Комуністична Партія України (КПУ), до 1952 – Ком. Партія (большевиків) України, скорочено КЛ(б)У, частина Ком. Партії Сов. Союзу (КПСС), що об’єднує осередки останньої в межах УССР та керує всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. В теорії КПУ визнає марксизм, а за соц. програмою будує на Україні комунізм. КПУ виникла з об’єднання осередків Рос. Соц.-Дем. Роб. Партії (большевиків) на Україні. Пізніше, після захоплення влади, до її складу влилися невеликі групи боротьбістів і укапістів та жид. лівих соціялістів. Засновники КПУ та її перші керівники походили перев. з кіл рос. та жид. інтелігенції. Рядове членство складалося з рос. та нац. несвідомого укр. пролетаріяту великих пром. центрів. На час створення КПУ не більше 7% її чл. вважали себе українцями. Укр. політика КПУ була визначена її установчим з’їздом так: «І з’їзд КП(б)У вважає, що завданням нашої партії на Україні є: боротися за рев. об’єднання України з Росією на засадах пролет. централізму в межах РСФСР». Це своє завдання КПУ намагається виконувати весь час.

Большевики на Україні відділилися від меншовиків у цілком окремі орг-ції щойно у 1917 р. Літом 1917 ЦК РСДРП створив з них два окремі територіяльні об’єднання: окружну орг-цію Півд.-Зах. Краю з центром у Києві та обл. орг-цію Донецько-криворізького басейну з центрами у Харкові й Катеринославі. Київські большевики, під натиском укр. нац. комуністів, серйозніше потрактували укр. нац. революцію і голосували проти підготовки до Жовтневої революції, вважаючи її в умовах України нереальною, натомість харківські больш. осередки виступили за перебрання влади совєтами. На партконференціях у липні й грудні 1917 В. Затонський, В Шахрай та Ю. Лапчинський вимагали об’єднання больш. орг-цій усієї України в одну укр. ком. партію, яка мала б включитися в укр. нац. революцію, щоб її опанувати. Натомість ЦК РСДРП(б) і харківсько-катеринославські осередки, які знецінювали вагу і силу укр. нац. відродження, пробували відокремитись від України, створюючи з її пром. р-нів «самостійну» Донецько-Криворізьку Республіку. Тільки у 1918, коли силою фактів большевики були змушені визнати, існування УНР, а далі розпочати війну проти неї та створити в противагу Укр. Центр. Раді свій власний уряд УНР у Харкові, вони пішли на створення єдиної ком. партії України. На партконференції в Таганрозі 20.4.1918, все ще переборюючи опір рос. чл., М. Скрипник, підтриманий київськими большевиками провів резолюцію про утворення КП(б)У, як самостійної партії, орг. не зв’язаної з Рос. Ком. Партією (большевиків) – РКП(б).

Однак вже перший з’їзд КП(б)У, що відбувся у Москві 5–12.7.1918, скасував таганрозьку постанову і проголосив, що КП(б)У є складовою частиною РКП(б) та підпорядковується її ЦК. На цьому з’їзді й на наступних двох точилася запекла боротьба в питаннях тактики революції на Україні поміж київською і харківсько-катеринославською групою. Після кожної невдачі КП(б)У знайти підтримку укр. народу, а особливо в 1919 й 1920, в ній виникали укр. нац. опозиції (В. Шахрай, Ю. Лапчинський, а потім – кол. боротьбісти), що вимагали відокремлення КП(б)У від РКП(б) у самостійну укр. партію, яка була б достосована до укр. дійсности і т. ч. знаходила б зв’язок з масами. Але шовіністична Москва і рос. більшість в КП(б)У постійно ліквідували ці опозиції, вважаючи їх проявами укр. націоналізму.

КП(б)У стала при владі на Україні виключно за допомогою окупаційної армії РСФСР і не раз мусіла переносити свій осідок до Москви, устабілізувавшись на Україні щойно після остаточної її окупації большевиками. Вона була нечисленною (див. таблицю в кін. ст.) і непопулярною; українці становили в ній лише 19% (1920), і то це вже після влиття лівиці УСДРП («незалежників») та боротьбістів (серед пром. пролетаріяту українці тоді становили 52%). Політично КП(б)У була сектантською, і її соц.-екон. політика з самого поч. натрапляла на нар. опір. Накидаючи Україні систему воєнного комунізму, в 1919 КП(б)У не хотіла ділити поміщицьку землю між селянами і намагалася примусово перетворити поміщицькі маєтки на радгоспи й комуни, що в додаток до «продрозкладки» було причиною масових повстань. В 1920 в КП(б)У виникла робітнича опозиція, яка, будучи підтримана роб. страйками, захопила на IV з’їзді провід КП(б)У в свої руки та скасувала екон. політику воєнного комунізму. Ця опозиція була адміністративне ліквідована ЦК РКП(б).

Влада КП(б)У на Україні стабілізувалася щойно під час НЕП-у, зокрема після злиття з нею її конкурентів – боротьбістів та укапістів. В питанні нац. політики в КП(б)У точилася боротьба впродовж 1920-их рр. Коли в 1922–23 Й. Сталін і ЦК РКП(б) висунули знов свою стару пропозицію ліквідувати УССР та ін. сов. республіки і влити їх на правах т. зв. автономних республік до складу РСФСР, Політбюро ЦК КП(б)У цю пропозицію відкинуло, а укр. делеґати в Москві, очолені М. Скрипником, Г. Гриньком та О. Шумським, здобувши підтримку нац. комуністів ін. республік та переконавши В. Леніна, перемогли рос. шовіністів і зберегли УССР, хоч змушені були погодитися на компроміс у вигляді СССР.

Черговий ще більший конфлікт в КП(б)У виник з приводу українізації. Неукр. більшість в КП(б)У, очолювана Е. Квірінґом та Д. Лебедем ставила впертий опір висуванню укр. кадрів у керівництво КП(б)У й УССР та поширенню укр. мови і культури. Проти цього рос. засилля гостро виступила нац. ком. опозиція в КП(б)У, очолена О. Шумським та М. Хвильовим, що мала широку підтримку серед укр. інтелігенції та молоді, а також Скрипника. В наслідок цього спільного фронту ЦК ВКП(б) забрав Квірінга з України, але прислав в 1925 на його місце на чоло КП(б)У Л. Кагановича, давши йому інструкцію: українізацію не спиняти, але одночасно укр. нац. комуністів розколоти й приборкати. Це своє завдання Каганович виконав. М. Скрипник і частина укр. комуністів змушені були виступити проти шумськізму-хвильовізму, які, не довіряючи рос. шовіністичній бюрократії, закликали «геть від Москви». Протягом 1926–28 з КП(б)У було виключено 36300 чл., себто 12,5% усього складу. Також вся Ком. Партія Зах. України пішла тоді за шумськістами. Одночасно КП(б)У вела й боротьбу проти незначної троцькістської опозиції в своїх лавах.

Після встановлення, по перемозі над Троцьким і Бухаріном, особистої диктатури Сталіна в партії і в країні дійшло в СССР до суворої централізації влади, бюрократизації партії й всього суспільного життя. Природним союзником сталінської централізації став рос. шовінізм і його носій – рос. бюрократія, а перешкодою – кожна місц. нац. автономія. Тому в 1933–34 рр. Сталін різко змінив нац. політику ВКП(б), проголосив найголовнішим ворогом «місц. націоналізм» та наказав припинити і розгромити українізацію, як процес, що протистояв централізмові; на ті ж часи припала й примусова колективізація села, а разом з нею і ліквідація куркулів та голод. КП(б)У пережила ці зміни політики в глибокій кризі; вже в першій фазі колективізації та розкуркулювання, в 1929–30 рр., було виключено з її рядів 26 700 чл., яких тоді вже почали і заарештовувати, під час голоду 1932–33 ще – 51 000 чл. Вимоги Скрипника і частини ін. керівників КП(б)У знизити надто високі хлібозаготівлі й припинити голод, були розцінені Сталіном як ставлення інтересів укр. селян понад інтереси будівництва соціялізму, прихильників Скрипника обвинувачено в укр. націоналізмі. Негайно після цього українізацію припинено, а кадри українізаторів і багато укр. письменників та культ. діячів знищено, з КП(б)У було виключено ще 27 500 чл. Т. ч. впродовж цієї кризи з КЛ(б)У було виключено й репресовано 46% її членства, що існувало в 1929, в тому ч. й 49% чл. ЦК КП(б)У.

Цей терор провадив присланий з Москви у січні 1933 новий диктатор КП(б)У, другий секретар ЦК П. Постишев. Разом з ним з Росії прибула велика кількість рос. партійців, що замінили вичищених та опанували весь апарат КП(б)У й УССР. Постишев винищив усіх укр. комуністів, що будь-коли були боротьбістами, укапістами, шумськістами, скрипниківцями, троцькістами чи ін. опозиціонерами, з ними відійшло майже ціле покоління тих революціонерів, що створили КП(б)У і встановили сов. владу на Україні. Хоч до КП(б)У в 1934 прийнято нових чл. і участь українців зросла аж до 60%, проте це вже був елемент кар’єристів, що погоджувалися з кожною зміною політики; 20% чл. КП(б)У були апаратчиками, себто платними службовцями партії, натомість відсоток робітників зменшився з 58,5% в 1921 до 41,1% в 1933. Новий статут партії 1934 перетворив її на госп.-адміністративну установу, що стала керувати всіма відтинками суспільного життя; високоплатні партійці зайняли всі керівні посади. КП(б)У стала «монолітною» дисциплінованістю чл. заради вигод і з страху.

В 1936–38 цілком уже льояльна КП(б)У несподівано пережила другу за чергою велетенську чистку. Розраховуючи на неминучість війни з Німеччиною й Японією, Сталін вирішив винищити заздалегідь усіх «потенційних дворушників», які могли б стати «зрадниками». Впродовж 1936 з КП(б)У було вичищено й репресовано 45 000 чл., а в 1937–38, коли НКВД очолив М. Єжов, – ще 162 000 чл., що становило понад 50% усього членства. В процесі цього терору навіть П. Постишев і С. Косіор стали в опозицію до Сталіна, за що вони були ліквідовані. Протягом другої пол. 1937 був розстріляний майже весь ЦК КП(б)У і уряд УССР. Нове керівництво КП(б)У встановилося в 1938, коли на Україну з Москви прибув М. Хрущов, який привіз із собою цілий гурт рос. партійців, а також висунув на чоло КП(б)У й УССР нікому доти не відомих укр. партійців районового маштабу.

В заг. в 1930-их рр. КП(б)У остаточно втратила всі зв’язки з укр. народом. Цей брак опертя у масах яскраво виявився під час нім.-сов. війни, коли КП(б)У не змогла організувати численного підпілля на окупованій німцями території та очолити нар. опір окупантам. Майже всі чл. партії або втекли тоді на схід, або були мобілізовані до армії. На Україні залишилося не більше 1% чл. КП(б)У та й ті в більшості були серед сов. партизанів на Поліссі, а не в підпіллі.

По війні, завдяки своїй досконалій адміністративній машині, опертій насамперед на МВД, КП(б)У досить швидко спромоглася стабілізувати свою владу над укр. народом та організувати відбудову укр. госп-ва. Але політ. й ідеологічно вона залишилася мертвою; на її з’їздах більше не порушуються ніякі програмові, теоретичні чи міжнар.-політ. проблеми; ідеологічний партійний орган «Комуніст України» в 1958 передплачувало лише 7% чл. партії. В КЛ(б)У немає ніяких опозицій; невеликі чистки 1946 і 1949–52, що виключили бл. 3% членства (за бездіяльність чи нельояльність під час війни та за прояви укр. націоналізму й жид. космополітизму), заг. рутини не порушували. Єдиною ідеологічною проблемою, що турбує КП(б)У по війні, є «укр. буржуазний націоналізм». За вказівками А. Жданова і Л. Кагановича, в повоєнний період КП(б)У перетворилася на відвертого носія рос. шовінізму; звеличуючи все рос., вона культивувала комплекс меншевартости в українців, систематично гальмувала і нищила укр. культуру, допустила до значної русифікації шкільництва і т. д. Русифікаторський курс і шовіністична пропаґанда досягнули найвищого щабля за секретарства Л. Мєльнікова в 1950–53. Смерть Сталіна, а особливо виступ Хрущова проти Сталіна на XX з’їзді КПСС, а далі й розгром опозиції В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова й Г. Жукова в 1956–58 закінчилися формальним осудом сталінізму, але рос. шовінізм осуджений не був. КПУ й далі залишається антинар. силою, а про її непопулярність і далі свідчить той факт, що до партії належить лише трохи більше, ніж 2% роб. кляси України; в 1956 на 1000 меш. УССР припадало лише 22 комуністи (в РСФСР–38).

При кін. 1958 стан КПУ характеризувався такими даними: в ній було 1095 250 чл. і кандидатів; за нац. приналежністю українці становили 60,3%, росіяни – 28,2%, ін. – 11.5%; 25; членства належало до партії з передвоєнних часів, 33% – з часів війни. 42% – з повоєнного періоду; за віком членство розподілялося так: до 30 р. – 17,6%, 31–40 рр. – 36,9%, 41–50 рр. – 28,2%, понад 50 рр. – 17,3%; жінки становили 17,5% членства; 40% чл. КПУ мали сер. і вищу освіту (в 1940 – 19%; в пром-сті, на будівництві й транспорті працювало 29% членства, у сіль. госп-ві – 19%, на бюровій та інтелектуальній роботі – 52% (відповідні показники за 1949 – 35%, 19% та 46%). Усі члени КПУ об’єднані в 52 983 осередках, що існують на підприємствах, в установах та орг-ціях. Осередки обирають делеґатів на районні партконференції, районні на обласні, а обл. – безпосередньо на всесоюзні з’їзди КПСС, а також на респ. з’їзд КПУ. Місц. осередками всіх ступенів керує апарат партійних комітетів на чолі з секретарями. Респ. з’їзд КПУ обирає ЦК КПУ раз на 2–3 роки. Пленуми ЦК збираються 3–6 разів на рік. Постійними органами ЦК та повсякденним найвищим керівництвом КПУ по політ. лінії є президія ЦК КПУ (раніше – політбюро) в складі 7–11 осіб, а по орг. лінії – секретаріят ЦК КПУ в складі 3–5 осіб. Очолює весь партійний апарат перший секретар ЦК КПУ.

Література: Равич-Черкасский М. История КП(б)У. X. 1923; Кулик І., Яворський М. Нариси іст. КП(б)У. X. 1923; Поссе С. й ін. Партія в боротьбі з правими ухилами, 1917–1928. К. 1929; Скрипняк М. Статті й промови. X. 1929–31; Волін М. Історія КП(б)У в стислому нарисі. X. 1931; Істпарт Історія КП(б)У в матеріялах та документах, 2 тт. К. 1933–34; XVI (так само XVII–XIX) съезд КП(б)У. Материалы съезда. К. 1949; (1952, 1954, 1956); Lawrynenko Y. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine. An Annotated Bibliography 1917–1953. Нью-ЙорК 1953; Majstrenko I. Borot’bism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism. Нью-Йорк 1954; Шморгун П. Вольшевистские организации Украины в годы первой русской революции 1905–07 гг. М. 1955; Голуб В. Конспективний нарис історії КП(б)У, Укр. Збірник, ч. 9. Мюнхен 1957; Dmytryshyn B. National and Social Composition of membership of cp(b)u. journal of central European Affairs, October 1957; Істпарт. КПУ в резолюціях і рішеннях з’їздів і конференцій. К. 1958; Holubnychy V. Ountline History of the Communist Party of the Ukraine, Ukrainian Review, no. 6. Мюнхен 1958; Armstrong J. The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus. Нью-Йорк 1959; Borys J. The Russian Communist Party and the sovietization of Ukraine. Стокгольм 1960. [В. Голубничий]