Консерватизм (латинське conservare Ц зберігати), духова настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі й у традицією освячених установах і формах життя, і тому бажає їх зберегти. У вужчому розумінні К. Ц політ. течія, що постала на переломі 18 і 19 в. як реакція на франц. (політ.) та англ. (індустріяльну) революції. Термін лконсерватизм╗ вперше появився у франц. романтичного письм. Шатобріяна (1818). Протиставленням до К. в 19Тв. вважався звич. духовий, політ. і екон. лібералізм.

Носіями К. були спочатку гол. шляхетські кола (noblesse) та вище духовенство, які змагалися за збереження лстарого режиму╗, коли він знаходився в боротьбі з силами рев. поступу, або до реставрації лстарого режиму╗, коли він перед тією революцією змушений був поступитися. Згодом створилася нова, синтетична форма лліберального К.╗, який, не протиставляючись поступові та стоячи на позиціях конституційної свободи, наголошував потребу авторитету, ладу й дисципліни у суспільному житті, вірив у творчу місію традиційних установ (монархія, церква) і традиційної провідної верстви, і тому відстоював ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.

Укр. К. до пол. 19 в. В укр. історії К., як стихійна духова настанова великої частини суспільства, відограв визначну ролю і виявився в міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного і гром. життя. Така настанова помогла зберегти укр. нац. індивідуальність в умовах бездержавности і чужоземних окупацій. На К, спиралася реакція проти наступу поль. цивілізації, боротьба лстарої віри╗ проти церк. унії. В історії Держави Війська Запор, зустрічаємо поруч консервативні, ліберальні та рев. первні, що виступали в різноманітних констеляціях. Гетьман Хмельницький, що спирався в боротьбі проти Польщі на рев. енергію нар. мас, рівночасно використовував консервативні гасла (лза короля проти королят╗) і притягав до держ. будівництва укр. панів. Політ. думка коз. провідної верстви хиталася між лібералізмом (нахили до реопубліканства та конституційно-представницького устрою) і консерватизмом: зусилля надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, К. Розумовський), посилання на традиції Київ. Руси та держ.-правний легітимізм, що став ідеологічною плятформою лмалоросійського шляхетства╗ кін. 18 Ц поч. 19 в. в його боротьбі за збереження нац. і станових лправ і вольностей╗. Рос. уряд, що прямував до ліквідації укр. автономії, вміло використовував для цієї мети не тільки клясову ворожнечу лчерні╗ до провідної верстви, але й стихійний консерватизм сел.-коз. мас: їхню пошану до монархічної царської влади, підтримувану рел. авторитетом православія.

К. на підрос. Україні від другої пол. 19 в. до 1917 р. Модерний укр. нац. рух, розпочатий у 1840-их рр. Шевченком і кирило-методіївцями (див. Кирило-Методіївське Братство), ішов у річищі народництва і соц. радикалізму, які визначали основне політ. обличчя українства другої пол. 19 і поч. 20 вв. в межах Рос. Імперії. Але. і К. виступав на поверхню то як опозиція до сучасної укр. лгайдамаччини╗ (П. Куліш), то як нахил до поміркованости з боку впливових в укр. культ. установах і гром.-політ. орг-ціях представників укр. землевласницьких і капіталістичних кіл. Звідси розходження між Старою Громадою (див. Громади), очолюваною В. Антоновичем і її радикальнішим членом М. Драгомановим. Звідси посередництво більш консервативних укр. кіл з підрос. України (В. Антонович, О. Кониський) між поль. консервативно-аристократичними правителями Галичини і провідниками гал. лнародовців╗, що довело до т. зв. лНової ери╗.

Представників укр. виразно консервативної думки та її епігонів зустрічаємо і в другій пол. 19 в. (Г. Ґалаґан, В. Тарновський, Г. Милорадович та ін.) і в кін. 19 та на поч. 20 в. (Ф. Уманець, В. Горленко, брати Андрій і Микола Стороженки, П. Дорошенко й ін.); з цих кіл\ вийшов і майбутній гетьман П. Скоропадський.

Причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму евр. ліберального типу, і ритм її політ. життя хитався між крайностями революції й реакції. Це також некорисно відбилося на укр. К. Під тиском реакційної політики рос. уряду, з одного боку, й під натиском укр. соц. радикалізму, з другого Ц укр. консервативні діячі знаходили своє політ. оформлення на базі рос. реакційного К. й ставали імперськими рос. діячами, зрештою часто не втрачаючи почуття свого етнічного походження та укр. територіяльного патріотизму (напр., ген. М. Драгомиров). Такий русифікований К., що не шукав підпори в рідному громадянстві та власних нац. традиціях, легко вироджувався в політ. й соц. реакцію (напр., газ. лКиевлянин╗ або лчорносотенні╗ орг-ції, що діяли на Україні після 1905 р., як лСоюз русского народа╗ й ін.).

К. на підавстр. Україні. Інша доля К. на укр. землях в Австрії, насамперед у Галичині. Тут консервативні елементи суспільства знаходили духову й орг. основу в сильній установі, що тривало стояла в центрі всього нац. життя підавстр. українців: гр.-кат. Церкві, духовенство якої в Австрії зрівнялося щодо освіти і щодо прав з кат. духовенством латинського обряду. Проте між обома залишилася велика соціологічна різниця: укр. священики були одружені й господарили на землі. На цій основі створилася своєрідна священицька аристократія із квазідідичним характером. Ця провідна священицька верства, у протилежність до поль. шляхти, яка в першій пол. 19 в. мала іредентистичну настанову супроти Австрії, постійно маніфестувала свою льояльність до габсбурзької династії, що особливо виразно виявилося в 1848Ц49 рр. Гал. українці, очолені Гол. Руською Радою, якою керувало консервативне духовенство, т.зв. лсвятоюрці╗ (від собору св. Юра у Львові), стали по боці австр. уряду проти поль. і угор. повстань, висуваючи домагання окремого лруського╗ коронного краю з укр. земель Австрії.

Цьому старосвітському укр. консерватизмові в Австрії були чужі соц. інтереси селянства і методи політ. боротьби в умовах модерної конституційної держави, а його патріотизм полягав у привТязаності до церк. обряду, юліянського календаря, кирилиці з етимологічним правописом, як ознак, що відділяли русинів від поляків. Священицька аристократія відстоювала проти новіших течій (М. Шашкевич і його послідовники) традиційну церк.-словТянщину, що виродилася у т. зв. лязичіє╗, яке вважалося лпанською╗ мовою у протиставленні до лхлопської╗ народної.

Коли в 1860-их рр. австр. уряд порозумівся з поль. шляхтою й передав їй управління в Галичині, лсвятоюрці╗, розчаровані у своїх розрахунках на Відень, переорієнтувалися в бік царської Росії. Це дало поштовх до постання т. зв. москвофільського табору (див. Москвофільство), який став гол. зборищем гал. лтвердої Руси╗ і, спираючись на духовенство, зокрема його вищу ієрархію, до 1880-их рр. мав перевагу над лнародовецьким╗ табором (див. Народовці), що розвивався під впливом сх.-укр. дем. народництва. Орієнтація на сторонню силу, кастовість і крайня духова зашкарублість москвофільського табору довели до його поступового розпаду і зникнення.

Але й народовецький табір мав у собі консервативні елементи, репрезентовані діячами типу І. Борисикевича, Ю. Лаврівського, Д. Танячкевича, С. Качали, братів Володимира і Олександра Барвінських, що намагались зробити народовецтво лреспектабельним╗. Коли ж у 1890-их рр. народовецтво перебрало політ. провід, в його лоні виявилися виразніші консервативні тенденції у згадуваній лНовій ері╗ та її відгомоні, Християнсько-суспільній Партії, і також серед деяких кіл Націонал-Демократичної Партії, провідної політ. групи Галичини перед першою світовою війною.

Укр. К. після 1917 р. Під час укр. революції й боротьби за державність 1917Ц20 рр. і під їх безпосереднім впливом прийшло відродження нац. змістом організованого укр. К. Це відродження виявилось у держ.-політ. (Укр. Держава з гетьманом П. Скоропадським на чолі) і в ідеологічній площині (праці В. Липинського). Зародком укр. політ. К. стала заснована в червні 1917 р. у Лубнях Укр. Демократично-хліборобська Партія (засновники М. Боярський, С. Шемет, Л. Климов, О. Шкляр й ін.; програму опрацював В. Липинський). Заснований на еміграції у Відні 1920 р. В. Липинським, С. Шеметом, Д. Дорошенком і О. Скоропис-Йолтуховським Укр. Союз Хліборобів-Державників, перейменований згодом на Союз Гетьманців-Державників, та створена Липинським у лЛистах до братів хліборобів╗ ідеологія укр. лклясократичної╗, трудової й дідичної монархії надали укр. К. нового обличчя, що протиставляло його як дем. республіканству, так і диктаторсько-тоталітарним (лохлократичним╗) течіям.

В Укр. Державі 1918 р. укр. К. мав суперника не тільки в укр. соц. партіях, але і в рос. К. на Україні, що спирався на сильні орг-ції, як Союз Земельних Власників і Протофіс, які хотіли використати Україну як базу для будівництва єдиної Росії. Деяку співзвучність знаходив укр. К. серед поміркованих укр. партій, як соціялісти-федералісти (див. Укр. Партія Соціялістів-Федералістів) та соціялісти-самостійники (див. Укр. Партія Самостійників-Соціялістів), а також в нечисленних укр. колах рос. Конституційне-Демократичної Партії.

Після першої світової війни вплив ідеології модерного укр. К. позначився на укр. духовому й політ. житті також поза межами гетьманського руху. Той вплив поширився і поглибився й завдяки тому, що Липинський дав поштовх до постання цілої школи консервативних істориків і публіцистів (Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Кучабський, Т. Коструба, О. Назарук, Б. Гомзин й ін.). Іст. праці Липинського в 1920-их рр. були досить відомі і на Сов. Україні, де залишили певний слід на думанні ряду укр. істориків. На Зах. Укр. Землях впливи консервативних ідей Липинського були помітні в усій кат. пресі й у пресі та писаннях різних націоналістичних авторів, зокрема згуртованих у партії Фронт Нац. Єдности, яка шукала синтези націоналізму й монархізму.

Організований укр. К. в період між двома світовими війнами пережив тяжку кризу у звТязку з конфліктом між П. Скоропадським і В. Липинським, передчасною смертю Липинського, поступовим звужуванням людської бази руху в Европі через вимирання старшого покоління, тоді як молодше ішло за модерним націоналізмом. Певну підтримку укр. К. дала нова укр. еміграція після другої світової війни. Тепер укр. К. не обмежений лише рамками гетьманського руху. Існують менші консервативні течії, монархічна (негетьманська) і респ., які, хоч не мають певних організаційних форм, все ж мають деякий вплив на політ. думку укр. еміграції.