’єкт, що діє на підставі власного статуту в межах адміністративно-правових та договірних зносин з державою, з ін. підприємствами та з власними членами (про колгоспне право див. в ЕУ І, стор. 685–89). В. 1958 в користуванні К. було 86,1% с.-г. земель УССР.

Характеристику довоєнних К. див. в ЕУ І. стор. 1043–46. Сучасні К. стали після злиття дрібних К. у 1950 великими підприємствами, їхня кількість в УССР мінялася так (на кін. року): 1940 – 28 374, 1949 – 33 653, 1950 – 19 295, 1953 – 16 035, 1955 – 15 404, 1957 – 14 694, 1958 – 13 192; нині лише 58% К. припадає по одному на одне село; решта – один К. на 2–9 сіл. Найбільші К. є в Степу – розміром понад 20 000 га, найменші – на Підкарпатті – до 500 га. За багатством К. різняться навіть у межах одного р-ну (див. також таблицю [...]). На кожні 100 га землі в 1954–55 66,6% К. УССР мали менше, ніж по 50 000 карб. грошових прибутків, 27,8% – від 50 000 до 100 000 карб.; а 5.6% – від 100 000 до 150 000 карб.; третина всіх К. – дуже бідна. Гол. причиною цієї нерівности є те, що в наслідок встановлення норм заготівель та натуроплати МТС (машинно-тракторні станції) згідно кількості землі, а не врожаю, держава залишила диферепціяльну ренту тим К., що мають кращі землі чи розмішені ближче до ринків збуту. Велика нерівність прибутків К. призводить і до різниць у заможності колгоспників.

Гол. сенс існування К. в сов. екон. системі полягає в творенні ними максимально великого, безплатного капіталу для держави, потрібного їй для розбудови важкої пром-сти, озброєння армії та утримання бюрократії. Знаючи попит на с.-г. продукцію в країні й за кордоном, держава визначає К. одночасно максимальний розмір заготівель і мінімальні заготівельні ціни. Заготівельні ціни з погляду держави є коштами, які слід ощаджувати, зводячи їх до мінімуму; перепродує ж держава заготовану в К. продукцію за максимально високими продажними цінами, які є її доходом (див. Заготівлі с.-г. продуктів та Ціни). Висота продажних цін визначається необхідністю абсорбувати наявну купівельну спроможність споживачів та зрівняти їх попит з наявною кількістю с.-г. продукції. Теоретично можна вважати, що обидві ціни – заготівельну й продажну – держава встановлює на тому рівні, де її граничні (мінімальні) кошти дорівнюють її граничному (максимальному) доходові з перепродажу, себто – у найвигіднішій для неї точці монополістичної рівноваги. Зиск з цієї операції, що дорівнює різниці між: продажними і заготівельними цінами, держава забирає у свою скарбницю через податок з обігу. Цей зиск у значній мірі є абсолютною рентою, яку держава витягає з К.

Для К. заготівельні ціни є їхнім доходом, який вони мусять прирівнювати до своїх видатків праці й коштів у виробництві. Чим нижчі заготівельні ціни, тим менше у К. зацікавлености продукувати; чим вони вищі, тим вигідніше К. підвищувати продукцію. Отже екон. інтереси К. і держави, виявлені в заготівельних цінах, – протилежні. До 1956 р. в К. не велося жадного госп. розрахунку – обліку коштів та затрат праці. Щойно дані Статистичного Управління УССР з 1957 вперше виявили, що багато К. були дефіцитними. За цими даними сер. собівартість 1 центнера свинини в К. становила 1158 карб., а держ. заготівельна ціна – лише 425 карб., ціна децентралізованих закупок – 880 карб.; собівартість 1 центнера молока становила 142 карб., а держ. ціни 55 і 135 карб.; щоб випродукувати 1000 яєць, К. мусіли затрачувати на 780 карб. праці й капіталу, а держава платила за ці яйця лише по 200 і 450 карб. Така експлуатація гальмувала ріст продуктивности К. і вбивала зацікавлення у колгоспників до праці; тому на 9,6 млн колгоспників у 1953 р. нараховувалося лише 60 000 «передовиків», а з них тільки 1000 мали високі нагороди. Щойно пленум ЦК КПСС у вересні 1953 вперше напіввизнав ці факти, і з того часу запроваджуються деякі реформи. 30.6.1958 підвищено заготівельні ціни, об’єднано усі форми заготівель в одну та наказано поступово переводити К. на госп. розрахунок.

До 1955 усі деталі госп. життя К. централізовано плянувалися з Москви. Уряд СССР встановлював однакові для всіх К. норми виробітку, форми орг-ції й оплати праці, норми і терміни висіву чи збирання врожаю, видавано інструкції навіть про те, на яку віддаль садити одну рослину від другої, без дозволу райземвідділу К. не міг ні орати, ні сіяти, ні збирати. К. мусіли все це виконувати, не зважаючи на те, що воно часто було недоцільне й не відповідало місц. умовам. Щойно 9.3.1955 К. надано деяку госп. автономію; відтоді вони одержують (на 5–7 рр. наперед) лише плян заготівель продукції, а як саме його виконувати, вирішують самі, хоч над виконанням наглядають районові с.-г. інспекції та райпарткоми. Також К. здобули право, якщо можуть, вільно продукувати будь-яку продукцію, не передбачену пляном заготівель або понад цей плян, і продавати її на вільному ринкові чи розподіляти поміж членами.

З 1956 р. К. вперше дозволено мати у власності трактори, але повністю ця реформа була здійснена лише законом з 1.8.1958, який майже цілком скасував систему машинно-тракторних станцій (МТС). Протягом 1958 94% К. відкупили у МТС трактори й ін. машини. На один К. припало в УССР по 12 тракторів та 3 зернових комбайни. З цього часу К. мають право самі купувати у держави с-г. машини та пальне.

Постанова ЦК КПСС з 6.3.1956 також надала К. право самим вносити зміни в статут артілі; доти був обов’язковим для всіх К. однаковий «Типовий статут». Відтоді кожен К. сам вирішує заг. зборами членства про норми виробітку, форми орг-ції й оплати праці, розміри присадибних ділянок та обов’язковий до відробітку мінімум трудоднів. Однак, і ця нова колгоспна демократія залишається дуже обмеженою, бо вирішальну ролю в житті К. грає партосередок К. (в сер. 18 чл., включаючи гол. К. та ін. керівників), який за інструкціями райпарткому керує госп. життям К.

Після скасування МТС та райземвідділів кадри с.-г. спеціялістів зосередилися в К. На кожен К. тепер припадає по 4 фахівці: аґроном, зоотехнік, інж.-механік, ветеринарний лікар. В 1958 бл. 40% голів К. мали с.-г. освіту. Також рядові колгоспники постійно вчаться на різних с.-г. курсах.

Робоча сила в К. розподілена поміж бриґадами (по 3–4 в К.) на постійно. На польову бриґаду в сер. припадає по 110 осіб; на городні, тваринницькі й ін. – по 25–30 осіб. За кожною бриґадою не менш, як на один рік, закріплюється земля, будівлі, реманент, худоба. Така орг-ція праці скерована на витворення спеціялізації й фаховости в роботі колгоспника. Бриґади городні та по обробці просапних культур діляться ще на ланки, натомість з 1950 скасовані ланки у польових бриґадах, бо вони перешкоджали вжиткові машин МТС.

Кожен вид робіт в К. має визначену норму виробітку та оцінений певною кількістю умовних мір, що звуться трудоднями. Таких видів робіт і норм є бл. 2000; усі вони поділені за рівнем оцінки в трудоднях на 9 груп (протягом 1933–47 на 7 груп); найнижча група найлегших робіт оцінюється в 0,5 трудодня, а найвища з найважчих та фахових робіт – в 2, 5, трудодні. За виконання норми колгоспникові начисляється відповідна кількість трудоднів. При кін. року, після того, як К. виконає свої зобов’язання перед державою, він розподіляє рештки свого доходу на усю суму відроблених в К. трудоднів, щоб визначити, скільки припадає на трудодень. Після цього кожен колгоспник дістає таку частку доходу К., яка відповідає кількості трудоднів, зароблених ним впродовж року.

Слабими місцями в орг-ції й оплаті праці в К. є т. зв. «зрівнялівка» та «знеосібка», спричинені низькою спеціялізаціею с.-г. праці та наявністю зайвої робочої сили в К. Для виконання більшости с.-г. робіт колгоспникові не треба бути спеція.чістом, бо ті роботи не складні, а лише важчі чи легші фізично. Якщо їх оплачувати нерівно, то за високооплачувані роботи між колгоспниками виникає боротьба, а на низькооплачувані ніхто не хоче йти. Щоб уникнути таких конфліктів поміж членством, К. постійно прагне до «зрівнялівки» в оплаті праці, але однакова оплата праці, в свою чергу, не стимулює росту продуктивности. Система ж ротації колгоспників по різнооплачуваних роботах, щоб дати кожному можливість заробити, витворює «знеосібку» – себто безвідповідальність. Проти «зрівнялівки» і «знеосібки» К. борються примусовими методами, штучно спеціялізуючи працю колгоспників по другій світовій війні дані зовсім дами й ланками на довший час та ін.

Про розміри оплати праці колгоспників по другім світовій війні дані зовсім не публікувалися. Лише на підставі вибірки випадкових згадок у газетах про окремі колгоспи можна обчислити, що у 1954 на трудодень в сер. припало по 1,8 кг зерна та по 4 карб. грішми, а в 1957 відповідно по 2,3 кг зерна та 7,9 карб. (в 1935 по 2,4 кг, зерна, в 1936 – по 2,6 кг та по 80–90 коп.). З 1956 поступово поширюється нова система щомісячного грошового авансування колгоспників. В остаточному рахунку К. мабуть перейдуть цілком на грошову оплату, як у радгоспах. Заміни натуральної оплати праці грошовою вимагає й заведення госпрозрахунку в К., але держава не поспішає з цією реформою, бо зосередження на селі значної маси грошей змушувало б до розширення там торгівлі та збільшення виробництва пром. споживчих товарів. Все ж таки деякі К. вже перейшли на повну грошову оплату праці. В 1953 на трудодні було розподілено 50,5% грошових доходів К., а з часом цей відсоток, певно, зростає. Також є в окремих багатших К. нова система гарантованого мінімуму оплати трудодня. Досі держава примушувала К. гарантувати мінімум оплати трудодня лише для трактористів (по 3 кг зерна на трудодень) та ін. фахових робітників, а колгоспникам при кін. року могло не припасти нічого на трудодень.

Не маючи достатньо стимулів до праці в К., колгоспник намагався віддавати її більше своєму присадибному госп-ву, яке держава залишила йому після колективізації, щоб задовольнити традиційні приватно-власницькі навики селян і тому, що вона знала, що з К. вона забирає надто багато продукції й для розподілу між колгоспниками залишав надто мало. Цей дуалізм між К. і власним госп-вом постійно роздирає інтереси колгоспника й неґативно відбивається на його продуктивності. Щоб змусити колгоспника більше працювати в К., держава завела в 1939 обов’язковий до виробітку мінімум трудоднів – по 60–100 на особу; з 1942 цей мінімум збільшено до 100–150, а нині по окремих К. він становить 200–250 трудоднів. Проте багато колгоспів часто цей мінімум не виробляють (в 1955 в УССР 17%). В 1955 на присадибні ділянки в УССР припадало 5,3% землі К., а в сер. на двір – по 0,43 га; колгоспникам належало 35% поголів’я всієї рогатої худоби (в тому ч. 48,6% корів) і 30% свиней. Все ж таки лише 56,1% дворів мали власних корів, 81,8% – свиней, 46% – овець та кіз. Але навіть і це бідне госп-во давало колгоспникові значні засоби на прожиття. У 1954 р. (який, щоправда, був неврожайним) дохід сер. колгоспника складався на 54% з К. й на 46% з присадибного госп-ва; за офіц. обрахунками, присадибне госп-во дає звичайно 25% доходу колгоспника.

Після останніх реформ госп-во К. дещо поліпшилося. Зокрема зросли їхні грошові доходи: в 1940 вони становили 4,8 млрд карб., в 1949 – 4,2, в 1953 – 11,4, в 1957 – 25,0 млрд карб. Але зросли одночасно й обов’язкові відрахування до неподільних фондів: в 1940 вони становили 15%, в 1953 – 18%, а в 1959 – вже 23%, бо тепер К. самі мусять купувати свої машини й т. ін.

К. дали державі величезні капітали для індустріялізації, але через визиск їхня власна продуктивність залишилася низькою. Врожайність в К. донедавна була весь час нижчою, ніж до революції. Продуктивність праці (гуртова продукція на працездатного) в 1953–58 була лише на 17,3% вищою, ніж у 1937–38, і дорівнює лише 31% амер. рівня, а в тваринництві – лише 19%. Причиною такої відсталости є не лише брак стимулів в економіці К., а й наявність перенаселення в К. та низький рівень механізації сіль. госп-ва.

З 1956 К. дозволено розвивати на селі свою власну кооп. пром-сть. В 1958 вже 69% К. були об’єднані в районові міжколгоспні будів. кооперативи на паях та мали бл. 300 своїх цегелень, 500 столярних майстерень, збудували 116 кооп. електростанцій і т. д. Це сприяє розвиткові продуктивних сил К. і створює умови для більшого заробітку колгоспників. Держава перекладає на К. обов’язок будувати школи, лікарні й ін. на свій кошт. Так протягом 1953–58 К. УССР побудували своїми власними силами 720 сіль. шкіл, 125 лікарень, 800 лазень, 1800 клюбів. К. провадять також власними силами лісонасаджування, будують зрошувальні системи, нові шляхи й т. ін.

Література: АН УРСР. Социалистическое сельское хозяйство Советской Украины. К. 1Р39; Нагорний П. Розвиток сіль. госп-ва УРСР за 30 рр. радянської влади. К. 1947; Директиви КПСС и Советского Правительства по хозяйственным вопросам, т. 4. 1933–57 гг. М. 1958; Н.-Д. Ін-т Економіки і Орг-ції Сіль. Госп-ва. Сіль. госп-во Укр. РСР. К. 1958; История колхозного права, 1917–1958 гг., 2 тт. м. 1958. [В. Голубничий]