Імператив (наказовий спосіб), дієслівний спосіб із функцією спонукання до дії; виник у праслов. добу з індоевр. оптатива (способу бажання); в укр. мові І. має окремі форми лише для 2 особи однини (на якій побудовані аґлютинативно множинні форми) і для 1 й 2 особи множини, � решта осіб твориться описово (часткою нехай, хай і відповідними формами дієслова в дійсному способі). І. твориться в кінцево-наголошених дієсловах закінченнями -и, -ім(о), -іть (архаїчне й півн.-укр. -іте): пиши, -ім, -іть, а також у некінцево-наголошених, коли перед -и група приголосних (крикни) та коли наголос на префіксі ви- (вистрижи); в ненакінцево-наголошених: �, -мо, -те (вір, -мо, -те); в атематичних: їж, оповіж, дай. Тенденція уніфікувати отак форми І. відома укр. мові з 12 в. Форма 2 особи однини може набирати значення 3 особи в неокреслено-особовому розумінні (рятуйся, хто може); без наказової інтонації вона вживається для всіх 3 осіб з значенням самодовільної дії, перев. в усно-оповідних жанрах (а він прийди сюди, то що буде? � Він поїхав, а я тут сиди!). [О. Г.]

Книгарня Горизонт