Козацтво, вільна, воєнно-пром. людність в сх.-евр. степах, що дістала цю назву значно пізніше своєї появи. Назва «козак» тюркського походження, вперше зустрічається в словнику половецької мови з сер. 13 в.; маємо її також у візант. джерелах, інструкціях італ. міст своїм колоніям на Чорноморщині й ін. Козаками ці джерела називають озброєних людей, які займалися охоронною службою в пограничних місцевостях, давали охорону купецьким караванам на степ. шляхах або й самі займалися степ. промислами. Під кін. 15. в. назва козаків поширюється й на ту частину людности Центр. і Сх. України, яка ходила на різні промисли, «уходи», займалася полюванням, рибальством, бджільництвом, видобутком соли, салітри тощо.

Укр. К. відмінне від інших коз. формацій Сх. Европи не тільки своїм етнічним походженням, але й ролею, яку воно відігравало в історії України, зокрема в змаганнях укр. народу за відродження своєї державности, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-тат. світу. Саме в процесі боротьби степ. «уходників» з тат. нападами виникла десь у пол. 16 в. коз. орг-ція Запор. Січі (див. Запоріжжя). Тат. напади примушували В. кн. Лит. будувати в півд. околицях України замки-фортеці (в Каневі, Черкасах, Вінниці, Хмельнику, Брацлаві, Барі й ін.). Для їх оборони формувалася протягом 16 в. друга категорія К. – городове К., організаторами якого були місц. старости: черкаські – Остафій Дашкович, Семен Полозович, хмельницький – Предслав Лянцкоронський, барський – Бернард Претвич, шляхтич Самійло Зборовський, кн. Дмитро Вишневецький (Байда), кн. Богдан Ружинський та ін. Вони, разом з городовими й запор. (низовими) козаками, заходили в глибину степів у гонитві за татарами для відбою ясиру-невільників або й відплатно нападали на тат. і тур. побережні міста. За таких обставин росла сила й досвід К., слава його лицарських подвигів і подив до нього з боку місц. людности, а згодом і ширшого світу. Разом з тим поволі зростала у К. свідомість власної ваги й відповідальности, не лише станової чи льокальної, але й заг.-національної. На цьому ґрунті неминуче й щораз більше виникали конфлікти К. з місц. магнатами та держ. адміністрацією, а згодом з кін. 16 в.-і поль. урядом. (Див. ЕУ І, стор. 439–43).

Під кін. 16 в. королівські універсали й постанови сойму (напр., 1590) намагалися обмежити значення К., зводячи його ролю лише до охорони степ. пограниччя, і охопити якнайменше число К. реєстром, спочатку малим – до 300 осіб, а пізніше, під тиском обставин, збільшуваним до 6000 і 8000, призначаючи над ним, замість виборних провідників, урядового старшого і полковників. Але війни Польщі з Москвою і Туреччиною примушували поль. уряд іти на деякі поступки К. Зокрема Стефан Баторій 1578 р. ствердив деякі права й вольності К. Поволі К. починає провадити власну, незалежну від поль. уряду й нерідко суперечну його інтересам, зовн. політику (участь у молд. справах, союз з цісарем Рудольфом у 1590-их рр. тощо). До великої сили доходить К. в першій чверті 17 в., коли гетьман Петро Сагайдачний не тільки прославив його вдалими походами проти татар і турків і допомогою поль. військові під Москвою 1618 та під Хотином 1621 р., але й міцно пов’язав політику К. з нац.-рел. боротьбою укр. народу проти Польщі, відроджуючи при цьому держ. традиції княжої України-Руси.

Поразки коз. повстань в 30-их рр. 17 в. затримали розвиток К., значно зменшуючи коз. реєстр та ізолюючи реєстрове К. від «виписчиків» (ті, що не потрапили до реєстру) і низового Війська Запор. Цей наступ Польщі на К. призвів 1648 р. до повстання Богдана Хмельницького і тривалої війни України проти Польщі (1648–58), наслідком якої було утворення Укр. Коз.-Гетьманської Держави 17–18 вв. – «Війська Запорозького» (згодом Гетьманщини), у якому козацтво було упривілейованим станом, коз. старшина – провідною верствою, а коз. устрій став основою всієї держ. орг-ції. Поруч з тим існувала (до 1775 р.) автономна коз. республіка Війська Запорозького Низового (Запоріжжя).

Після ліквідації Гетьманщини (остаточно в 1780-их рр.) значна частина К. на території пізніших Чернігівської і Полтавської губ. існувала до 1917 р., як окремий стан вільної сіль. людности, маючи свої, застережені законом, права і привілеї. Намагання відновити К. як військ. силу на Лівобережжі мали лише короткотривале значення: зформовані рос. урядом 1831 під час поль. повстання коз. полки були після закінчення воєнних дій розформовані. Натомість коз. формації, утворені на базі запор. К., проіснували довше. Це були: Задунайська Січ на території Туреччини (1775–1828) і козаки на території Банату в Австр. Монархії (1785–1812); Бозьке.Коз. Військо, зформоване 1784, що одержало землі між Дністром. і Богом і 1792 було перенесене на Кубань як Чорноморське Козацтво, яке 1861 р., після об’єднання його з т. зв. Лінійним Військом, дістало назву – Кубанського Козачого Війська; Озівське Військо, створене з частини Задунайського К., яка 1828 перейшла на рос. бік, поселене над Озівським м. і в 1865 р. частково перенесене на Кубань. Кубанське Коз. Військо було єдиною формацією укр. К., яка існувала ще 1917 р. і мала деяку, дуже обмежену автономію (докладніше див. Кубань).

На Правобережжі К. було скасоване постановою поль. сойму 1699, але існувало (з 1704 р. під реґіментом лівобережного гетьмана) до 1714 р. У 18 в. надвірні міліції поль. маґнатів мали подекуди устрій, подібний до коз. Постанова поль. сойму 1790 про створення двох полків К. не була здійснена.

До укр. К. належало також Слобідське К., яке користувалося в 1638–1765 рр. досить широкою автономією в межах Московської (рос.) Держави: воно творило 5 полків (див. Слобожанщина).

Деякі укр. шляхетські роди коз. походження зберегли нац. традиції, і їх представники приєдналися до новітнього укр. нац.-визвольного руху, і взагалі нащадки коз. стану дали поважну кількість укр. інтелігенції – діячів модерного укр. нац. відродження та визвольного руху. Вплив коз. традицій відбився в укр. визвольних змаганнях 1917–20 рр. зокрема у формації «Вільного Козацтва», регулярних військ. частин і в будівництві гетьманської Укр. Держави 1918 р. Але спроба гетьмана П. Скоропадського відновити коз. стан вже не могла бути здійснена (див. ще ЕУ І, стор. 439–72, 642–47).

Література: Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского, І–III, 3 вид. О. 1885–86; Эварницкий Д. История запорожских казаков, І–III. П. 1892–97; Багалій Д. Історія Слобідської України. X. 1918; Дорошенко Д. Нарис історії України, І–II. В. 1932–33; Stockl G. Die Entstehung des Kosakentums. Мюнхен 1953; Голобуцкий В. Черноморское казачество. К 1956; Грушевський М. Історія України, Руси, тт. VII–X. Нью-Йорк 1956–58; Голобуцкий В. Запорожское казачество. К. 1957. Див. ще ЕУ І, стор. 442–13 і 465–66, а також ЕУ II – Запоріжжя, Донщина. [І. Витанович]

Неукр. К. Побіч укр. існувало на території Сх. Европи неукр. К. Найважливішим було Донське К., яке оформилося в 16 в.; воно мало в собі багато укр. елементу й стояло в тісних зв’язках з укр. К. (див. докладніше Донщина). Перев. з виходців-донців створилися нові коз. війська: Яїцьке (згодом перейменоване на Уральське), Оренбурзьке, Гребенське-Терське (на сх. Передкавказзі), Астраханське й ін. Деякі з них, як напр., Волзьке, що існувало у 18 в., були перев. укр. походження. Чимало укр. елементу було і в Терському війську. Всі ці війська під тиском рос. уряду втратили свою незалежність, а згодом і автономію. На поч. 20 в. існувало 12 коз. військ: Донське, Кубанське, Терське, Астраханське, Уральське-Яїцьке, Оренбурзьке, а на території Азії – Сибірське (Омське), Семирічинське, Єнісейське, Забайкальське, Амурське й Усурійське. Козаки у активній воєнній службі становили численну і важливу частину рос. армії, гол. кінноти. У 1912 р. всі коз. війська нараховували 4054000, в тому ч. 445000 «служилого состава». На території коз. військ. крім козаків, жили також «іногородні», що не мали прав і обов’язків козаків і становили 53% всього населення. Найчисленнішими коз. військами, були Донське (1392 000 козаків на 3143 000 всього населення) і Кубанське (1214000 на 2836000); лише ці війська мали великі суцільні території.

Після революції 1917 р. серед К. виник автономістичний рух, зокрема на Кубані й Дону, що спричинився до виникнення окремих коз. держ. формацій. Коз. землі були одночасно базами білих рос. армій, що разом із козаками ставили опір большевикам і зазнали у 1920 р. остаточної поразки. Частина козаків (бл. 160 000, в тому ч. жінки, діти та старші віком) вийшли на еміграцію й поселилися гол. у Юґославії й Франції, менше в Болгарії, Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі. Гол. осередками коз. еміграції були Беоґрад, Прага, Париж, Варшава; тут Діяли їх центр. орг-ції, установи, преса.

Під час другої світової війни козаки на еміграції та на коз. землях, гол. на Дону, створили військ. частини, які воювали проти большевиків в рамках нім. армії; цих козаків разом з їхніми родинами англійці видали большевикам. Інші козаки, що воювали в складі Рос. Визвольної Армії (РОА), теж були видані большевикам американцями, що сильно підірвало коз. потенціял на еміграції.

В політ. відношенні козаки на еміграції діляться на кілька груп – в основному на самостійників, федералістів та монархістів (останніх до другої світової війни очолював ген. Н. Краснов). Поза тим існує позапартійний «Общуказачий Союз» та менші угрупування, як коз. комбатантів та інші. Козаки групуються в станицях з станичними отаманами на чолі.

Найчисленішу та найактивнішу на еміграції групу становлять козаки-самостійники (Вільнокоз. Рух, Козачий Нар. Рух – Вільне Козацтво). На чолі його стали: донці – полк, Гнілорибов і осавул. М. Фролов та кубанець І. Білий. З 1920-их рр. коз. самостійники домагаються створення окремої, суверенної федеративної держави – Козаччини (Козакії), яка обіймала б т. зв. іст. землі – 6 коз. військ. в Европі (разом з територіями, що лежали між цими військами), себто Півн. Передкавказзя, Дон і півн. частину Надкаспійщини (територія бл. 870000 км², з 14 млн населення, на якій до революції козаки становили бл. 1/3 всього населення). До складу такої держави входила б і частина укр. етногр. території як суцільної (Кубань, частина Донщини), так і мішаної (Сх. Передкавказзя). Деякі ідеологи К. вважають його за окремий народ – 4 слов. групу Сх. Европи.

Нині козаки-самостійники розбиті на еміграції на дві групи – І. Білого і В. Глазкова. Козаки-самостійники політ. стоять бл. до українців і прагнуть союзу Коз. Держави з її зах. сусідом – Україною; вони співпрацюють з українцями, влаштовують спільно різні гром. виступи та свята і входять разом з ними до АБН (І. Білий) і Паризького Бльоку (В. Глазков). Козаки-самостійники мають свою пресу: м. ін. на поч. 1920-их рр. у Варшаві виходив «Голос Казачества», в 1927–39 – двомовний ж. «Вольное Казачество – Вільне Козацтво» (спершу в Празі, згодом у Парижі; ред. І. Білий); тепер у Парижі виходить «Казак» (Орган Білого), двомовний «Казачья Жизнь – Козаче Життя» в Нью-Йорку (орган Глазкова) й ін.

Більшість кубанців не визнає концепції «Великої Козаччини», але стоїть за автономію Кубані у зв’язку з Україною.