Інфінітив (дієйменник), невідмінна дієслівна форма, що не має часу, числа й особи (тому в реченні може заступати підмет, а при наказовій інтонації висловлювати наказ), але має вид; до слова, від якого граматично залежить, прилягає; як об�єкт при дієсловах (крім модальних: могти, сміти...) та при іменах може бути замінений віддієслівним іменником (люблю читати � люблю читання), зокрема в абстрактнішій, наук. мові; проте укр. мова вживає після імен залюбки І., що дає змогу зберігати різноманітніше дієслівне керування (машина плести светери). Тавтологічний І., повторений при особовій формі дієслова, підсилює дію (бачити бачив). І. це первісно скам�яніла форма давального відмінка однини віддієслівного іменника типу стать, закінчена на -ти (в староукр. і говірках, ще на -чи: печи); під впливом зміщання з формами супіну на -тъ (вживаної як об�єкт при дієсловах руху на означення мети: посъла къняжитъ �післав княжити�) вже в 11 в. появилося закінчення І. -ть, поширене сьогодні в укр. сх. говірках не під наголосом (ходить, але нести), в літ. мові використовуване лише в поезії.

Книгарня Горизонт